Медіація є добровільним процесом, до якого вдаються з огляду на такі зовнішні обмежувальні чинники, як час, репутація, фінансові витрати та невпевненість щодо рішення, яке може бути ухвалене судовими органами. Цей процес дає змогу сторонам впливати одна на одну таким чином, щоб діяти у взаємовигідному руслі і відтак контролювати свої збитки. Замість того, щоб виходити із суперечки з результатом "один переможець і один переможений", сторони за допомогою медіації натомість отримують таке рішення, за якого вони обидві залишаються у виграші. З огляду на відносну гнучкість підходу, медіація часто забезпечує сторонам прийнятніші результати, ніж судовий розгляд справи. Інколи можна знайти абсолютно непередбачуване, творче рішення щодо врегулювання спору. Судовий розгляд справи, навпаки, часто призводить до виникнення атмосфери ворожнечі, що може зашкодити подальшим взаєминам між сторонами або взагалі звести їх нанівець. Цей ризик, поза сумнівом, істотно зменшується, якщо для врегулювання спору використовують механізми медіації [1].

Важливою рисою медіації є те, що вона дає змогу розглянути усі виміри спору. Натомість судові процедури передбачають розгляд лише правової сторони суперечки. Враховуючи ширший погляд на спір, рішення, ухвалене шляхом медіації, з більшою вірогідністю сприйматиметься усіма сторонами як справедливе рішення.

Щодо законодавчого регулювання вітчизняної практики медіації, то вже давно існує потреба окремого закону, який був би достатньо гнучким, щоб забезпечити автономність процедури та задоволеність сторін. Поетапна розбудова як системи третейських судів, так і медіації має бути внесена в основні державні програми щодо реформування державної судової системи [5].

У цьому процесі учасниками мають бути як юридичні, так і наукові спеціалісти. Тому нарешті треба усвідомити, що проведення переговорів з метою позасудового вирішення спорів та примирення є окремим складним процесом. На практиці навіть найдосвідченіший у проведенні переговорів юрист не завжди може знайти правильне рішення та довести до згоди сторони. Тому кваліфікаційній відбір третейських суддів та медіаторів, їх окрема професійна підготовка має стати запорукою запобігання шарлатанству в цій сфері і, як наслідок, - незаконних рішень у справах.

Історія медіації в Україні сягає близько 10 років. У рамках донорських проектів було підготовлено чимало медіаторів, але переважно вони так і не знайшли застосування своїм навичкам Бєліков О. Конфлікти у підприємницькій діяльності та можливості їх врегулювання // Юстініан.-  №5.- 2007. Однією з причин невитребуваності медіації є інформаційний вакуум про те, що застосовувати медіацію просто вигідно з усіх точок зору: заощаджуються кошти на судові витрати і послуги юристів, заощаджується час на розв'язання спору. Окрім того, зменшується до мінімуму можливість упередженого підходу у прийнятті рішення саме тому, що рішення приймають самі сторони. Великою перевагою є також те, що відсоток добровільного виконання рішень, прийнятих за взаємною згодою, є дуже значним. Хоча варто зауважити, що є і досить успішний досвід застосування медіації в Україні (наприклад, у сфері відновного правосуддя (примирення злочинця і потерпілого), охорони здоров'я, спорів між суб'єктами господарювання, конфліктів на робочому місці, сімейних відносин) [2].

3. Недоліки та достоїнства примирення

Можна однозначно сказати, що вирішення конфлікту мирним шляхом має тільки позитивні аспекти. Розглянемо достоїнства примирення:

1) Мир, досягнутий сторонами, дозволяє економити час, адже при повноцінному судовому розгляді, з урахуванням можливостей перегляду судового рішення, термін розгляду справи розтягується на довгі місяці.

2) Врегулювання конфлікту за допомогою укладення мирової угоди дає можливість реально зменшити судові витрати.

3) Суд, виявляючи ініціативу до мирового врегулювання спору, тим самим сприяє його вирішення без державного примусу і на взаємних для сторін умовах, на основі переконання сторін спору в необхідності саме такого дозволу спору.

4) позасудовий порядок вирішення спору є очним, він проходить у стінах арбітражного суду (у залі судового засідання або в кабінеті судді), тобто сторони у справі безпосередньо зустрічаються, але така зустріч здійснюється негласно, в обстановці конфіденційності, і тоді сторони більш налаштовані до «мирного» вирішення конфлікту, до відкритого обговорення проблем.

5) Звичайно, мирова угода, затверджена ухвалою суду, не вирішує справу за суті, але з укладанням угоди ліквідується сам спір між сторонами.

6) Для відповідача у справі мирова угода дає очевидну перевагу у вигляді зменшення розміру стягнення у порівнянні з раніше заявленими позивачем вимогами. Для позивача укладення мирової угоди означає, що відповідач визнав за собою певні вимоги та підтверджує тим самим їх задоволення. Більш того, гарантією для позивача також є обов'язковість визначення, яким затверджено мирову угоду, для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування та інших органів, організацій, посадових осіб і громадян.

7) процедура примирення реалізується дещо в інших умовах в порівнянні з судовим процесом. Для неї характерні сприятливі процесуальні умови для сторін (швидкість, гнучкість, неформальність).

