Навіть за умови базисного характеру економіки її рівень і розвиток визначаються економічними джерелами і чинниками, політичними, соціальними, правовими регуляторами свідомості та поведінки людини. Їх урахування дасть змогу державі впливати на чинники суспільних процесів, регулювати їх, тим самим впливати на суспільство та політичну систему.

Метою державної економічної політики є досягнення максимально можливого добробуту суспільства шляхом всебічного розвитку соціально-економічної системи та забезпечення соціальної і політичної стабільності. Справжня державна політика неодмінно виходить на людину, зачіпає її та сприяє задоволенню її потреб. Вона може бути здійсненою лише тоді, коли стане добровільним здобутком усіх громадян.

Адекватність і своєчасність законодавчої діяльності забезпечуються не тільки професійним аналізом соціально-економічного стану держави, а й здатністю вироблення і дотримання об'єктивно зумовленого суспільного інтересу, врахування економічних передумов і можливих наслідків упровадження законодавчих актів.

Реалізація останніх належить до функцій виконавчої влади.

Отже, взаємодія і взаємосприяння законодавчої та виконавчої гілок влади є критично актуальними для формування і запровадження державної економічної політики, особливо в умовах трансформаційного періоду, що характеризується нестабільністю економічного та соціального стану суспільства.

Розглянемо процес формування державної політики. Її засади формуються на підставі конституційних положень, щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище України, актів Верховної Ради України та довгострокових програм розвитку. Саме в них на підставі аналізу економічної, соціальної та політичної ситуації на засадах дотримання основних цілей і ознак держави формуються пріоритетні напрями економічного та соціального розвитку держави.

4. Дати оцінку ідеям федералізації України

Формування території сучасної України відбувалось протягом тривалого історичного періоду. При цьому різні її регіони входили до складу різних держав, в яких була своя організація державної влади і своя система взаємин між центральною і місцевою владою.

У концепції федералізму українська політична думка дореволюційного періоду намагалася знайти компроміс між національними та імперськими інтересами. Українські мислителі й політики пов'язували перспективи національного самовизначення з демократизацією і децентралізацією Росії. Свою кінцеву мету вони бачили у перетворенні Російської імперії на співдружність вільних і рівноправних народів, в системі якої Україна мала б не тільки право на культурний розвиток, а й на політичне самоврядування.

З цього приводу відомий український історик та громадський діяч М. Драгоманов писав: «Незалежність певної країни і нації може бути досягнута або її повним виділенням в окрему державу, або забезпеченням її самоврядування без такого відділення». Сам М. Драгоманов віддавав перевагу другому варіанту. Український історик і державний діяч М. Грушевський національні прагнення українського народу сформулював таким чином: «Вірні заповітам українського національного визвольного руху, який висунув федеративний принцип як підставу майбутнього улаштування відносин політичних і національних, і незмінно проводив його, починаючи з так званого Кирило-Мефодіївського братства, ми визнаємо федеративні форми найбільш досконалим способом державного союзу з інтересами вільного і природного розвитку національного життя...». М. Грушевський визнає, що поштовхом до створення концепції федеративного устрою держави слугували погляди «братчиків», зокрема концептуальна ідея федералізму ідеолога Кирило-Мефодіївського товариства Миколи Костомарова. М. Грушевський, вважаючи, що «Українська Республіка в кінцевому рахунку буде федерацією земель - сполученими штатами України», також зазначав: «Чи буде Українська Республіка формально називатися федеративною чи ні, фактично вона все одно повинна організовуватися як федерація своїх фактичних республік-громад. Будь-яке нав'язування громадам механічної унітарності, примусових зв'язків буде великою помилкою, яка викличе тільки відсіч, реакцію відцентровування, або ж дасть підставу для нових усобиць».

Одним із важливих політичних і теоретичних джерел проблеми територіальної організації Української держави є універсали Центральної Ради, які містять вимоги до російського уряду про надання Україні автономії.

Конституція Української Народної Республіки (УНР) також визначила принципи її державно-територіального устрою, основу якого складали землі, волості та громади. Їх відносини з державою були визначені таким чином: «Не порушуючи єдності своєї влади, УНР наділяє свої землі широкими правами самоврядування, дотримуючись принципу децентралізації» [6, с. 79].

Отже, ідеї федералізму в Україні не є породженням сучасної ситуації. На початку 90-х років минулого століття, коли обговорювалися різні проекти майбутньої Конституції України, питання про систему адміністративно-територіального устрою було одним із головних.

У листопаді 1992 року Адміністрація Президента України, Верховна Рада України, Академія наук України та низка інших установ і організацій провели науково-практичну конференцію «Актуальні проблеми управління територіями в Україні», на якій визначилися два основних підходи до майбутньої форми територіальної організації країни. Одні учасники конференції відстоювали й обґрунтовували необхідність федеративного устрою, інші - унітарну державу.

При цьому мали місце дуже різні думки. По-перше, виявився різнобій у розумінні самої сутності територіальної організації держави та неоднозначне тлумачення пов'язаних з цим ключових понять: політико-територіальний устрій, адміністративно-територіальний устрій, населений пункт тощо. По-друге, не було єдиної думки і в питанні про вибір критеріїв, покладених в основу майбутньої територіальної організації Української держави. По-третє, головні розбіжності виявилися під час вирішення проблеми організації влади в територіальних утвореннях, при визначенні їх правового статусу, рівнів територіального поділу, системи взаємин між центром і складовими держави.

