Рівненський державний гуманітарний університет

Державотворча діяльність М. Скрипника: історіографія питання

Гуменюк О.В., Ткачук М.С.

Анотація

Одним із найбільш впливових і помітних учасників українського національно-культурного відродження 20-х початку 30-х років XX століття був Микола Олексійович Скрипник. Він ніколи не йшов всупереч офіційній лінії партії чи радянського уряду. Але певний час саме він планував і скеровував розвиток процесів у КП(б)У і в українському суспільстві. Актуальність обраної теми дослідження полягає ще й у тому, що постать Миколи Скрипника складна і неоднозначна. Тому проблема оцінки таких постатей має особливе наукове, політичне, моральне і виховне значення.

Ключові слова: українізація, СРСР, більшовики, репресії, культурне життя.

Постановка проблеми. Роль та історичне значення постаті Миколи Скрипника недостатньо висвітлені та досліджені і до сьогодні. Неоднозначність підходів до такої постаті породило велику кількість міфів довкола даного політичного діяча. Власне цим і обумовлений вибір даної теми дослідження.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Темою народної освіти і в УРСР та її очільника була предметом наукових розвідок таких дослідників як: Д. Стус «Микола Скрипник -- призабута легенда» [37], Д. Бачинський «Українізація 1920-х -- початку 30-х років та інтелігенція» [3], В. Субота «Вірний ідеї. До 135-річчя від дня народження Миколи Скрипника» [38], В.Ф. Солдатенко «Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника» [35].

Виділення не вирішених раніше частин проблеми. Історіографія досліджуваної теми має чітку структуру на періоди. Особливістю статті є аналіз існуючих праць дослідників даної тематики і самого Миколи Скрипника, що дозволяє отримати більш відкриту і зрозумілу картину досліджуваної теми.

Головною метою статті є дослідити найбільш знакові моменти в царині історіографічних підходів як до постаті Скрипника, так і до його діяльності.

Виклад основного матеріалу. Ситуація щодо праць про життєвий шлях і творчість Миколи Олексійовича не дуже багата, невідповідна тій реальній ролі, яку відігравала ця неординарна особистість в долі України до і більше десятиліття по революції. Загалом історіографію по досліджуваній темі можна умовно поділити на кілька періодів: перший етап -- 1920-і -- початок 30-х рр., другий -- середина 30-х -- середина 50-х рр., третій -- кінець 50-х -- середина 80-х рр., четвертий -- кінець 80-х -- 2000-і рр.

Перший період характеризується майже повного відсутністю праць наукових дослідників. Натомість існує велика кількість публікацій партійних та державних діячів тієї доби, зокрема статті самого М. О. Скрипника. З початком 30-х років висвітлення діяльності української інтелігенції, у позитивному значенні цього слова, фактично зупиняється, натомість розпочинається огульне її звинувачення в українському націоналізмі. Це було пов'язано не лише з процесом СВУ, але й із зміною ставлення тодішнього більшовицького керівництва до реалізації українізаційної програми. скрипник національний український відродження

З кінця 1930-х років, коли радянська «українізація» повністю дійшла до свого фіналу, всілякі згадки про неї і її активних учасників зникають не лише із шпальт періодики, але й статей, присвячених, національно-культурному розвитку України. Дозволялось висвітлювати лише антирадянські дії українських націоналістів та підкреслювати успіхи радянської влади у розвитку української культури і вихованні нових кадрів.

Така ситуація тривала аж до «хрущовської відлиги», що розпочалась у другій половині 1950-х років. Тоді поняття «українізація» і дискредитовані політики 20-х років почали не лише згадуватись українськими авторами, але й позитивно оцінювались їх досягнення. Звичайно, подібні праці не були позбавлені радянського ідеологічного змісту. Так, з'явилися дві спеціальні праці: Ю. Бабка «Солдат партії» [1] та спільна праця Ю. Бабка й І. Білокобильського «Микола Олексійович Скрипник» [2], видані Політвидавом України у 1962 і 1967 роках. їх автори прагнули, щоб читач зміг уявити життєвий шлях М. Скрипника, привернути увагу до творчої спадщини революціонера, діяча ленінського ґатунку. Проте, як і кожна праця, вони несуть на собі відбиток свого часу: чимало «гострих» або ж «незручних» питань у брошурі і книзі лише позначено чи, з певних причин, опущено.

У 1965 році А.А. Соловйовою у статті «Літературна спадщина М.О. Скрипника» [36] було також здійснено огляд літературної спадщини Скрипника. А в 1970 році в Українському історичному журналі опублікована стаття В.С. Емескузяна, в якій охарактеризовано революційну діяльність українського більшовика в Сибіру. Ці роботи позитивно висвітлювали політичну діяльність М.О. Скрипника, виокремлюючи його «хитання» в національному питанні. Цікавою в плані історичного дослідження є монографія О. Слуцького «Радянське і культурне будівництво на Україні в перші роки боротьби за соціалістичну індустріалізацію країни (1926--1929 рр.)» [34] в якій автором певна увага була приділена проблемі комплектування вищих органів державної влади та управління національними кадрами. О. Слуцький також розглянув і національний склад робітників та службовців 1920-х рр., скориставшись переписом населення, проведеним у 1926 році.

