Використання цивільно-процесуальних преюдицій у кримінальному провадженні

Однак у окремих коментарях до цієї статті відзначалося, що «при розгляді кримінальної справи суд вправі при наявності сумнівів перевірити факти, встановлені при розгляді цивільної справи. Якщо ж при цьому будуть встановлені нові факти чи отримані дані, що істотно суперечать обставинам, зафіксованим у рішенні у цивільній справі чи такі, що їх спростовують, то вирок, який набрав законної сили, можу бути приводом для перегляду рішення у цивільній справі. У випадку виявлення при розгляді кримінальної справи помилки, допущеної у рішенні суду у цивільній справі, необхідно вжити заходів до перевірки обґрунтованості прийнятого рішення у порядку нагляду. Звичайно рішення суду у цивільній справі, яке набрало законної сили, має преюдиціальне значення для суду, прокурора, слідчого, органу дізнання при провадженні у кримінальній справі у частині, що стосується події, обставин, але не може наперед вирішувати питання про винуватість або невинуватість особи у кримінальній справі». Як уявляється, таке тлумачення ст. 90 КПК РФ було пов'язано із історичним тлумаченням норм про преюдицію. У діючій редакції ст. 90 КПК РФ зазначено, що обставини, встановлені вироком, що набрав законної сили, або іншим судовим рішенням, прийнятим у межах цивільного, арбітражного або адміністративного судочинства, що набрало законної сили, визнаються судом, прокурором, слідчим, дізнавачем без додаткової перевірки. При цьому такі вирок або рішення не можуть визначати наперед винність осіб, що не брали участі раніше у кримінальній справі, що розглядається.

У літературі висловлюється твердження про те, що преюдиціальний зв'язок судових актів як такий взагалі не може існувати, якщо як судовий акт-реципієнт буде виступати вирок. Пов'язано це з тим, що преюдиціальність судового акту по цивільній справі в кримінальному процесі не поширюється ні на осіб, що беруть участь у кримінальному провадженні, ні на суд. Однак це твердження є надто категоричним. Вищевикладене зовсім не означає, що цивільно-процесуальна преюдиція не діє у межах кримінального процесу. Не можна не враховувати також ті випадки, коли факти та висновки рішення суду у цивільній справі мають матеріально-правове значення для притягнення особи до кримінальної відповідальності.

На таку дію цивільно-процесуальної преюдиції звернув увагу Ю.М. Грошевий. «Ст. 114 КК УРСР (ухилення від сплати аліментів на утримання дітей) та ст. 116 КК УРСР (ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків) передбачає преюдиціальність судового рішення у цивільній справі, яким встановлюється правовий (аліментний) обов'язок обвинуваченого щодо утримання дітей та непрацездатних батьків. Вказану преюдицію можна віднести до числа неспростовних, оскільки суд при розгляді кримінального провадження, пов'язаної із ухиленням від сплати аліментів, не вправі встановлювати правомірність стягнення з обвинуваченого аліментів, тобто вирішувати питання про право цивільне. Тому, за наявності сумнівів у правомірності стягнення аліментів суд не може і не повинен перевіряти цю обставину, а повинен виходити з неї, як з безсумнівного і за наявності доведеності ухилення обвинуваченого від їх сплати винести обвинувальний вирок». У літературі зазначається специфічність прояву преюдиції у подібних випадках. Як правило, у ході кримінального судочинства слідчий, прокурор і суд не повинні торкатися обставин, що обґрунтовують рішення, оскільки вони не входять у предмет доказування у кримінальному провадженні; розглядаючи справу, суд зобов'язаний дотриматися правила про межі судового розгляду. Таким чином, органи, які здійснюють провадження у кримінальній справі, зобов'язані досліджувати лише обставини, які виникають після набрання рішенням у цивільній справі про стягнення аліментів з відповідача законної сили. Їм необхідно встановити: мали місце злісне ухилення чи ні. В принципі, факти, які підлягають дослідженню при вирішення цивільної та кримінальної справи, різні. Органи кримінального переслідування (а потім і суд, який розглядає кримінальне провадження) не вправі вирішувати питання про правосудність рішення у цивільній справі. У цьому полягає принципова відмінність від типових ситуацій реалізації преюдиції.