8) Сторони при укладення мирової угоди отримують деякі гарантії того, що їх угода є дієвою, хоча немає судового рішення щодо спору, так як суд стверджує укладену мирову угоду. Також, суд гарантує законність такої угоди своїм контролем, а саме арбітражний суд не затверджує мирову угоду, якщо вона суперечить законам і іншим нормативним правовим актам або порушує права і законні інтереси інших осіб.

9) вирішення конфлікту між сторонами за допомогою примирної процедури сприяє продовження мирної співпраці суб'єктів господарської діяльності.

10) мирова угода сприяє розвитку в організацій і підприємців навичок самостійного врегулювання що виникають між ними спорів, розбіжностей і поваги один до одного в конфліктних ситуаціях.

11) Недосягнення компромісу між учасниками спору зовсім не означає відсутність можливості подальшої судового захисту. Якщо згоди не досягнуто на стадії підготовки справи до судового розгляду, то спір буде розглядатися за всіма правилами процесуального закону в судовому засіданні.

12) При здійснення примирних процедур поряд з змагальністю діє арбітрування, яке як принцип примирної діяльності повинно стати основним початком у досудовому врегулюванні спору. Сторони повинні представити докази, що обгрунтовують їх позиції, інакше і не може бути засідання, направленого до примирення сторін. Але таке досудове врегулювання спору відбувається в атмосфері співробітництва. Сторони самі досягають угоди по виникли розбіжностей, а суддя (або помічник судді) всіляко сприяє їм у цьому. Суддя не розглядає спір по суті, він з урахуванням обгрунтованості вимог і заперечень сторін координує всі дії учасників спору , допомагає їм встановити що мають значення обставини, на підставі яких можливе укладення законної мирової угоди. Причому, суддя не повинен диктувати сторонам умови мирової угоди, він може тільки сприяти примиренню і давати рекомендації. Виходить, що при досудовому (арбітражному) врегулювання спору відбувається активну участь сторін в деякому розгляді справи і в його вирішенні.

медіація примирення конфлікт спор

Висновки

Як випливає з наведеного вище, одним із способів цивілізованого вирішення корпоративних конфліктів і спорів взагалі є медіація, тобто процес примирення і знаходження конструктивного підходу до врегулювання суперечки, який дає змогу розв'язати важливі для обох сторін питання.

Медіація дає змогу під різним кутом розглядати предмет спору, використати конфлікт як "інструмент навчання" і основу для покращення взаємин між сторонами. Тобто, медіація - це один із так званих альтернативних (позасудових) способів врегулювання спорів, ефективність якого є дуже високою. Однак в Україні вона не має великої популярності, тому потрібно забезпечити професійну підготовку медіаторів та апробування медіації у вирішенні спорів у сфері корпоративного управління. Українським юристам потрібно вивчати та ретельно розглядати можливості інших способів вирішення спорів як на національному, так і на міжнародному рівнях, та давати згоду у разі подібної пропозиції з боку суду, інформувати клієнтів та населення про наявність інших можливостей та альтернатив у вирішенні спорів.

Ці знання стануть у пригоді в умовах фінансової кризи, що набирає обертів, адже кількість комерційних спорів, зокрема з іноземними контрагентами, значно збільшується. З іншого боку, представники державної судової системи мають усвідомити, що альтернативні методи вирішення спорів аж ніяк не можуть бути їм конкурентами. Зі свого боку, чинне законодавство повинно наділяти державних суддів правом, або навіть обов'язком, інформувати учасників судового процесу про можливості медіації та третейського судочинства і, в разі усвідомлення сторонами цих можливостей та особистої згоди кожної з них, зупиняти провадження у справі та передавати її відповідно до обраного процесу вирішення спору. Це нормальна практика європейських судів, яка може лише сприяти розвантаженню державної судової системи в Україні.

Використані джерела

1. Васильчак С.В., Кутас Л.В. : Альтернативні методи вирішення спорів. Науковий вісник НЛТУ України 2010 р., № 20.14, с. 133-137

2. Олефір А.О. Основні методи врегулювання суперечок в міжнародній торгівлі.: Науковий вісник Академії муніципального управління Збірник наукових праць, 2004 р, с. 117-124

3. Бєліков О. Конфлікти у підприємницькій діяльності та можливості їх врегулювання // Юстініан.- №5.- 2007

4. Боброва О.М, Горова А.О., Землянська В.В., Прокопенко Н.М. Відновне правосуддя. Особливості впровадження процедури медіації: європейський досвід. К.: Наш час, 2006. - С. - 164.

5. Жмудь В. Запровадження процедури медіації (примирення) у законодавстві України // Юстініан.-№6.-2008

6. Кимберли К. Фундаментальные основы альтернативного разрешения споров // Из материалов Третьей ежегодной конференции по внесудебному разрешению коммерческих споров.- 1996 р.

7. Леннуар Н.Н. Альтернативное разрешение споров: переговоры и медиация: Учеб.-метод. пособие. - СПб.: Изд-во Санкт-Петербургского института права имени Принца П.Г. Ольденбургского, 2004. - 100 с.

8. Штепан П. Альтернативные способы разрешения споров // Судебные процедуры как способ защиты прав предпринимателей. - М.: 2010р.