ВСТУП

Зараз Україна як правова держава знаходиться на шляху суттєвих реформ, як економічних так і правових. Тепер, як ніколи ефективне правове регулювання є необхідним нашій державі і кожному громадянину особисто. Основним Законом України встановлені фундаментальні права і свободи людини і громадянина, які гарантуються та захищаються державою. Але також держава встановила певні обмеження у правах і свободах, які мають свої способи, природу та мету. Та чи досконалий їх механізм, і які існують проблеми функціонування цього механізму у сьогоденні.

Актуальність теми курсової роботи. Дана тема курсової роботи є досить актуальною як серед досліджень науковців, так і в обговореннях серед громад. І це є найголовнішим, адже у період підйому громадянської позиції народу, їх активне використання і захист власних прав і свобод не повинно порушувати права і свободи інших громадян. Тут і постає питання обмеження прав і свобод людини і громадянина. Належне їх застосування має важливе значення, як для формування доктрини українського конституційного права, так і для розвитку державно-правової практики.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають між державою та громадянином у сфері правового регулювання використання прав та свобод, у випадку шкідливого характеру їх використання застосування обмежень.

Предметом дослідження є теоретико - правові питання природи, способів, меж та мети застосування обмежень прав і свобод людини і громадянина. Їх правове регулювання.

Мета дослідження це вивчення поняття, природи, ознак, функцій, цілей, правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина.

Виходячи із зазначеної мети, були поставлені наступні завдання:

1. Визначення поняття конституційних прав і свобод людини і громадянина;

2. Визначення поняття обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина;

3. Визначення ознак і цілей обмежень прав і свобод людини і громадянина;

4. Визначення способів обмеження прав і свобод людини і громадянина;

5. Визначення правового регулювання обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Джерельну та методологічну базу роботи склали чинні нормативні акти, навчальні посібники, підручники Ю.М. Тодика, Р.Я. Демків, В.Ф.Годованець, Ю.С. Шемшученко, В.В. Кравченко, а також спеціалізовані дослідження таких авторів, як: А. Єзеров, М.І. Мельник, С.І. Лінецький, А.М. Ришелюк та ін.

Виходячи з проведеного аналізу літератури, можна дійти висновку, що ступінь наукового опрацювання досліджуваної проблеми досить значний.

В ході виконання роботи було використано передусім описовий метод, порівняльного аналізу, метод синтезу отриманих результатів тощо.

Отримані в ході виконання роботи результати доцільно використати при підготовці наукових статей, повідомлень, а також для науково-просвітницької діяльності з метою підвищення правової культури населення.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, основної частини, що містить 3 розділи, висновків, списку використаної літератури та додатків.

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА ТА ЙОГО СТРУКТУРА

Правовий статус -- це юридично закріплене становище особи в державі і суспільстві.

Юридичне оформлення фактичного становища індивіда реалізується різними шляхами і способами за допомогою специфічних засобів. Воно починається з того, що людина визнається суб'єктом діючого в суспільстві права і наділяється при цьому правоздатністю, після чого вона може вступати у відповідні правовідносини. В історії розвитку цивілізації далеко не всі люди визнавалися суб'єктами права (наприклад, раби) або ж визнавалися лише частково (кріпаки).

У літературі вирізняють кілька видів правового статусу:

1) загальний або конституційний статус людини і громадянина;

2) спеціальний або родовий статус окремих категорій громадян;

3) індивідуальний статус, який характеризує стать, вік, сімейне положення тощо;

4) статус фізичних і юридичних осіб;

5) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб із подвійним громадянством, біженців;

6) галузеві правові статуси (адміністративно-процесуальний, кримінально-процесуальний тощо); статус осіб, які працюють у різних сферах.

Загальний (конституційний) правовий статус -- це статус особи як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається насамперед Конституцією держави і не залежить від різних поточних обставин, наприклад сімейного стану, посади, освіти тощо. Цей статус є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статичністю, узагальненістю. Змістом такого статусу є головним чином ті права й обов'язки, які надані й гарантовані всім Конституцією. Сюди не входять численні суб'єктивні права і обов'язки, які постійно виникають залежно від трудової діяльності людей, характеру правовідносин, у які вони вступають, від інших чинників. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших. Саме з огляду на цей статус можна оцінити характер, соціальну природу і ступінь демократичності суспільства. Його не можна змінити без внесення змін до Основного Закону.

