Конституційні положення про визнання і гарантування в Україні місцевого самоврядування означають, що питання місцевого значення можуть і повинні вирішувати саме територіальні громади або ж органи місцевого самоврядування, а не органи державної влади. Недопустимість обмеження прав місцевого самоврядування і належних йому повноважень щодо вирішення питань місцевого значення є однією з основ конституційного статусу місцевого самоврядування. Водночас вона пов'язана з регулюванням прав і свобод людини та громадянина, оскільки будь-яке подібне обмеження безпосередньо впливає на нормативно-правовий зміст і повноту права громадян на здійснення місцевого самоврядування. Отже, враховуючи це, можна зробити висновок про недопустимість навіть добровільної (на підставі рішення органу місцевого самоврядування чи договору) передачі повноважень, у цілому чи частини, щодо вирішення питань місцевого значення органам державної влади. Якщо наділення органів місцевого самоврядування державними повноваженнями не суперечить природі місцевого самоврядування, то здійснення органами державної влади повноважень місцевого самоврядування означає просто ліквідацію останнього на відповідному рівні, що красномовно підтверджує практика здійснення місцевого самоврядування в Україні на районному та обласному рівнях. Така точка зору відповідає ряду демократичних принципів, і може широко застосовуватись як концепція при стабільній, усталеній системі суспільно-державних відносин, в яких самоврядним інститутам надаються широкі права і можливості їх здійснення. Але, на мою думку, на теперішньому етапі становлення цієї системи дана концепція не враховує такої особливості відносин між державною виконавчою владою і місцевим самоврядуванням як динамічність. Теперішній комплекс нормативного й функціонального забезпечення самоврядування значною мірою спрямований на процес трансформації територіального устрою та системи місцевого самоврядування, а отже попри певну нормативну усталеність концепція, як і саме явище місцевого самоврядування в Україні, має бути «динамічною», тобто такою, що враховує перебування системи місцевого самоврядування на етапі перетворень. Виходячи із стратегічної мети української держави - інтеграції до Європейського Союзу, можна сказати, що перша концепція мінімалізації втручання держави у справи територіальної громади через інститут делегування повноважень, повинна також враховувати проміжні варіанти. Одним з таких є адміністративний договір, що може встановити взаємні права та обов'язки, контроль за виконанням делегованих повноважень у двосторонньому порядку. Відповідний договір на думку наших науковців може бути укладено лише на підставі і на виконання норм закону. Природа такого договору потребує додаткового ґрунтовного дослідження, адже це новий прогресивний інститут в українській правовій системі, що увібрав тенденції децентралізації виконавчої системи державного управління і дозволяє враховувати інтереси громад на високому законодавчому рівні. Разом з тим необхідно розробити гарантії його дотримання і виконання у формі нових дієвих публічно-правових інститутів.

Особливості української моделі місцевого самоврядування

У вижче надрукованих тезах було проаналізовано проблемні аспекти співвідношення регулювання суспільних відносин державними інститутами та інститутами громадянського суспільства. За допомогою практичних прикладів описувалась дія тих чи інших норм, нормативно-правових актів, інститутів, колізій та існуючих концепцій, їх вдосконалення та поліпшення за якісно новими принципами, що диктуються об'єктивно сформованими тенденціями в українському суспільстві. Але система місцевого самоврядування в Україні не є чимось унікальним, вона багато в чому схожа з іншими світовими системами й підкоряється багатьом найзагальнішим принципам. З метою всебічного та повнішого його вивчення й пізнання, пропоную розглянути місцеве самоврядування України на загальнотеоретичному рівні з обов'язковим урахуванням європейських та світових тенденцій і закономірностей у даній галузі, а також звернутись до історичних передумов формування самоврядування. Для зручності при аналізуванні особливостей формування нашої системи місцевого самоврядування можна використати порівняльно-правовий метод і прослідкувати історію становлення.

