Переглянувши дану справу, Верховний Суд України постановою від 01 липня 2015 року скасував вищезазначені судові рішення закрив провадження у справі в частині позовних вимог Банку до юридичних осіб (ТОВ «Основа», ТОВ «Галицька основа», СП «ТОВ «Основа - Солсиф»), зазначивши, що в цій частині справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Верховний Суд України взяв до уваги, що кредитний договір укладений між юридичними особами (Банком та ТОВ «Основа»). Між кожним із поручителів (К., ТОВ «Галицька основа», СП «ТОВ «Основа - Солсиф») та Банком було укладено окремі договори поруки, а відповідно, кожен з них окремо несе солідарну відповідальність з позичальником перед Банком. Тобто поручителі не несуть солідарну відповідальність між собою за зобов'язаннями позичальника.

Оскільки не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства [8].

Таким чином, коло відповідачів у справах, що виникають із кредитних правовідносин, суттєво впливає на визначення їх підвідомчості.

Варто зазначити, що з цього питання судова практика є неоднозначною. Існують численні випадки розгляду справ з аналогічним суб'єктним складом в порядку цивільного судочинства з ухваленням судових рішень, які набирають законної сили.

На нашу думку, для досягнення єдності судової практики по даній категорії справ необхідна наявність обов'язкового для застосування правового висновку Верховного Суду України, який наділений повноваженнями надавати правові висновки з питань неоднакового застосування норм процесуального права відповідно до статті 355 ЦПК України в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII [9].

Укладати кредитні договори від імені банку можуть і структурні банківські підрозділи (відділення, філії), якщо це передбачено їхніми повноваженнями відповідно до положення, статуту, довіреності тощо. Проте, стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця.

Відповідно до статті 95 ЦК України філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Філії не є юридичними особами і діють на підставі затвердженого положення.

Незважаючи на те, що позови, що виникають із діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням (частина сьома статті 110 ЦПК України), відповідачем у справах, що виникають із кредитних правовідносин, є банк чи інша фінансова установа як юридична особа [7].

Оскільки філія банку не є юридичною особою, вона не наділена цивільною процесуальною дієздатністю, не може представляти інтереси банку в суді, як сторона у справі. Тому на підставі положень частини другої статті 30 ЦПК України особою, яка бере участь у цій справі, може бути лише банк (а не його структурна одиниця).

У зв'язку з цим судова практика, де суди визнавали стороною у цій категорії справ структурні банківські підрозділи, а не сам банк, як юридичну особу, є неправильною.

До складу осіб, які беруть участь у справах, що виникають з кредитних правовідносин, належать також представники сторін. Результати аналізу судової практики свідчать про існування проблемних питань в аспекті підтвердження повноважень на представництво у справах, що виникають з кредитних правовідносин. Зокрема, особливістю у цьому контексті вирізняється суб'єктний склад відповідних правовідносин, а саме те, що одним із їх суб'єктів є зазвичай банківська установа. При цьому у судовій практиці виникають випадки неоднакового вирішення питання про те, яким документом (оригіналом чи копією довіреності) може бути підтверджено повноваження представника.

Про актуальність даного питання свідчить звернення до ВССУ Асоціації «Український Кредитно-Банківський Союз» (лист вх. № 339/0/1-14 від 19 березня 2014 року) з проханням надати роз'яснення стосовно допустимості прийняття судами в якості доказу повноважень представника юридичної особи належним чином засвідченої копії довіреності, виданої юридичною особою на представництво своїх інтересів.

Так, можна виокремити щонайменше два підходи до вирішення цього питання. Перший із них полягає у тому, що належним чином засвідчена копія довіреності банківської установи є належними способом підтвердження повноважень представника цього суб'єкта. У свою чергу, другий підхід є протилежним та полягає у тому, що відповідно до положень цивільного процесуального законодавства повноваження представника можуть бути підтверджені винятково довіреністю, тобто оригіналом.

Вирішення цього питання має істотне процесуальне значення, оскільки від нього залежить, зокрема аспект наявності підстав для констатації прийнятності позовної заяви або, навпаки, констатації її невідповідності вимогам процесуального законодавства, що має наслідком залишення позовної заяви без руху.

Відповідно до частини третьої статті 38 ЦПК України юридичних осіб представляють їхні органи, що діють в межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники. При цьому частиною першою статті 42 ЦПК України передбачено, що повноваження представника юридичної особи мають бути посвідчені довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника. Довіреність від імені юридичної особи згідно з частиною третьою зазначеної статті видається за підписом посадової особи, уповноваженої на це законом, статутом або положенням, з прикладенням печатки юридичної особи.

