Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

3.2. Утвердження демократичних принципів судово-господарського процесу

Зазначений принцип певним чином отримав свій розвиток у новому господарському законодавстві України, що закріплює право сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вільно користуватись у господарському суді своїми матеріальними і процесуальними правами. Зокрема, зазначено, що будь-яка зацікавлена особа має право звернутися до господарського суду за захистом своїх порушених прав і законних інтересів у порядку, встановленому ГПК. Угода про відмову від права звернення до господарського суду є недійсною (ст.1 ГПК України). Але конкретно принцип диспозитивності у законодавстві не закріплений.

Тому до ГПК варто ввести нові норми, що закріплюють принцип диспозитивності і розкривають його зміст. Як зазначалось, Господарський процесуальний кодекс України містить низку новел, що є змістом принципу диспозитивності, зокрема положення про відмову від позову, мирову угоду в суді першої інстанції тощо. Суд апеляційної і касаційної інстанцій розглядає справи за відповідними правилами, передбаченими для суду першої інстанції. Це означає, що і тут сторони можуть укласти мирову угоду, і положення про це слід закріпити у Господарському процесуальному кодексі України.

Однак низка таких дій, як відмова позивача від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову, укладення мирової угоди сторонами, підлягає контролю з боку господарського суду. Господарський суд має право відмовити у визнанні таких дій, якщо вони суперечать законам або при цьому порушуються права і законні інтереси інших осіб. Це правило встановлене, зокрема, новим Арбітражним процесуальним кодексом Російської Федерації. Крім цього, господарський суд у певних випадках може вийти за межі позовних вимог за власною ініціативою [49, 647][456].

Отже, говорити про необмеженість дії принципу диспозитивності навряд чи доцільно, тому що здійснення багатьох диспозитивних дій сторін перебуває під контролем господарського суду, що, на нашу думку, є цілком виправданим.

Не можна не звернути увагу й на те, що новий АПК РФ набагато надійніше гарантує реалізацію норм, що становлять зміст принципу диспозитивності. Наприклад, у статті 106 зазначено, що суддя зобов'язаний прийняти до провадження господарського суду позовну заяву, подану з дотриманням вимог, передбачених Кодексом. Невиконання цього обов'язку тягне за собою скасування постанови судді. У статті 61 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що питання щодо прийняття позовної заяви вирішується суддею.

Докладніше зупинимось на аналізі принципу змагальності в господарському процесі. Теоретична розробка цього найважливішого принципу донині здійснювалася, насамперед у працях, присвячених дослідженню цивільного чи кримінального процесів. Однак принцип змагальності притаманний і господарському процесу. Це положення, на нашу думку, вже ні в кого не викликає сумнівів. У правничій літературі та в господарській практиці прийнятий порядок розгляду господарських суперечок вже давно розцінюється як змагальний процес [240, 221][457].

Лише нещодавно змагальність судочинства отримала у нас конституційне закріплення, принцип змагальності закріплено також у новому Господарському процесуальному кодексі України, у статті 43 якого зазначено, що сторони й інші особи, що беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення представленими суду доказами, а господарський суд створює їм всі необхідні для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства умови. Зважаючи на недостатню чіткість даного положення, необхідно детальніше з'ясувати суть цього принципу.

У цивільному процесуальному праві принцип змагальності зазвичай сполучають із принципом об'єктивної істини [517][458]. Принцип змагальності забезпечує повноту фактичного і доказового матеріалу в цивільній справі, що є важливою умовою істини [519][459].

В. М. Семенов зазначав, що у судовому процесі лише на суд покладено обов'язок встановити істину. Однак без вільного змагання сторін прийняття правосудного рішення неможливе [490][460].

О. П. Клейнман визначав принцип змагальності як право сторін посилатися на фактичні обставини справи і розпоряджатися доказами в поєднанні з правом прокурора доводити обставини справи і з правом суду досліджувати факти, які мають значення для справи та збирати             докази [262][461].

Таку саму думку поділяв К. С. Юдельсон, який вважав змагальність правом сторін розпоряджатися доказами, свободою сторін посилатися на ті чи інші фактичні обставини перед судом, які лежать в основі вимог та заперечень, свободу суду, його право не обмежуватись юридичними фактами, що висунули сторони, право суду вимагати від сторін додаткові докази та самостійно збирати їх [673][462].

М. А. Гурвич визначив даний принцип як такий, відповідно до якого особи, що беруть участь у справі, насамперед сторони, повідомляють про обставини, що мають значення для справи і надають необхідні докази, підтримуючи свої вимоги і заперечення, обстоюючи свою правоту. До змісту цього принципу він також відносить змагальну форму процесу [518][463].

Заслуговує на увагу також визначення принципу змагальності, запропоноване О. Т. Боннером: це право і обов'язок осіб, що беруть участь у справі, за активною допомогою суду надавати докази, брати участь у їх дослідженні з метою встановлення справжніх обставин справи, а також змагальна форма цивільного процесу [520][464].

