Частина 2 ст. 189 передбачає відповідальність за вимагання, вчинене повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням свого службового станови­ща, або з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або з пошкодженням чи знищенням майна, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому. У частині 3 кваліфіко­ваним визнається вимагання, поєднане з насильством, небез­печним для життя чи здоров’я особи, або таке, що завдало май­нової шкоди у великих розмірах, а в ч. 4 — вимагання, що завда­ло майнової шкоди в особливо великих розмірах або вчинене організованою групою, або поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження.

Такі кваліфікуючі ознаки, як повторність, вчинення вима­гання за попередньою змовою групою осіб, завдання значної шкоди або майнової шкоди у великих або в особливо великих розмірах, вчинення вимагання організованою групою або з по­грозою вбивства або спричинення тяжких тілесних ушкоджень (тобто погроза насильством, небезпечним для життя чи здоро­в’я), за своїм змістом аналогічні ознакам крадіжки та розбою, розглянутим раніше.

Кваліфікуючими ознаками, специфічними для вимагання, є: вчинення вимагання службовою особою з використанням свого службового становища; пов’язане з пошкодженням чи знищен­ням майна (ч. 2 ст. 189); з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи (ч. 3), а також поєднане із заподіянням тяжко­го тілесного ушкодження (ч. 4). У всіх цих випадках загальним є те, що вимагання пов’язане з реальним завданням шкоди потер­пілому: вимога передати майно, право на майно, вчинити дії майнового характеру в майбутньому підкріплюється негайним, у момент вимоги, фізичним насильством, а також пошкоджен­ням або знищенням майна. Ці дії відіграють роль залякування, попередження про серйозність вимоги, реальну можливість ви­конання погрози, якщо вимогу не буде виконано. Вказане на­сильство охоплюється складом вимагання та не потребує до­даткової кваліфікації.

Аналіз об’єктивних і суб’єктивних ознак вимагання і, особ­ливо, його кваліфікованих видів, свідчить, що воно дуже схоже на склади насильницького грабежу (ч. 2 ст. 186) та розбою (ст. 187) і, тому, щоб уникнути помилок у кваліфікації, слід виділя­ти ті ознаки, за якими ці злочини відрізняються: 1) при вима­ганні винний погрожує застосуванням насильства, пошкоджен­ням або знищенням майна, розголошенням відомостей, а при насильницькому грабежі та розбої має місце тільки погроза на­сильством; 2) при вимаганні винний погрожує застосувати на­сильство та вчинити інші дії в майбутньому, якщо не буде вико­нано вимоги, а при насильницькому грабежі та розбої — негай­но; 3) при вимаганні вимога стосується не тільки передачі майна, а й прав на майно або вчинення дій майнового характеру, а при грабежі та розбої — тільки майна; 4) при вимаганні погроза зав­дання шкоди існує не тільки для потерпілого, а і його близьких родичів, а при грабежі та розбої — для особи, яка зазнала нападу (насильства); 5) реальне застосування насильства при вима­ганні переслідує мету підкріплення вимоги, залякування потер­пілого, а при грабежі та розбої — воно є способом вимоги негай­ної передачі майна.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 189 — обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 189 — позбавлення волі на строк від трьох до семи років; за ч. 3 ст. 189 — позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років із конфіскацією майна; за ч. 4 ст. 189 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років із конфіскацією майна.

Шахрайство (ст. 190). Предметом шахрайства є не тільки майно, а і право на майно.

Об’єктивна сторона цього злочину виражається у заволодінні чужим майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

Обман — це повідомлення неправдивих відомостей або за­мовчування відомостей, які мають бути повідомлені, з метою заволодіння чужим майном або придбання права на майно. Він може виражатися в усній, письмовій формі, у використанні підроблених документів.

Зловживання довірою — це вид обману, що полягає у вико­ристанні винним довірливих відносин із власником або іншою особою, основаних на родинних, службових відносинах, зна­йомстві, інших цивільно-правових відносинах.

Особливості шахрайства полягають у тому, що потерпілий, будучи введеним в оману, зовні добровільно передає винному майно або право на майно. Тому обман або зловживання дові­рою за часом передують передачі майна або права на майно і формують у потерпілого усвідомлення правомірності такої пе­редачі. Наприклад, винний за фальшивим документом отри­мує грошовий переказ. Таким чином, обман чи зловживання до­вірою є способом зовні законного, за згодою потерпілого, отри­мання майна або придбання права на майно.

Якщо обман або зловживання довірою були лише способом отримання доступу до майна, а вилучення відбувалося таємно чи відкрито, то складу шахрайства немає. Винний має відпові­дати за крадіжку або грабіж (наприклад, особа під виглядом телефонного майстра, пред’явивши підроблене посвідчення, проникає до квартири, а потім непомітно викрадає зі стола зо­лоту обручку. У цьому випадку він має відповідати за крадіжку і використання підробленого документа).