Спеціальний, або родовий, статус відображає особливості становища окремих категорій громадян (наприклад, студентів, військовослужбовців, пенсіонерів, науковців, учителів, фермерів, селян, робітників, учасників війн тощо). Ці верстви населення, базуючись на конституційному статусі громадянина, можуть мати додаткові права, передбачені законодавством.

Індивідуальний статус відбиває конкретні дані про окрему особу (стать, вік, сімейний стан, освіта тощо). Цей статус рухомий, динамічний, він змінюється разом зі змінами, які відбуваються з особою в процесі її життєдіяльності.

Зазначені три статуси співвідносяться між собою як загальне, особливе і одиничне. Вони тісно взаємопов'язані, практично нероздільні. Загальний, тобто конституційний, правовий статус у всіх один. Спеціальних статусів -- багато, а індивідуальних -- рівно стільки, скільки громадян.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що правовий статус іноземця, особи без громадянства -- це самостійні категорії. Але якщо вони формуються на основі правового положення українського громадянства (за винятком іноземців, які мають дипломатичний статус), є підстави говорити про правовий статус особи в цілому.

У системі конституційного права України як галузі права особливе місце належить інституту основ правового статусу особи, сутність якого викладена в розділі ІІ Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». У нормах цього розділу розкривається основоположний принцип конституційного ладу України, згідно з яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а встановлення і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Крім Конституції України, норми інституту основ правового статусу особи закріплені також нормативно-правовими актами поточного законодавства, у яких детальніше розкривається зміст і порядок реалізації закріплених у Конституції України основних прав і свобод людини і громадянина.

Цей конституційний інститут відображає найсуттєвіші засади, які встановлюють правовий статус людини в державі й суспільстві, принципи їх взаємовідносин. Конституційне право України виконує особливу роль у визначенні правового статусу людини і громадянина. До його предмета належить закріплення не всіх прав і свобод, обов'язків, а лише основ правового статусу особи, які складаються у сфері відносин особа -- суспільство -- держава. При цьому вказані відносини мають основоположний характер і відбивають взаємний зв'язок суспільства, держави і особи.

1.1Структура конституційного статусу особи

В Україні структуру конституційного статусу особи утворюють такі елементи:

1) громадянство;

2) правосуб'єктність, яка включає правоздатність і дієздатність;

3) основні права і свободи;

4) конституційні обов'язки;

5) правові принципи;

6) гарантії правового статусу людини і громадянина.

Основу правового статусу особи становлять її права, свободи, законні інтереси і обов'язки. У єдності вони є базою для всіх інших прав і свобод, які мають людина і громадянин.

Природа конституційних прав і свобод людини визначається тим, що хоч у якій би країні проживала особа, вона перебуває під захистом світового співтовариства, а також держави, громадянином якої є. Стан свободи не дарується публічною владою, а належить людині від її народження і реалізується через суб'єктивні права, які мають природно-правовий характер, а тому є невід'ємними. Стаття 21 Конституції України встановлює, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

У забезпеченні свободи особлива роль належить державі, яка є відповідальною перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України). Держава через закони, і насамперед Конституцію, закріплює права і свободи людини, які є мірою можливої поведінки для особи. Таким чином, права людини виникають із природного права, а права громадянина -- з позитивного. Але і ті, і ті мають невідчужуваний характер. Права людини є вихідними, оскільки вони притаманні всім людям незалежно від того, чи є вони громадянами держави, в якій проживають; а права громадянина -- це права, які закріплюються за особою лише внаслідок її належності до держави (громадянство).

Конституційно-правовий статус громадянина певною мірою відрізняється від статусу негромадянина, який проживає на території України, але не має права обирати і бути обраним до органів державної влади, брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, обіймати певні державні посади тощо. Права громадянина -- це своєрідне обмеження рівності між людьми, оскільки іноземці і особи без громадянства не мають усього комплексу прав і свобод, насамперед політичних, якими в повному обсязі володіють громадяни України. Такий стан з правами іноземців відповідає міжнародним стандартам і зумовлений правомірним бажанням кожної держави надати своїм громадянам усі права і обов'язки, а також можливості виконувати всі обов'язки, насамперед військову службу. Проте це не означає, що іноземці, особи без громадянства не мають ніяких обов'язків (наприклад, вони повинні дотримуватися Конституції та законів України, сплачувати податки та ін.).