Вирішальна роль Конституції у становленні громадянського суспільства полягає в тому, що вона закріплює найважливіші політико-правові конституційні принципи, згідно з якими мають діяти не тільки держава, а й громадянське суспільство (права людини, політична і ідеологічна багатоманітність) і сприяння становленню демократичної цілісної правової системи України, зорієнтованої на забезпечення прав і свобод людини та громадянина; визначення правових основ організації і функціонування найбільш важливих структур громадянського суспільства, насамперед політичних партій, громадських організацій; сприяння стабілізації суспільства, оскільки громадянське суспільство повинно бути структурованим, впорядкованим і діяти на засадах законності, закріплення основ компетенції органів державної влади і органів місцевого самоврядування в тому числі і в аспекті взаємовідносин з структурами громадянського суспільства; обмеження неприпустимого втручання держави в життя суспільства і особи [10].

Нова Конституція України є основним законом держави і суспільства, документом, що має “конвенційний” (договірний) характер і визначає основний закон взаємовідносин суспільства і державної влади. Конституція інтерпретується як договір про розподіл влади між ними. Така схема характерна і для переважної більшості розвинутих європейських країн.

Конституція закріплює, які є фундаментальними для формування інститутів громадянського суспільства. Не здійснюючи втручання у їх внутрішнє життя та статус конкретної людини, вона справляє організуючий вплив на суспільство.

При цьому Конституція закріплює і певний рівень свободи окремо взятого індивіда та встановлює, що ніякій приватній особі чи органу державної влади не може бути дозволено те, що обмежує мінімальну невідчужувану свободу людини. Виходячи з цього, суттєвих трансформацій зазнає система взаємовідносин держави із суспільством. Мова йде не про відсторонення держави від вирішення загальнозначимих суспільних справ, а про її змістовну переорієнтацію, насамперед у сфері забезпечення належних умов свободи для реальної реалізації конституційних прав людини і громадянина та виконання ними юридичних обов'язків перед суспільством [7]

Гарантуючи людині свободу на конституційному рівні, визнаючи людину найвищою соціальною цінністю, держава закріплює ряд правових норм, які є основою реалізації даного принципу у практичній діяльності. Це, в першу чергу норми, пов'язані з верховенством права, поділом влади, невідчужуваністю прав людини, непорушністю приватної власності, політичною, економічною та ідеологічною багатоманітністю. Закріплення на конституційному рівні свободи особистості є важливою підвалиною її повноправної діяльності в рамках суспільства. При цьому варто враховувати, що громадянське суспільство - це в першу чергу суспільство вільних особистостей, а свобода повинна розглядатись в широкому розумінні - як можливість особистості вільно реалізовувати свої права. В даному випадку ми не говоримо про забезпечення реалізації у повному обсязі свободи волі окремих людей, бо проживаючи в суспільстві, їх волі обмежуються правом.

Відповідно до чинних конституційних норм правова держава обмежує себе, створюючи тим самим простір розвитку інститутів громадянського суспільства. З іншого боку, цей процес активізується формально-юридичним закріпленням у Конституції численних прав людини і громадянина в соціальній, економічній, політичній сфері та створення можливостей їх реалізації поза державою.

Проблема співвідношення свободи особистості, інтересів суспільства і держави є вельми актуальною. Важливу роль в цій взаємодії відіграє право, яке з точки зору російського дослідника В.С. Нерсесянца є “нормативною формою вираження свободи через принцип формальної рівності людей у суспільних відносинах” [22].

Аналізуючи проблему свободи та її роль у становленні громадянського суспільства, слід враховувати, що маючи індивідуальний, природний характер для кожної окремо взятої людини, вона є наймогутнішою силою суспільного розвитку, спонукаючи, за висловом І. Канта, всіх членів суспільства до стану конкуренції, суперництва, змагання і розвитку [13].

Г. Гегель вказував, що “у громадянському суспільстві кожен для себе - мета; все інше для нього - ніщо. Проте без співвідношення з іншим він не може досягти своїх цілей у цьому обсязі: ці інші тому - засоби для мети особливого. Але особлива мета через співвідношення з іншими надає собі форму загального і задовольняє себе, задовольняючи разом з тим прагнення інших для блага. Оскільки особливість пов'язана з умовою загальності, то ціле є грунт опосередкування, на якому дають собі свободу всі одиничності” [4].

Таким чином, гарантуючи свободу громадянам та оберігаючи її, правова держава створює підвалини для її повної реалізації в рамках громадянського суспільства. При цьому свобода розглядається як різнопланове явище, в першу чергу, як ідеал, мета правової держави. Саме на таких принципах заснована Конституція України.

З принципами свободи тісно пов'язаний принцип індивідуалізму. Чим більше індивід шукає свободи задля зосередження на приватному житті, тим більше він очікує від держави перетворення на саморегулюючий механізм забезпечення гарантій збільшення прав і ресурсів [5].

Поряд з проголошенням та забезпеченням реалізації свободи особистості в умовах правової держави важливим є реалізація рівності громадян. Рівність громадян як одна з умов існування громадянського суспільства в контексті правової держави і виходячи з конституційного розуміння -- це в першу чергу рівноправ'я, рівність прав, рівність перед законом, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших поглядів, статі, етнічного та соціального походження, майнового становища, місця проживання, мови (ст. 24 Конституції).