Однак у даний час на суд у цивільній справі не покладено обов'язок встановлення об'єктивної істини; такий висновок можна зробити з норм ЦПК. З'ясувати об'єктивну істину в рамках сучасного судового процесу можливо, якщо надати суду більш широкі повноваження керувати його рухом та процесуальною поведінкою сторін з метою більш повного та достовірного з'ясування фактичних обставин справи, у т.ч. шляхом застосування таких процесуальних заходів, які б мінімізували негативні наслідки від можливих зловживань сторін. Цивільну справу може бути розглянуто у відсутності відповідача, може бути винесено заочне рішення. І якщо воно набрало законної сили, то формально відповідач, який став підозрюваним у кримінальному провадженні, позбавлений права заперечувати правосудність судового рішення у цивільній справі. Однак у такому випадку нівелюється принцип забезпечення права на захист. Якщо підозрюваний вважає, що немає матеріально-правових підстав для стягнення з нього аліментів, то він і не зобов'язаний їх платити; на це він і вказуватиме у своїх показаннях. Виникає питання -- чи повинен слідчий перевіряти такі доводи підозрюваного? Як уявляється, безумовно, повинен, оскільки у обвинувальному акті слідчий повинен вказати доводи, які наведені підозрюваним на свій захист, та результати їх перевірки. Вірно вказується у літературі, що рішення суду у цивільній справі виступає у розглядуваних випадках як документ, у якому закріплені обставини, що мають значення для кримінального провадження, тобто є доказом, а, як наслідок, може бути перевірено. Таким чином, ця цивільно-процесуальна преюдиція є обов'язковою, але спростовною.

Слід зазначити, що у практиці обвинувачені, як правило, визнають свою вину у вчиненні злочину, передбаченого ст. 164 КК України.

Слід відзначити, що цивільно-процесуальна преюдиція характерна не тільки для ст. 164 та 165 КК, а й для ряду інших статей (ст.ст. 172, 173,175, 183 КК).

При цьому виникає питання, як повинен діяти слідчий, прокурор, суд, встановивши неправосудність рішення у цивільній справі. У такому випадку особа не може бути засуджена за ст. 164 КК України, адже немає об'єкту злочину.

У стадії досудового розслідування та судових стадіях процесу у випадку винесення рішення за внутрішнім переконанням складеться ситуація існування двох суперечливих рішень. Як уявляється, ця проблема повинна вирішувати у залежності від тієї стадії, у якій виникла колізійна ситуація. Якщо вона виникає у стадії досудового розслідування, то необхідно передбачити у КПК наступну процедуру: слідчий або прокурор складають клопотання про закриття кримінального провадження та направляють його до суду; суд вирішує питання про обґрунтованість цього клопотання і у залежності від цього або закриває провадження, або повертає його прокурору, відмовивши у закритті. Надання повноважень на прийняття у такому випадку кінцевого рішення слідчому або прокурору буде нівелюванням конституційної функції правосуддя, оскільки рішення представника виконавчої влади, по суті, перекреслить судове рішення та зведе нанівець результат судового розгляду; а повноважень на ініціацію перегляду рішення у цивільній справі у них немає і не повинно бути, оскільки це суперечить сутності їх кримінальних процесуальних функцій.

Якщо ж сумніви щодо правосудності рішення у цивільній справі виникло у судових стадіях процесу, зокрема, у стадії судового розгляду, вирішення його має бути іншим. Слід все ж таки у подібних випадках виносити рішення за внутрішнім переконанням, навіть якщо будуть порушені правила преюдиції, оскільки саме на суд покладено конституційну функцію правосуддя.

У випадку, коли преюдиція має матеріально-правове значення, і суд виносить рішення у кримінальному провадженні, що суперечить рішенню у цивільній справі, то, як уявляється, необхідно передбачити спеціальну судову процедуру перегляду таких обох таких рішень разом. Для цього необхідно утворювати судову колегію ad hoc у Верховному Суді України, до якої направляти такі справи для остаточного вирішення. Такий підхід до розв'язання цієї проблеми забезпечить стабільність судових рішень.