За змістом частини восьмої статті 119 ЦПК України, якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження. Оскільки недотримання зазначеної вимоги відповідно до статті 121 ЦПК України є підставою для залишення позовної заяви без руху та повернення позовної заяви, суд перевіряє наявність у представника позивача повноважень на ведення справи.

У зв'язку з цим варто зазначити, що документом, який у розумінні статті 119 ЦПК України підтверджує повноваження представника, є не лише оригінал довіреності від імені юридичної особи, але й її належно посвідчена копія. При цьому посвідчення копії довіреності від імені юридичної особи слід вважати належним, якщо воно здійснене відповідно до Національного стандарту України «Вимоги до оформлювання документів» (ДСТУ 4163-2003), затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 07 квітня 2003 року № 55 [10], тобто із зазначенням, зокрема, посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, а також з проставленням відбитку печатки юридичної особи.

Враховуючи зазначене, на нашу думку, надання суду представником юридичної особи належно посвідченої копії довіреності від імені юридичної особи не суперечить вимогам частини п'ятої статті 42 та частини восьмої статті 119 ЦПК України.

У деяких випадках суди до участі у справах даної категорії залучали Національний банк України (в якості відповідача або, здебільшого, в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору). Переважно це стосувалося позову про визнання кредитного договору в іноземній валюті недійсним чи стягнення заборгованості за таким договором.

Проте, відповідно до правової позиції Верховного Суду України, суди не повинні залучати до участі у справі Національний банк України (далі - НБУ), оскільки вимоги, зазначені в позовній заяві, ніяк не стосуються діяльності НБУ чи його територіальних управлінь, а прийняте рішення не може вплинути на його права чи обов'язки [11].

Т ак, рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 25 червня 2015 року позов С. до К. та ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» про стягнення коштів задоволено. Зобов'язано ПАТ «Дочірній Банк Сбербанку Росії» видати С. в повному обсязі грошові кошти, які знаходяться на його поточному рахунку.

Не погоджуючись з рішенням суду, ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» подало апеляційну скаргу, одним із доводів якої було незалучення до участі у справі судом першої інстанції НБУ. Апелянт зазначав, що він не мав можливості повернути С. одним платежем усю суму коштів, які знаходяться на його поточному рахунку, оскільки постановами НБУ «Про врегулювання ситуації на кредитно-грошовому і валютному ринках України» від 03 березня 2015 року № 160 та від 03 червня 2015 року № 354 обмежена грошова сума, яка може бути видана банком на добу одному клієнту.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 23 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції було залишено без змін. Суд апеляційної інстанції не прийняв цей довід до уваги як підставу для скасування рішення, оскільки воно не стосуються діяльності НБУ чи його територіальних управлінь, та не може вплинути на його права чи обов'язки.

Висновки

Таким чином, виходячи із специфіки юридичної природи спірного матеріального правовідношення, а також теоретичних засад цивільного процесуального інституту осіб, які беруть участь у справах, ми визначили склад осіб, які беруть участь у справах, що виникають із кредитних правовідносин.

Наведені положення, на нашу думку, є достатньо новими у теорії цивільного процесуального права, сприяють розробленню засад їх практичної реалізації під час розгляду судами справ даної категорії. Продовження теоретичного дослідження кола осіб, які беруть участь в справах, що виникають із кредитних правовідносин, буде мати позитивне значення як для науки цивільного процесуального права України, так і для законотворчої діяльності й судового правозастосування.

Список використаних джерел

1. Форма 2Ц. Звіт судів першої інстанції про розгляд справ у порядку цивільного судочинства [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://court.gov.ua/sudova_statystyka/lkflghkjlh.

2. Цивільний процесуальний кодекс України : чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 1 квіт. 2015 р. : (Офіц. текст). - К. : ПАЛИВОДА А. В., 2015. - 204 с. - (Кодекси України).

3. Бичкова С.С. Цивільний процесуальний правовий статус осіб, які беруть участь у справах позовного провадження : монографія. - К. : Атіка, 2011.

4. Васильєв С.В. Особливості розгляду окремих категорій цивільних справ : навчальний посібник. - Харків : Еспада, 2012. - 370 с.

5. Цивільний кодекс України : Закон Верховної Ради України від 16.01.2003 № 435-ІУ // Офіційний вісник України. - 2003. - № 11. - С. 7. - Ст. 461 (з подальшими змінами та доповненнями).

6. Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 р. № 2 // Вісник Верховного суду України. - 2009. - № 8. - С. 3.

7. Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин : Постанова пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 р. № 5 // Закон і Бізнес. - 2012. - № 18.

8. Постанова Верховного Суду України від 01 липня 2015 року по справі № 6-745цс15 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua.

9. Про забезпечення права на справедливий суд : Закон Верховної Ради України від 12.02.2015 р. № 192^ІІІ // Офіційний вісник України. - 2015. - № 17. - С. 24 (з подальшими змінами та доповненнями).