Незаконне заволодіння транспортними засобами вважається закінченим коли на лице не лише захват транспортного засобу, але і використання його по цільовому призначенню, тобто, пересування на ньому. Моментом закінчення злочину є початок руху. Тривалість поїздки на кваліфікацію не впливає.

Але виникає питання можливо визнати незаконне заволодіння транспортними засобом випадки зах-вату транспортних засобів та їх пересування без увімкненого двигуна ( буксирування, штовхання ) ? В законі нічого не гово-риться. І все ж таки на думку багатьох вчених незаконне заволодіння транспортними засобами буде закін-ченим з моменту пересування транспортного засобу з місця де воно знаходилось незалежно від характеру та енергетич-ного джерела такого руху.

У судовій практиці іноді зустрічаються випадки коли особа після заволодіння транспортним засобом та поїздки на ньому повертає його на місце. Чи містять такі дії всі ознаки незаконне заволодіння транспортними засобами? Безумовно містить, адже цей склад є формальним, такі дії потрібно розглядати як закінчений незаконне заволодіння транспортними засобами транспортного засобу. Факт його добровільного повернення може бути врахований як пом'якшуюча обставина, але не виключаючи її.

Кримінально карним заволодіння транспортними засобом може бути визнано лише незаконне заволодіння транспортним засобом. Незаконність як ознака об'єктивної сторони злочину означає заволодіння чужім транспортним засобом. Воно є таким, якщо не є власністю винного, не знаходиться в його володінні не закріплено за ним по роботі, он не вправі ним розпоряджатись. Тобто не всяке самовільне використання транспортного засобу з метою поїздки може розглядатись як злочин. Якщо особа заволодіває транспортним засобом при наявності одного із зазначених ви-ще підстав то складу злочину не буде. Наприклад не буде злочину в діях водія, за яким закріплено транспортний засіб якщо він самовільно (без дозволу адміністрації) заволодіває ним для поїздки.

Незаконне заволодіння транспортними засобами транспортних засобів є формальним складом тому, що для визнання злочину не потрібно настання будь яких інших наслідків, окрім розглянутих.

1.3 Суб'єкт злочину

Суб'єктом злочину є особа, яка не має права на користування транспортним засобом, щодо якого здійснюється незаконне заволодіння.

Суб'єктами цього злочину не можуть виступати:

а) водії транспортних засобів, закріплених за ними адміністрацією підприємств установ, організацій, в яких працюють такі водії;

б) особи, відповідальні за технічний стан та експлуатацію транспортних засобів, за-кріплених за ними (начальник колони, інженер з експлуатації);

в) особи, яким власник видав доручення на управління транс-портним засобом;

г) співвласники транспортного засобу;

д) особи, які користуються транспортним засобом за згодою власника чи за-конного користувача, хоча б ця згода і не була належно оформлена. Кримінальній відповідальності за злочин, передбачений ч. 1 ст. 289, підлягають осудні особи, які досягли 16-річного, а за злочини, пе-редбачені ч. 2 та 3 ст. 289,-- 14-річного віку.

В окремих випадках лише факт незаконного заволодіння транспортним засобом для поїздки ( проникнення в кабіну, спроба увімкнути двигун і т.і.), а також невдала спроба захоп-лення повинні розглядатися як замах на злочин. В ряді випадків можна казати про приготування до незаконне заволодіння транспортними. Воно буде мати місце коли дії направлені на підготовку до захоплення були присічені на стадії, наприклад, проникнення на територію автопідприємства або відкриття дверей гаража.

Але є одне виключення, якщо особа використовує без доз-волу чужий транспортний засіб за обставин крайньої необхід-ності (наприклад, доставлення у лікарню хворого, який пере-буває в небезпечному для життя стані, переслідування не-безпечного злочинця) не утворює даного складу злочину і не тягне за собою кримінальну відповідальність.

1.4. Суб'ктивна сторона

Суб'єктивна сторона злочину характеризується умислом. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони злочину є мета. Проте вона в законі не конкретизована, чим підкреслюється, що зміс-том кримінально-правової заборони заволодіння транспортним за-собом може бути як заволодіння ним з наміром ніколи не повертати його власникові (законному володільцю), так і з наміром викорис-тати його для проїзду у певний пункт або для прогулянки, а потім повернути власникові (законному володільцю) чи кинути на дорозі.

Винний усвідомлює суспільне небезпечний характер своїх дій і бажає їх вчинити. Про наявність умислу на викрадення транспортного засобу можуть свідчити зміна його кольору, встановлення додаткових приладів, заміна держав-них номерів, тривалий час експлуатації транспортного засобу тощо.

При розкраданні автомототранспортних засобів додаткової кваліфікації діяння за ст.289 не вимагається, оскільки незаконне заволодіння транспортними засобами у такому випадку є способом, обов'язковою складовою частиною розкрадання, без чого останнє неможливе.

ІІ. Обставини, що впливають на кваліфікацію незаконного заволодіння транспортними засобами

Кваліфікуючими ознаками незаконного заволодіння транспо-ртним засобом є вчинення цього діяння:

1) за попередньою змовою групою осіб;

2) повторно;

3) у поєднанні з насильством, що не є небезпечним для життя або здоров'я потерпілого, або погрозою за-стосування такого насильства;

4) з проникненням у приміщення чи інше сховище

5) завдання значної матеріальної шкоди потерпілому (ч. 2 ст. 289).

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його:

1) у поєднанні з насильством, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого або з погрозою застосування такого насильства;

2) ор-ганізованою групою;

3) щодо транспортного засобу, вартість якого на момент заволодіння ним у двісті п'ятдесят разів перевищує не-оподатковуваний мінімум доходів громадян.

