Здійснюючи загальнотеоретичну характеристику законодавства України як системи, ми використали філософський підхід до розуміння системи. У даному випадку система розглядається як цілісна множина пов'язаних між собою елементів, що має той чи інший вид упорядкованості за певними якостями та зв'язками. Таке поняття системи стосовно законодавства найкраще розкриває такі його характеристики, як сукупність певних компонентів, взаємозв'язок та взаємодія цих компонентів, які утворюють структурну, органічну цілісність, що всебічно впливає на суспільні відносини. Характерним є те, що такий вплив є взаємним: адже ефективна система законодавства краще регулює суспільні відносини, і навпаки - характер суспільних відносин визначає характер законодавства, його соціальну спрямованість. Таким чином, відтворення цілісної картини механізму функціонування законодавства як системи сприятиме оптимізації заходів, спрямованих на його вдосконалення.[12;42]

У сучасній юридичній науці та юридичній практиці категорія «система законодавства» є однією з найпоширеніших. Особливістю цього поняття є його використання для позначення певних сукупностей, не завжди однакових за формою та рівнем юридичної сили нормативно-правових актів, що приймаються різними органами держави, посадовими особами, самоврядними організаціями. Слід зазначити, що існує декілька підходів до визначення терміна «законодавство»:

* сукупність законів, тобто нормативно-правових актів вищої юридичної сили;

* сукупність усіх діючих у державі нормативно-правових актів;

* сукупність нормативно-правових актів вищого законодавчого органу, Президента й Уряду України.

Останнім часом спостерігаються спроби переосмислення широкого розуміння законодавства, яке об'єднує в єдине ціле закони і підзаконні акти, що значно принижує роль закону, створює підстави для підміни його управлінськими рішеннями. А це не прийнятно для правової держави, шлях до якої - підвищення ролі закону. У даному випадку йдеться лише про правовий закон, який є гарантом реалізації та захисту основних прав і свобод людини та громадянина. Іншими словами, такий закон, в основі якого лежить природне право, а держава через законодавчий механізм повинна забезпечити його реалізацію.

М. Кравчук стверджує, що в юридичній літературі немає єдиного підходу до питання про законодавство, тому важливо з'ясувати сутність понять «законодавство», «система законодавства», «структура законодавства».

У широкому значенні поняття «система законодавства» може бути визначене як форма існування права, спосіб надання юридичного значення нормам права, засіб їх організації та об'єднання у конкретні статті, нормативні приписи, нормативно-правові акти, інститути, галузі законодавства.

А. Венгеров вважає, що система законодавства - це упорядкована за різними об'єктивними критеріями, зумовлена потребами соціального регулювання, життєдіяльності суспільства певна множина нормативних актів, що формується для найбільш ефективного використання правових норм, тобто це не просто сукупність нормативно-правових актів, а їх диференційована система, заснована на принципах субординації та координування її структурних елементів. І наскільки ця система є цілісною та стабільною, наскільки тісний взаємозв'язок між її структурними елементами, настільки визначається ефективність дії правового механізму, що впливає на формування та розвиток суспільних відносин у всіх сферах життя. Звичайно, цей зв'язок має і зворотну дію. Іншими словами, загальна ситуація в країні, рівень економічного та політичного розвитку держави істотно впливає на стабільність національного законодавства, на його правову спрямованість.

Сучасна ситуація в розбудові України має непростий характер. Країна переживає перехідний період і виробила поки що не досить повний законодавчий масив. Навіть за умови наявності насиченої законодавчої бази важливим аргументом є саме ефективність правового регулювання існуючих суспільних відносин, тобто важливого значення набуває реалізація правових приписів. Тому на перший план виходить не кількість нормативно-правових актів, а їх можливість реально врегулювати ту чи іншу конкретну ситуацію. Слід зазначити, що до проголошення незалежності майже 80 % суспільних відносин регулювалося союзним законодавством. Відповідно стають зрозумілими обсяг і складність завдань у створенні та розвитку української законодавчої системи, що постали перед нами сьогодні. Адже вдосконалення та впорядкування законодавства - характерна ознака процесу розвитку будь-якої цивілізованої правової держави. На нашу думку, це має бути безперервний процес, спрямований на вдосконалення, поліпшення та оптимізацію правового регулювання існуючих суспільних відносин.[12;42 - 43]

Аналіз чинного законодавства України свідчить, що це не просто сукупність нормативних актів, а система, що має багаторівневу та високоорганізовану структуру, яка функціонує одночасно в єдності трьох структурних утворень - ієрархічної (вертикальної), галузевої (горизонтальної) та республіканської (унітарної). Під вертикальною структурою законодавства України ми розуміємо характеристику нормативно-правових актів залежно від їх юридичної сили, тобто вона визначається ієрархією та компетенцією правотворчих органів. Ця класифікація базується на поділі нормативно-правових актів на закони та підзаконні нормативні акти.

Слід зазначити, що основну роль в ієрархічній структурі законодавства відіграє Конституція України і закони, що встановлюють відправні засади правового регулювання. Вони мають найвищу юридичну силу, є першоосновою всього законодавства. Основа галузевої структури окреслюється предметом правового регулювання, що зумовлений конкретними суспільними відносинами. У цьому зрізі виділяють такі елементи, як нормативно-правовий припис, нормативно-правовий акт, інститут законодавства, галузь законодавства.