Рівність у праві є в першу чергу рівністю міри свободи, еквівалента у відносинах між вільними індивідами як об'єктами права. Рівність в умовах правової держави, яка є партнером громадянського суспільства, -- це рівність вільних і незалежних суб'єктів права за єдиною, визначеною державою і рівнем суспільного розвитку мірою. Правова рівність - це рівність вільних і рівних у свободі.

Існує різка поляризація думок стосовно того, чи повинна держава здійснювати або обмежувати заходи із забезпечення рівності, забезпечувати соціальні, економічні і культурні права індивідів, усувати різного роду несправедливості, особливо ті, що породжуються в економічній сфері. Одні автори (Ф. Хайек, М. Фридман) вважають неприпустимим будь-яке втручання держави в економічні відносини заради справедливості і рівності в суспільстві. Представники ж так званого “нового еталітаризму” (Дж. Роулз, К. Дженикс) виступають за пом'якшення соціальних нерівностей.

Представляє інтерес позиція Р. Арона, який визначає, що єдиної й універсальної формули свободи не існує. Існує множина свобод. Одна з них тягне за собою рівність, поруч з якою існує свобода-здатність, яка виключає рівність. Інакше кажучи, існує антиномія формальної і реальної свободи, а сам ідеал свободи є недосяжним [7].

За таких умов державна стратегія повинна бути доволі гнучкою, причому успіх її реалізації буде значною мірою залежати від розвинутості інститутів громадянського суспільства. Саме останнє, будучи сферою реалізації приватних інтересів та виступаючи як саморегульована система, дозволяє збалансувати хитке співвідношення між свободою і рівністю.

Варто враховувати відмінність понять формальна (правова) і фактична рівність, хоча вони не суперечать одне одному. Формальна рівність є умовою і вагою фактичної рівності. Право як форма свободи, відносин за принципом рівності не знищує та і не повинно знищувати відмінностей між різними індивідами. Різні суб'єкти за однакових умов можуть набувати нерівні суб'єктивні права, однак у рамках держави і суспільства вони формально рівні - у своїй правоздатності, набувають права на певні блага, об'єкти. Закріплення державою правової рівності - передумова процесу формування суспільства рівноправних громадян.

З поняттями свободи і рівності в рамках принципів правової держави тісно пов'язане поняття справедливості. Справедливість - одна з основних рис права як регулятора суспільних відносин. Справедливе право, сформоване громадянським суспільством і легітимізоване державою, є основною умовою їх ефективного розвитку.

Розвиваючи теорію справедливості, яка нині вельми актуальна для України, американський дослідник Дж. Роулз вказує на два її фундаментальних принципи: 1) кожна людина повинна мати рівні права у відношенні найбільш обширної схеми рівних основних свобод, сумісних з подібними схемами свобод для інших; 2) соціальна та економічна нерівність повинні бути влаштовані так, щоб: а) від них можна було розумно очікувати переваг для всіх і б) доступ до становищ і посад був би відкритий для всіх [8].

Зважаючи на те, що справедливість є основою стабільності громадянського суспільства, бо, як вказував І. Кант, “ніщо не обурює нас більше, ніж несправедливість; усі інші види зла, які нам доводиться терпіти, ніщо у порівнянні з нею” [9], правова держава повинна сформувати механізм, який би забезпечував реалізацію даного принципу у повному обсязі. Через діяльність своїх органів вона повинна гарантувати захист громадян від свавілля чиновників, дотримання державної дисципліни, законності і правопорядку, справедливої дії, рішень посадових осіб.

Таким чином, рівність і справедливість - основоположні принципи права, втілюючись у принципи правової держави, виступають основою формування, консолідації і повноцінної діяльності громадянського суспільства.

Історичний досвід свідчить, що ефективна розбудова держави, благополуччя суспільства в першу чергу залежать від рівня та результатів розвитку економіки. Протягом тривалого часу Україна перебувала у тоталітарної держави з плановою командно-адміністративною системою, одержавленою економікою, відсутністю приватної власності та господарської ініціативи конкретних суб'єктів.

Нині, здійснюючи перехід від тоталітаризму до демократії, наша держава формує і нову економіку, яка, на відміну від планової радянської, базується не в рамках держави, а все більше концентрується в рамках громадянського суспільства.

Для будь-якого суспільства економіка має першорядне значення, тим більш актуальною є названа проблема для України. Актуальність економічних проблем змушує окремих дослідників визначати саме громадянське суспільство виключно як систему самостійних, відносно незалежних від держави соціально-економічних відносин між юридично вільними і водночас рівноправними людьми -- членами суспільства, які формуються, здійснюються і розвиваються на принципах самоорганізації за умов правового режиму соціальної справедливості, свободи і верховенства права” [1].

Аналізуючи правові основи досліджуваної проблеми, слід враховувати реальний стан української економіки, що нині трансформується і знаходиться в кризовому стані. Зважаючи на це, та відсутність належної ефективності процесів реформування 90-х років академік В. Геєць вбачає головну умову успіху в тому, щоб “економіка і населення країни знайшли внутрішні сили перейти із стану, притаманного пасивним ресурсоотримувачам до стану активних ресурсокористувачів… Здійснення цього можливе тільки в разі наявності інституцій на загальносуспільному рівні…” [12].