Існує також точка зору, згідно з якою принцип змагальності потрібно розуміти як положення, через яке на сторони покладається обов'язок  доведення обставин, на які вони посилаються, обґрунтовуючи свої вимоги або заперечення, під час здійснення якого діяльність сторін набуває характеру змагання [356][465].

Найбільш вдалим, на нашу думку, є визначення принципу змагальності, запропоноване М. Й. Штефаном. Це процес відбору фактичного матеріалу, необхідного для розв'язання судом справи, форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доведення, її послідовність і правові наслідки [661, 660][466].

Змагальність в господарському суді істотно впливає на весь процес формування і дослідження фактичного матеріалу, необхідного для розгляду справ, що надходять, визначає дії сторін та інших учасників процесу збору та дослідження доказів, послідовність здійснення цих дій і їх правові наслідки, роль судді в даному процесі. Відповідно до принципу змагальності кожна із сторін в господарському процесі забезпечується широкими можливостями для відстоювання зайнятої нею в спорі позиції [421][467].

Сторони мають право і зобов'язані наводити юридичні факти, що обґрунтовують їх вимоги і заперечення, а також подавати докази, які підтверджують ці факти. Вони мають право знати аргументи, вимоги і заперечення іншого учасника суперечки і спростовувати їх, знайомитися із матеріалами справи, висловлювати з цього приводу свої міркування, активно брати участь в обговоренні зібраних у справі доказів, їх перевірці, подавати у зв'язку з цим різні клопотання, ставити один одному й іншим учасникам процесу запитання тощо.

Суддя зобов'язаний насамперед слідкувати за дотриманням цих прав, координувати всі дії і зусилля сторін у напрямі, що забезпечує всебічне, повне й об'єктивне з'ясування всіх обставин справи, а також причин, що спричинили спір, виправляти допущені сторонами помилки і сприяти у зборі необхідних доказів. Якщо подані сторонами докази виявляться недостатніми, суддя запропонує представити додаткові докази або вимагати їх (за власною ініціативою) від відповідних організацій і посадових осіб. Суддя має право використовувати у дослідженні й такі факти, на які сторони не посилались, якщо вважає їх важливими для справи, і вимагати доказів, що підтверджують ці факти.

У тлумаченні принципу змагальності, у тому, як визначаються його сутність і значення, відповідно в цивільно-процесуальному й господарському законодавствах немає суттєвих розбіжностей. Ми не можемо погодитися з думкою тих авторів, які ставлять під сумнів наявність у загальному й господарському суді деяких загальних принципів, однаково властивих як цивільному судочинству, так і господарському процесу, намагаються представити змагальність в господарському суді як одне, а змагальність у загальному суді як щось зовсім інше [6][468]. На наш погляд, ця точка зору не відображає справжньої суті справи. Змагальність в господарському суді складається з тих самих компонентів, що й змагальність у цивільному судочинстві, а тому в цьому випадку йдеться лише про різну модифікацію того самого загального принципу, однієї і тієї ж керівної ідеї в двох процесуальних системах. Однак дія даного принципу в господарському процесі має свої особливості, зумовлені характером спорів, що надходять на розгляд до господарського суду, а також певною відмінністю завдань і методів роботи господарського суду.

Принцип змагальності в господарському процесі знаходить свій прояв і реалізацію на всіх найважливіших етапах розвитку господарського процесу, відображаючи і конкретизуючи його в інститутах і правилах. Аналіз правових норм дає змогу з'ясувати механізм дії даного принципу й особливості його прояву в господарському процесі [674, 382][469].

Виходячи з принципу змагальності господарське процесуальне законодавство вимагає, щоб встановлення необхідних для справи юридичних фактів забезпечувалось насамперед у результаті процесуального змагання сторін, використання всіх даних, представлених ними. Так, у статті 33 ГПК України закріплена одна з важливих вимог принципу змагальності: сторони не тільки мають право, а й зобов'язані довести обставини, що обґрунтовують їх вимоги і заперечення. Конкретизуючи це положення, статті 54, 59, 60 ГПК передбачають, що вже в позовній заяві позивач зобов'язаний чітко викласти обставини, що є причиною для подання позову, подати докази, що їх підтверджують, вказати на мотиви, за яких позивач відхиляє доводи відповідача, викладені у відповіді на претензію, у протоколі розбіжностей та інших документах, отриманих від відповідача. При цьому копії позовної заяви і доданих до нього документів повинні бути обов'язково надіслані іншій стороні. У свою чергу, організація, притягнута до справи як відповідач, має право після одержання ухвали про порушення справи вислати господарському суду, позивачу й іншим відповідачам відзив на позов і всі необхідні для розгляду спору документи, що підтверджують його заперечення проти позову (ст. 59 ГПК). Отже, закон спрямовує сторони не тільки на докладне аргументування своїх домагань, а й на завчасне ознайомлення один одного з ними і наявними в їх розпорядженні матеріалами, що дає можливість краще підготуватися до розгляду спору і створює передумови для більш швидкого й оперативного його       розв'язання [421][470]. Порушення будь-якою стороною зазначених вимог зумовлює для них невигідні наслідки: за змістом статті 63 ГПК заява, подана з порушенням зазначених вимог, повертається позивачу без розгляду.