При обговоренні проектів Конституції України також пропонувалися різні варіанти територіального устрою України - від унітарного до федеративно-земельного. При їх обговоренні, наприклад, фахівець із конституційного права з Німеччини Клаус Абмайєр зазначав: «Федералізм - це спосіб поділити владу держави, посилити демократію й забезпечити громадянину особисту свободу».

Зазначу, що прихильники унітарного устрою основним аргументом проти федералізації висувають те, що в Україні немає передумов для такого устрою. Але як бути зі справедливим зауваженням О. Ю. Данильчука і А. С. Захарчука, що «... ми повинні бути свідомі того, що історична територія України формувалась із трьох частин: Наддніпрянщини і Західної України як двох етнографічних центрів українства й третього ареалу - широкої зони пізнішої колонізації, яка охоплює Схід і Південь країни. У свою чергу, Західна Україна формувалась як складова трьох частин: Буковини, Галичини й Волині та Закарпаття. У Східній Україні як специфічний регіон можемо виділити Слобожанщину.

На цей географічний у своїй основі поділ накладаються соціально-політичні чинники й особливості правового становища зазначених частин, тобто історичний розвиток першого і третього ареалів у складі Російської держави та СРСР, а другого - у складі центрально- і східноєвропейських держав.

Нарешті, не можна не брати до уваги й третю «лінію розлому, пов'язану з дією конфесійних чинників: по цій «лінії» діють насамперед розбіжності між православною та греко-католицькою традиціями в українському християнстві».

Конституція України 1996 року закріпила основи системи адміністративно-територіального устрою України, визначила найважливіші принципи її побудови та конкретні елементи:

Автономна Республіка Крим, 24 області, райони, міста, райони в містах, селища і села, спеціальний статус мають міста Київ і Севастополь. В Україні область, як і Автономна Республіка Крим, міста Київ і Севастополь - це верхній рівень адміністративно-територіального устрою.

Другий рівень включає в себе райони і третій - села, селища, міста, райони в містах (Конституція України, ст. 133).

Зауважу, що Основний Закон не вирішив багато питань територіальної організації держави. Адміністративно-територіальний устрій - це не просто поділ тієї чи іншої країни на області, землі або штати, не просто система підпорядкування державної бюрократії. Це, в кінцевому підсумку, громадянська, мовна, культурна, підприємницька свобода або її відсутність.

Саме тому так агресивно сприймалися і сприймаються спроби підняти в Україні питання зміни устрою, заміни унітаризму федералізмом. Першою серйозною спробою було питання № 5 Всеукраїнського референдуму 2000 р.: «Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації, та внесення відповідних змін до Конституції України та у виборче законодавство?». Позитивна відповідь населення фактично дала б дорогу виборам голів обласних державних адміністрацій, за якими, природно, стояла й федералізація України.

Другий раз питання про федералізацію під прапором бімеркалізму (двопалатності парламенту) було піднято навесні 2002 року після парламентських виборів. За створення двопалатного парламенту та виборність голів обласних державних адміністрацій виступали і представники блоку «За єдину Україну» (Д. Табачник), і «Нашої України» (П. Мовчан), підтримав ідею такої виборності і В. Ющенко.

Але питання так і залишилось відкритим. Прихильники унітаризму запевняють, що у випадку федеративного устрою країна втратить керованість, а у двопалатному парламенті практично неможливо буде прийняти рішення або закон. З їхніми аргументами можна частково погодитися. Так, дійсно, закон, потрібний для певних сил, прийняти буде набагато важче, і часу для ухвалення законів потрібно буде набагато більше. Але зросте і якість, і ступінь відповідальності за те, що пропонується народу.

Унітарна побудова держави, за якої відсутні вікові традиції політкоректності між різними силами і немає розвинених демократичних інститутів, згубно впливає на її соціально-політичну стабільність. А тому перемога на виборах означає: переможці отримають все, а переможені все втрачають. Саме такий стан і призводить до політичної боротьби за рамками коректності, поділу суспільства на своїх і чужих. І саме така ситуація завжди буде припускати можливість реваншу сторони, яка програла.

Для того щоб ця нова система організації публічної влади в Україні стала реальною, необхідно внести відповідні зміни до Конституції України, а потім у законодавство, впроваджуючи принципи децентралізації територіальної організації держави.

Тут існує кілька варіантів руху до федерації. Один з них - через внесення відповідних змін до Конституції України та законів України, проведення децентралізації унітарної держави, зміцнення й розвиток регіонального самоврядування, перерозподіл владних повноважень між центром і територіальними одиницями на користь регіонів. Тільки після цього можлива їх трансформація в суб'єктів федерації. Для цього необхідно ретельне вивчення проблеми, її наукове обґрунтування.

Можливий і другий варіант, коли буде ініційовано Всеукраїнський референдум, на якому приймається рішення про внесення таких змін до Конституції України, які встановлюють федеративний устрій нашої держави. Але в сучасних умовах це навряд чи можливо.

На мою думку, необхідно спрямувати всі зусилля на підготовку реформи адміністративно- територіального устрою, створення чіткої та ясної програми децентралізації державної влади.