Часто, проводячи класифікацію системи організації влади на місцях, вирізняють: англо-американську (англосаксонську), континентальну (французьку, романо-германську або європейську), іберійську та радянську. В окремих державах система організації влади на місцях характеризується ознаками і англо-американської, і континентальної моделі, наприклад ФРН, Австрія, Росія, що дає підстави виділяти змішану модель. У світі найбільш поширеними є дві моделі місцевого самоврядування: англосаксонська і європейська. Основна їх відмінність в тому, що в першій - суб'єкти місцевого самоврядування не здійснюють повноважень органів державної влади, а в другій - залучаються до реалізації державних функцій. Сутність англосаксонської системи полягає в тому, що за основу взято теорію природних прав людини та громадянського суспільства. Англосаксонська модель самоврядування виростала із місцевих громад і приходів, яким була надана широка автономія не лише у виконанні приписів королівської влади, але й у власній правотворчості. Територіальним органам на містах доручалися всі сторони управлінської діяльності аж до здійснення судово-поліцейських функцій. На прикладі англосаксонської системи місцевого самоврядування можна спостерігати таку його лінію розвитку як відкрита модель. Відкрита модель - це рух знизу, коли жителі об'єднуються для вирішення проблем, домовляються про правила, збирають кошти для утримання служб, розв'язання тих чи інших завдань, домовляються з сусідніми селами про спільні дії (наприклад водозабезпечення населених пунктів тощо). Основний принцип «виникає проблема - громада її вирішує», звідси ініціативність і дух свободи, який існує в місцевому самоврядуванні певних країн. Англосаксонська відкрита модель місцевого самоврядування поширювалась переважно разом із поширенням англо-американської правової системи і на історичний розвиток самоврядування в українській державі не вплинула через ряд історичних, географічних факторів. Навпаки, наша правова система має історичний досвід закритої моделі місцевого самоврядування, яка бере свій початок з давньогрецького періоду, де існували міста-держави, в яких лише жителі мали відповідні права, а інші - раби чи іногородні, хоч і проживали в місті, були безправними. Місто існувало за принципом «закритої корпорації» (закритого клубу) і можна закономірно припустити, що влада в таких містах зосереджувалась у руках досить авторитетних діячів того часу. Хоча ця модель існувала в чистому вигляді в античній Греції та в Римі, її елементи передалися нам разом із заснуванням грецьких міст на території українського народу, але цей факт залишається цікавим скоріше для істориків а ніж для правників, тому, що наша правова система не увібрала традицій місцевого самоврядування закритої моделі, вироблених греками крім одного елементу, про який буде йтися мова далі.

Аналіз конституційних норм українського законодавства дозволяє стверджувати, що ми маємо змішану модель місцевого самоврядування і на її розвиток найбільше вплинули не відкрита чи закрита моделі, а модель, продиктована державницькою теорією царської Росії, континентальною європейською моделлю та радянським підходом до інститутів місцевого самоврядування як до буржуазних. Так історично склалося, що Україна перебувала під потужним впливом Росії, в якій більш популярною була державницька теорія місцевого самоврядування (в середні віки, та і пізніше престижною була служба у царя, тобто історично формувалася централізована управлінська вертикаль; народ, як правило, завжди сподівався на царя). Закрита модель місцевого самоврядування міст-держав згодом еволюціонувала в епоху середньовіччя у так зване Магдебурзьке право, яке знайшло поширення в містах західної частини України. Але найсильнішого впливу на інститут місцевого самоврядування здійснив період перебування Української республіки у складі радянського союзу і я пропоную детальніше розглянути елементи системи місцевого самоврядування, що дістались нам у спадок від радянської доби.

Після проголошення незалежності України і розбудови її як незалежної, суверенної, демократичної держави законодавець очевидно не став на шлях кардинальних перетворень у галузі місцевого самоврядування, а віддав перевагу адаптації вже існуючій системі, що будувалась на радянський лад. За роки незалежності України конструктивні перетворення в системі державного управління та місцевого самоврядування поєднувалися і співіснували з елементами що дісталися у спадок від радянської доби, це робить його внутрішньо суперечливим, громіздким, відірваним від людей і неефективним. Державне управління, як наслідок надмірної децентралізації, стало гальмом у проведенні соціально-економічних і політичних реформ, а на місцевому рівні - завадою розвитку місцевого самоврядування. Адже типовим в наш час стало “протистояння„ органів державної влади на місцях представницьким і виконавчим органам місцевої громади, що виявляється у лобіюванні своїх інтересів. Як сказав екс-президент України Л. Кучма в одному зі своїх інтерв'ю: «Складається враження, що центральна та місцева влади - вороги. Це неприпустимо, бо головним завданням влади на всіх рівнях є покращання життя людей. А влада, яка не вирішує свого головного завдання, взагалі нікому не потрібна». На сучасному етапі весь комплекс заходів у сфері місцевого самоврядування характеризується відсутністю ефективної регіональної політики в якій місцевому самоврядуванню відводилися б функції соціально-економічного розвитку регіону, поліпшення якості життя населення, ефективного управління природними ресурсами, раціонального використання земель тощо. Як бачимо, регіональна політика в демократичній державі з ринковою економікою покликана сприяти формуванню економічного базису місцевого самоврядування, а її відсутність чи недієвість призводить до нікчемності самоврядування як такого; централізм - це наслідок адміністративно-командної системи управління, яка за довгі роки існування в українському суспільстві вкоренила свої інститути. Багато з них залишаються діючими і цьому сприяє відсутність досвіду місцевого регулювання в умовах трансформації суспільно політичного ладу, а закріплення на конституційному рівні принципів унітаризму аж ніяк не сприяє їхній ліквідації; на жаль, після шістнадцяти років становлення місцевого самоврядування ми повинні констатувати наявність й інших проблем, які створюють загрозу кризового розвитку наших міст і сіл. Серед таких є неврегульованість між бюджетних відносин, наслідком чого є жебрацький стан місцевих бюджетів, невизначеність розподілу компетенцій і ресурсів між владою різних рівнів, кризовий стан комунального господарства. Ці проблеми загальновідомі, для їх вирішення дещо робиться, але робиться неприпустимо повільно.

Концептуальне та законодавче визначення оптимальної

децентралізації