Постанова -- це правовий акт, що виноситься у разі порушення посадовою особою або громадянином закону. Прокурор, його заступник залежно від характеру порушення закону виносить мотивовану постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи щодо цих осіб.

В основу організації діяльності прокуратури покладено принципи: захисту у межах своєї компетенції прав і свобод громадян на засадах їх рівності перед законом незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, службового чи майнового стану; вжиття заходів для усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення [5;38].

Отже, враховуючи вищевикладене, можна стверджувати, що законність є більш змістовним поняттям, яке не обмежується формальним виконанням вимог норм права. Саме на прокуратуру покладені державою обов'язки щодо її забезпечення у масштабі держави, що й відрізняє прокуратуру від контролюючих органів, унеможливлює повне ототожнення зовні хоча і близьких їх форм та методів діяльності, робить нелогічними твердження про підміну прокуратурою органів контролю.

2.2.8 Гарантії законності у взаємовідносинах громадянина та співробітника міліції

Дотримання принципу законності, з огляду на його приналежність до сфери конституційних принципів функціонування держави, має бути відправною точкою побудови та безпосередньої реалізації правовідносин між будь-якими суб'єктами адміністративного права.

Специфічний зміст втілення вказаного принципу в життя притаманний, насамперед, для взаємовідносин між громадянином та співробітниками міліції. На співробітника міліції у зазначеному напрямі взаємодії покладені, перш за все, правоохоронні обов'язки. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про міліцію» від 20.12.1990 р. співробітники міліції здійснюють захист життя, здоров'я, прав і свобод громадян, власності, природного середовища, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань. При цьому з метою охорони правопорядку вони наділені широкими правами щодо застосування до громадян обмежувальних і примусових заходів. У зв'язку з цим є неприпустимими будь-які незаконні дії співробітника, позаяк це може призвести до порушення конституційних принципів: недоторканності особи, свободи її пересування, таємниці листування, телефонних переговорів, поштових та інших повідомлень тощо.

Разом із тим, неправомірні дії співробітника міліції можуть не тільки завдати матеріальної, моральної або фізичної шкоди громадянинові, а й підірвати авторитет міліції. Водночас саме за неправомірними діями окремих співробітників щодо громадян було б неправильно оцінювати роботу міліції в цілому.

Порушення Конституції України, інших нормативно-правових актів органом влади, посадовими особами значно небезпечніше, ніж порушення їх простим громадянином. Правопорушення органу держави буде порушенням державним. Невипадково в юридичній науці існує теза про те, що варто вирізняти порушення законності як порушення закону. Закон порушує громадянин, а органи держави та їхні посадові особи, порушуючи закон, порушують одночасно і законність як принцип діяльності державної влади.

Про небезпеку порушення закону органом влади висловлював власну позицію Р. Ієрінг: «Жодна несправедливість, що випадає на долю людини, якою б вона великою не була, далеко не може... зрівнятися з тією, яку робить установлена... влада, коли вона сама порушує право, тому що в цьому випадку страж та охоронець закону перетворюється на його убивцю». Р. Ієрінг називає це «юридичним убивством».

Законність необхідно розглядати як особливий режим громадського життя. Вона покликана відображати реальне панування закону в суспільному житті у відносинах між особистістю і владою. Тільки закон встановлює ступінь залежності особистості від влади і межі втручання влади в життя особистості. Таким чином, законність -- це режим забезпечення життя, що характеризується верховенством у ньому закону і безумовним виконанням його вимог громадянами і посадовими особами, наявністю спеціальних механізмів, що гарантують безпеку і захист особистості від свавілля, безперешкодне здійснення цивільних прав і свобод.

Закріплені ж у законі засоби, що виступають правовим вираженням загальних умов та безпосередньо забезпечують можливість правомірної реалізації й охорони прав людини в суспільстві, визнаються юридичною гарантією цих прав.

Юридичні гарантії в механізмі соціального і правового захисту прав людини, її основних свобод і законних інтересів мають, як мінімум, дві сторони: гарантовані дії суб'єктів правовідносин, тобто незалежність правоохоронних органів і підпорядкування їх тільки законові, неприпустимість незаконного втручання в їхню діяльність; гарантовані можливості учасників правореалізацїї -- політичні, економічні, соціальні та інші права особистості, закріплені в законі, які забезпечують неухильне дотримання її інтересів.