Закон також визначає перелік обов'язкових реквізитів обліга-цій підприємств. Зокрема, мова йде про: найменування цінного паперу - «облігація», фірмове найменування і місцезнаходження емітента облігацій; фірмове найменування або ім'я покупця (для іменної облігації); номінальну вартість облігації; строки погашен-ня, розмір і строки виплати відсотків (для відсоткових облігацій);

місце і дату випуску, а також серію й номер облігації: підпис керівника емітента або іншої уповноваженої на це особи; печатку емітента.

Суть законодавчої вимоги полягає у тому, що певні відносини законодавець регулює самостійно, досить визначено, категорично. Учасники ринкової взаємодії повинні виконувати вимогу неза-лежно від того, подобається вона їм чи ні. Крім того, вступаючи між собою у певні стосунки, учасники повинні їх здійснювати саме таким чином і в такому обсязі, як це визначив законода-вець. Будь-яке відхилення від вимоги, зафіксованої у законі або підзаконному акті, вважається їх порушенням.

Межі дозволеного, визначені законом. В окремих випад-ках закон встановлює межі, у яких може діяти конкретний учас-ник ринкової взаємодії, тобто на ринку цінних паперів. Наприклад, відповідно до статті 4, до акції може додаватися купонний лист на виплату дивідендів. Якщо це має місце, то купон повинен містити такі основні відомості: порядковий номер купона на виплату дивідендів; порядковий номер акції, по якій виплачуються дивіденди; найменування акціонерного товариства; рік виплати дивідендів. Стаття 5 визначає, що акція є неподільною. У разі, коли одна й та сама акція належить кільком особам, усі вони вважаються одним власником акції і можуть здійснювати свої права через одного з них або через спільного представника.

У статті 6 вказується те, що рішення про випуск акцій прий-мається або засновниками акціонерного товариства, або загаль-ними зборами акціонерів цього товариства.

Відповідно до статті 8, акції оплачуються в національній валюті, а у випадках, передбачених статутом акціонерного товариства, також у іноземній валюті або шляхом передачі майна.

Суть визначення меж полягає у тому, що законодавець, з одного боку, дозволяє учаснику ринку обрати той або інший варіант поведінки, але з другого - визначає межі, у яких цей вибір може бути зроблено. Наприклад, у випадку статті 4, дозволяється дода-вати купонний лист, але поряд з цим також визначаються його обов'язкові реквізити. У випадку статті 5, декілька власників акції можуть здійснювати свої права через одного з них або спільного представника, але поряд з цим встановлюється обмеження - усі вони вважаються одним власником, а акція є неподільною.

Коли закон містить у собі певну вимогу, то це означає, що законодавець вимагає певного варіанту дій. Коли ж законодавчий акт визначає межі дозволеного, то законодавець дозволяє якийсь варіант поведінки та одночасно встановлює певні обмеження. Або в рамках обмежень він вважає припустимими певні варіанти поведінки учасників ринкової взаємодії.

Право учасника ринку регулювати відносини на свій розсуд. Ця складова частина принципу законності є досить схожою на попередню, але не ототожнюється з нею. Прикладами можуть бути: положення статті 6 про те, що протокол рішення про випуск акцій, крім обов'язкових реквізитів, може також міс-тити й інші відомості щодо випуску акцій; аналогічне положення статті 11, яке стосується протоколу рішення про випуск облігацій.

У даному випадку законодавець дозволяє учасникам ринку здійснити певні дії і не встановлює ніяких обмежень. Тобто під іншими відомостями можуть бути будь-які відомості, які емітент вважатиме необхідними. Іншими словами, закон надає учаснику ринку право регулювати певні відносини на свій розсуд. Саме наявність або відсутність меж, у яких окремі дії учасників вважаються законодавцем припустимими, і відрізняє останню частину принципу законності від попередньої.

§ 2. Принцип делегування повноважень.

Принцип делегування повноважень є надзвичайно важливим засобом здійснення регулювання ринкової взаємодії. Можна навіть сказати, що він є необхідною умовою будь-якого регулюван-ня суспільних відносин.

Оскільки ринок являє собою систему взаємовідносин, яка поєднує у собі державно-правове та інституційно-правове регулю-вання, то й мова відповідно буде йти про внутрішньо - державне, державно-інституційне та внутрішньо-інституційне делегування повноважень.

Проблема делегування повноважень є не тільки важливою, але й складною. Це пов'язано, зокрема, з тим, що делегування повноважень є певним суспільним процесом. Суть його полягає у тому, що права й обов'язки щодо вирішення певних питань передаються від одного регулюючого органу або інституту до іншого. Слід мати на увазі, що орган або інститут, який передає права та обов'язки по регулюванню певних відносин, сам повинен бути уповноваженим на законних підставах здійснювати регулю-вання цих відносин.

При регулюванні ринкової взаємодії існує принцип, згідно з яким ніхто не може передавати більше прав, ніж ті, якими він сам володіє на законних підставах.

Якби нам довелось малювати графічне зображення процесу делегування повноважень, то в ряді випадків ми мусили б зобра-зити його у вигляді замкненого кола; в інших - у вигляді лінії, яка спрямована у безмежжя. У реальній ринковій взаємодії про-цес делегування повноважень поєднує у собі і перше, і друге зображення. Необхідно також зауважити, що в першому випадку довжина кола може бути більшою або меншою.

Щоб краще зрозуміти, що собою являє колоподібний процес делегування повноважень, уявімо собі таку схему:

а) Певна сукупність індивідів, які мешкають на якійсь території, вступають між собою у взаємодію. Виникає об'єктивна потреба в регулюванні цієї взаємодії. Для цього створюється відповідна організація - скажімо, держава, - яка наділяється певними пов-новаженнями по регулюванню суспільної взаємодії. Тобто сукуп-ність індивідів делегує повноваження по регулюванню їх взаємо-дії, а межі делегування визначаються в основному законі - кон-ституції.