Умовами спеціального виду звільнення від кримінальної від-

повідальності за вчинення злочину, передбаченого ст. 289, згідно з

ч. 4 цієї статті, є:

1) вчинення незаконного заволодіння транспортним засобом вперше. Ця ознака має місце, коли: а) такі дії раніше ніколи не вчи-нялися; б) сплив строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за раніше вчинене незаконне заволодіння транспор-тним засобом (відповідно до ч. 1 ст. 49 строк давності за дії, перед-бачені ч. 1 ст. 289, становить 5 років, ч. 2 ст. 289 -- 10 років, ч. З ст. 289 -- 15 років, за умови, що перебіг давності не переривався); в) судимість у особи, яка була засуджена за ст. 289, погашена або знята;

2) під час незаконного заволодіння транспортним засобом не були застосовані будь-яке насильство до потерпілого чи погроза та-

кого насильства;

3) добровільна заява про вчинене правоохоронним органам, тобто заява, зроблена за власною волею, незалежно від мотивів і не у зв'язку з тим, що про вчинене стало відомо правоохоронним орга-нам. Добровільною заява буде і тоді, коли особа зробила її під впливом своїх родичів чи близьких;

4) повернення транспортного засобу власникові. Видається, що

така умова буде виконана і в тому випадку, коли транспортний за-сіб повернуто законному користувачеві, якщо він був вилучений у

нього;

5) повне відшкодування завданих збитків. Збитки можуть бути

відшкодовані як винним, так і іншими особами. Часткове відшкодування збитків не відповідає змісту цієї умови.

За наявності сукупності вказаних умов звільнення від кримі-нальної відповідальності є обов'язковим і безумовним.

ІІІ. Практика розвинених країн щодо питання кваліфікації незаконного заволодіння транспортним засобом

Кримінальна відповідальність за незаконне заволодіння транспортними засобами транспортних засобів була встановлена ще при кодифікації кримінального законодавства у 1958-1961 р. Першим кодек-сом, у якому передбачалась відповідальність за такі дії, був Кримінальний кодекс Казахської РСР, що набрав чинності з 1 січня 1960 р. Стаття 221 цього Кодексу «Самовільний угон засобів пересування» встановлювала: «Самовільний угон авто-машини, мотоцикла чи інших засобів пересування без мети їх крадіжки - карається виправними роботами до одного року, або справа передається до товариського суду». Кримінальний кодекс УРСР був доповнений Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 2 жовтня 1968 р. статтею 289 у такій редакції: «Угон автотранспортних засобів, тракторів чи інших самохідних машин без мети їх крадіжки - карається позбавленням волі на строк до одного року, чи вип-равними роботами на той же строк, чи штрафом в розмірі до ста карбованців.

Одним із недоліків КК СРСР редакції 1960р. було те, що в ньому була відсутня спеціальна норма, яка передбачала відповідальність за самовільне незаконне заволодіння транспортним засобом. Цей недолік неодноразово висвітлювався в юридичній літературі. Судові органи в СРСР ( та в інших союзних республіках, в криміналь-них кодексах яких не було спеціальної норми про відповідаль-ність за самовільний незаконне заволодіння транспортними засобами) засуджували осіб, самовільно незаконно заволодівших транспортним засобом, за хуліганство, а іноді навіть за розкрадання державного або колективного майна. Нема необхідності доводити, що така кваліфікація є невірною тому, що не завжди в самовільному незаконному заволодінні автотранспортом є хуліганський мотив.

Якщо звернутись до досвіду розвинутих країн, то там ми не знайдемо відмінності об'єктів посягання між незаконним заволодінням транспортним засобам і, наприклад, крадіжкою, які виступають злочинами проти власності. Так, наприклад, у США в 1992р. був прийнятий Закон «Про боротьбу з угоном автомобілів”[10]. Цей закон спрямований на посилення відповідальності за автомобільні крадіжки, а саме: за ввезення і вивезення вкрадених автомобілів, за їх володіння та користування, торгівлю, за зміну номерних знаків та зовніш-нього вигляду автомобіля[11]. У тексті закону слова «угон” і «крадіжка” використовуються як слова синоніми.

Кримінальне законодавство Німеччини відносить § 248 b «Незаконне використання транспортного засобу” до розділу «Крадіжка і незаконне заволодіння майном”[5], тобто, до відносин у сфері власності.

У Великобританії будь яке використання транспортного за-собу без дозволу власника або іншої уповноваженої особи розцінюється як замах на власність і кваліфікується як крадіж-ка.

Кримінальний кодекс Іспанії встановлює, що ст. 244 «Про викрадення і угон засобів пересування”[6] відноситься до злочинів проти власності і соціально-економічного порядку, тобто, посягає на право власності.

До речі, в Росії правонаступницею ст.2153 КК СРСР [7], яка передбачала відповідальність за незаконне заволодіння транспортними засобами, стала ст. 166 КК Росії «Неправомірне заволодіння автомобілем або іншим транспортним засобом без мети викрадення”, яка міститься у п'ятій главі «Злочини проти власності”[4].

Після створення в системі Державтоінспекції в 1995 році спеціальних підрозділів з розшуку викраденого транспорту та активізації роботи в цьому напрямі вдалося досягти певних успіхів у боротьбі з незаконним заволодінням транспортними засобами. Починаючи з 1996 року намітилась стійка тенденція до зменшення кількості угонів та крадіжок транспортних засобів: якщо у 1996 році було зареєстровано понад 12 тис. крадіжок і угонів автомобілів, то 2001 року лише 6,2 тисячі, тобто фактично в два рази менше.