Закінченим шахрайство вважається з моменту заволодіння майном або придбання права на майно. Обман, що не призвів до заволодіння майном, визнається незакінченим шахрайством. Наприклад, якщо винний підробив документ для заволодіння чужим майном, але був затриманий, вчинене буде готуванням до шахрайства; якщо ж він був затриманий при пред’явленні такого документа з метою заволодіння майном, то це буде зама­хом на шахрайство.

Частина 2 ст. 190 передбачає відповідальність за шахрай­ство, вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому; ч. 3 — за шах­райство, вчинене у великих розмірах, або шляхом незаконних операцій із використанням електронно-обчислювальної техні­ки; ч. 4 — за вчинене в особливо великих розмірах або організо­ваною групою.

Специфічною ознакою шахрайства, таким чином, є спосіб обману: шляхом незаконних операцій із використанням елект­ронно-обчислювальної техніки. Небезпечність такого шахрай­ства полягає у тому, що ця техніка значно полегшує вчинення шахрайства, дозволяє заволодівати значними коштами, завдаючи непоправної шкоди власникам. Всі інші ознаки тотожні за своїм змістом тим, що було викладено при аналізі крадіжки. Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 190 — штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 190 — штраф від п’ятдесяти до ста неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох років, або обмеження волі на строк до п’яти років, або позбавлення волі на строк до трьох років; за ч. 3 ст. 190 — позбавлення волі на строк від трьох до восьми років; за ч. 4 ст. 190 — позбавлення волі на строк від п’яти до дванадцяти років із конфіскацією майна.

Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шля­хом зловживання службовим становищем (ст. 191). Цей зло­чин характеризується особливим ставленням винного до май­на, яким він заволодіває. Особа в цих випадках не є сторонньою для майна: воно їй ввірене, перебуває в її віданні, або особа вна­слідок службового становища має певні повноваження щодо цьо­го майна. Юридичною підставою для такого ставлення винно­го до майна є цивільно-правові відносини, договірні відносини, спеціальне доручення, службові повноваження. Іншими слова­ми, суб’єкт злочину на законній підставі здійснює повноважен­ня щодо майна. Суб’єкт привласнення і розтрати може бути як приватною особою — експедитором, комірником, водієм при­ватної машини, агентом з нерухомості тощо (ч. 1 ст. 191), так і службовою особою (ч. 2 ст. 191).

Привласнення — це незаконне безоплатне утримання майна, ввіреного винному, або майна, яке перебуває в його віданні на законній підставі. Утримання як спосіб привласнення полягає у невиконанні вимог повернути майно у певний строк і встанов­ленні володіння над ним як над власним. Тому час невиконання вимоги про повернення свідчить про закінчення привласнення. Розтрата — це незаконне безвідплатне відчуження, викорис­тання, витрачення майна, яке було ввірено винному чи перебу­вало в його віданні (продаж, дарування, споживання, передача іншим особам тощо).

Найчастіше за все розтрата слідує за привласненням, є на­ступним після привласнення етапом злочину. Але розтрата може бути і не пов’язаною з привласненням. Наприклад, коли комірник незаконно, з корисливою метою передає майно третім особам.

Розтрата вважається закінченою з моменту відчуження, ви­трачення майна. На відміну від привласнення, при розтраті, на момент пред’явлення вимоги про повернення, ввіреного майна у винного немає.

Частина 2 ст. 191 передбачає, крім того, відповідальність за заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою осо­бою своїм службовим становищем, за умови, що майно, яким вин­ний заволодіває, не ввірено йому, не перебуває в його безпосе­редньому віданні, але внаслідок службового становища суб’єкт злочину має право оперативного управління цим майном.

Зловживання службовим становищем як спосіб заволодіння майном означає, що особа порушує свої повноваження і вико­ристовує організаційно-розпорядчі або адміністративно-госпо­дарчі функції для незаконного та безоплатного обертання чу­жого майна: незаконно дає вказівку матеріально відповідальній особі, підлеглій їй, про видачу майна; отримує майно за фіктив­ними документами тощо. Наприклад, службова особа, зловжи­ваючи своїм службовим становищем, незаконно отримує премії, надбавки до зарплати тощо. Закінченим цей злочин визнається з моменту незаконного, безоплатного заволодіння майном.

Кваліфікуючими ознаками цього злочину є: вчинення його повторно або за попередньою змовою групою осіб (ч. 3 ст. 191); у великих розмірах (ч. 4 ст. 191); в особливо великих розмірах або організованою групою (ч. 5 ст. 191). Всі ці ознаки аналогічні тим, які було розглянуто при аналізі крадіжки.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 191 — штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до чотирьох років, або позбавлення волі на строк до чотирьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися пев­ною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 2 ст. 191 — обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлен­ня волі на той самий строк, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 3 ст. 191 — обмеження волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлення волі на строк від трьох до восьми років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися пев­ною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 4 ст. 191 — позбав­лення волі на строк від п’яти до восьми років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 5 ст. 191 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років із позбавленням права об­іймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

1 При обчисленні розміру матеріальної шкоди в злочинах проти власності слід керуватися Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р. // Урядовий кур’єр. — 2004. — 13 липня. — № 27. — Ст. 22.

2 Див.: Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963—1995): Частина друга. — К., 1995. — С. 120.