б) Регулювання суспільної взаємодії має загальні та конкретні аспекти. Тому державне регулювання в більшій мірі є загальним, ніж конкретним. Одночасно воно не є ані виключно загальним, ані виключно конкретним.

Здійснюючи загальне регулювання, держава делегує певні пов-новаження по регулюванню, скажімо, ринкових відносин, сус-пільним інститутам і окремим індивідам. Наприклад, інститутам вона надає право виконувати якусь діяльність, а індивідам брати участь у такій діяльності. Крім того, вона ставить до інститутів вимогу - їх діяльність повинна бути орієнтованою на задоволення потреб індивідів.

Інститут у процесі виконання своєї діяльності повинен регулю-вати її якимсь чином. Тобто має місце певне делегування повнова-жень посадовим особам цього суспільного інституту. Далі відбувається поєднання прав і обов'язків посадових осіб з права-ми і обов'язками індивідів, і таким чином інститут виконує свою діяльність.

в) Результати цієї діяльності задовольняють індивідів лише в певній, але не повній мірі. Тому незадоволення, а також його міра примушують індивідів знову звертатися до держави у зв'язку з виконанням нею делегованих їй повноважень. Якщо існуючих державних повноважень недостатньо, то в конституції додатково закріплюються ті, які вважаються необхідними. Тобто коло зам-кнулось. [ 5 ]

Зазначена схема є значною мірою спрощеною та загальною, але на наш погляд, дає змогу побачити колоподібний характер процесу делегування регулюючих прав та обов'язків.

Значно частіше процес делегування повноважень має вигляд лінії, спрямованої у безмежність. Тобто, по суті, це є фрагмент загального процесу регулювання суспільної взаємодії. Щоб краще зрозуміти природу фрагментарного делегування повноважень, розглянемо три сфери регулювання ринкових відносин.

Внутрішньо-державне делегування повноважень. Під внутрішньо-державним делегуванням повноважень тут розумі-ється процес делегування, обмежений відносинами між держав-ними органами. Наприклад, законодавча влада делегує повнова-ження по регулюванню певних відносин органу виконавчої влади або певний орган виконавчої влади делегує зазначені повнова-ження іншому органу цієї влади.

Зокрема, Закон про цінні папери і фондову біржу повинен регулювати взаємодію між учасниками ринку цінних паперів, [ 6 ] Тобто повноваження по регулюванню ринкових відносин у сфері цінних паперів має Верховна Рада України (законодавча влада). У деякій мірі вона регулює ці відносини безпосередньо і прямо, тобто визначає умови та порядок випуску цінних паперів, регулює посередницьку діяльність в організації обігу цінних паперів на території держави.

Але ряд повноважень по регулюванню ринкової взаємодії у цій сфері законодавча влада делегує виконавчій. Наприклад, від-повідно до статті 21 Закону Про цінні папери і фондову біржу, порядок випуску та обігу векселів визначається Кабінетом Міністрів (виконавчій владі). Стаття 22 вказує, що порядок реєстрації випуску облігацій підприємств і акцій, а також інформа-ції про Їх випуск визначається Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку України, яка є органом державної виконавчої влади.

Державно-інституційне делегування повноважень. В окремих випадках держава делегує повноваження по регулюван-ню певних ринкових відносин суспільним інститутам. Тобто делегування виходить за межі державної організації.

Наприклад, деякі права та обов'язки по регулюванню ринкової взаємодії у сфері цінних паперів держава делегує фондовій біржі. Зокрема, відповідно до статей 32 і 33 Закону України Про цінні папери і фондову біржу (1991), остання повинна виконувати функції організаційно оформленого і постійно діючого ринку, на якому відбувається торгівля цінними паперами. Для того, щоб можна було виконувати зазначену функцію, фондовій біржі делегуються певні повноваження по регулюванню ринку цінних паперів. Наприклад, це стосується права на визначення умов допуску цінних паперів для торгівлі на біржі, порядку торгівлі на ній, умов та порядку передплати на цінні папери, які коти-руються на біржі, а також правил ведення розрахунків по укла-дених на біржі угодах (стаття 34).

Внутрішньо-інституційне делегування повноважень. Під внутрішньо-інституційним делегуванням повноважень тут розуміється таке делегування, яке здійснюється в межах сус-пільного інституту. Внутрішньо-інституційне делегування, голов-ним чином, є конкретизуючим делегуванням повноважень.

Наприклад, законодавча влада своїм законом про цінні папери і фондову біржу делегувала певні загальні повноваження фондо-вій біржі (інституту). Зокрема, згідно зі статтею 34 цього Закону, визначаються лише загальні напрямки, відповідно до яких фондова біржа, як певний інститут, має здійснювати регулювання ринкової взаємодії. У законі немає конкретних вказівок про те, яким чином і яким керівним органом біржі повинно виконуватися регулюван-ня.

Щоб виконувати покладені на неї законом функції, фондова біржа створила органи і делегувала їм певні повноваження по регулюванню ринкових відносин. Так, згідно з Правилами фондової біржі, повноваження по допуску цінних паперів для котирування на біржі делеговані Біржовою радою котирувальній комісії, а повноваження по винесенню експертної оцінки цінних паперів, які пропонуються для котирування, - відділу економічного аналізу й інформації (пункт 2).

Як бачимо, делеговані державою повноваження в рамках інституту розподіляються між окремими органами - від вищого до нижчих. Отже, в межах інституту відбувається відносно само-стійне делегування повноважень по регулюванню ринкової взає-модії.

§ 3. Принцип раціонального моделювання.