Окремі аспекти культурного розвитку 1920-х років, питання українізації було піднято в монографіях Г. Шевчука [40] та Г. Ясинського [41]. Близькі до цих робіт були також праці

І. Золотоверхого, та М. Гриценка. Об'єктом уваги тодішніх дослідників були переважно проблеми формування нової радянської інтелігенції та її діяльність, що була спрямована на розвиток саме радянської культури, без акцентів щодо національних особливостей.

Зарубіжна україністика, тобто історико-політологічні праці україномовних дослідників, виписала суперечливий образ Миколи Скрипника, як націонал-патріота й радянського номенклатурника, це зокрема випливає із праці Івана Кошелівця «Микола Скрипник» [18], виданої у Мюнхені у 1972 році і перевиданої в Києві у 1993 році.

В період горбачовської перебудови ситуація, здавалося, почала змінюватися на краще. Окрім того, що було створено загалом сприятливу атмосферу для перегляду забутих суспільствознавчих концепцій, схем, наближення до наукової істини, значного імпульсу для справді об'єктивного всебічного аналізу життєвого і творчого шляху таких особистостей, як М. Скрипник, надала схвалена вересневим Пленумом ЦК КПРС 1989 року Платформа КПРС «Національна політика партії в сучасних умовах». Вона визнала, що в часи культу особи Сталіна безпідставно обвинувачувались у націоналізмі і переслідувались багато партійних та державних працівників республік, представників національної інтелігенції. Комісії Політбюро ЦК з політичної реабілітації доручалося відновити імена тих партійних і державних діячів, які були заборонені.

Паралельно в періодиці республіки з'являються публікації, для яких притаманні нові оцінки щодо культурного життя України періоду 1920--30-х років, «українізації» і діяльності багатьох політичних діячів. Серед перших авторів праць, присвячених «українізації» були Н. Горбач [8], В. Лозицький [20], Ю. Курносов [19], Я. Дашкевич [12] та ін. З'являється також видання, присвячені суспільно-політичному і культурному життю 1920--30-х років, хоча значний акцент в них робиться на сталінських репресіях. До цієї тематики належить робота Г. Касьянова і В. Даниленка «Сталінізм і українська інтелігенція» [17]. Історіографія даного періоду намагається заповнити «білі плями» і через те для більшості робіт притаманний повністю фактографічний підхід. Однак ці праці виконали значну роль в деідеологізації історичної науки, і створили базу для подальшого більш ґрунтовного вивчення проблем діяльності діячів того періоду. Так, пізніше, в наукових виданнях було опубліковано ряд статей, матеріалів, в яких значна увага зверталась на деякі малодосліджені аспекти біографії і спадщини М. Скрипника. Почастішали згадки про Миколу Олексійовича і в численних розвідках публіцистів, літераторів, діячів культури, що з'явилися в республіканських художніх, періодичних виданнях. Зокрема це статті С. Білоконя «Нарком» [5], В. Замкового «Микола Скрипник: сторінки політичної біографії» [14], П. Нечая «Ім'я і доля. Героїчні і трагічні сторінки біографії М.О. Скрипника» [25]. Щоправда, нерідко при цьому верх брали емоції, а акт самогубства неначебто дозволяв авторам таких публікацій підходити до зображення постаті свого героя в якомусь «містичному ключі». Зневажаючи фактами, його наділяли такими рисами і оцінками, що вели до певної ідеалізації особи М. Скрипника,його дійсної ролі в історії розвитку української нації, української культури. Це чітко проглядається у статті Ю. Шаповала та Р. Пирога «Микола Скрипник: хроніка загибелі» [26].

Своєрідним концентрованим віддзеркаленням подібних підходів стала випущена видавництвом «Молодь» у серії «Уславлені імена» біографічна повість «Микола Скрипник» [21]. Її автор -- А. Мацевич побудував розповідь про героя, слідуючи в основному за найважливішими фактами його життя, вдавшись, щоправда, до спроб їх художнього оздоблення, забарвлення логічними вимислами.

Стимулом подальших корінних змін у вивченні діяльності М. Скрипника, зокрема його місця та ролі в українізаційних процесах 20--30-х років та в суспільно-політичному і культурному житті України, стало утворення суверенної української держави. В 1990-і роки виходить ряд видань, яким притаманний високий рівень об'єктивності та аналітичності. Одним з таких є монографія Г. Касьянова «Українська інтелігенція 1920--30-х років: соціальний портрет та історична доля» [16], в якій автор проаналізував місце окремих представників інтелігенції в тодішньому суспільно-політичному житті, висвітлив окремі соціально-політичні моменти їх ролі в українізаційному процесі.

Значний інтерес представляють публікації, присвячені самому процесу «українізації», адже тут діяльність Миколи Скрипника не може залишитись поза увагою. Найбільше по даній темі працювали такі автори як В. Даниленко «До витоків політики українізації» [10] та «Згортання українізації та посилення русифікаторських тенденцій у суспільно культурному житті Радянської України у 30-і роки» [11], Я. Верменич «Здійснення українізації у 20--30-х роках: політичні і культурні проблеми» [7], Д. Бачинський «Українізація 1920-х -- початку 30-х років та інтелігенція» [3].

Значне місце в даному дослідженні займає спільна праця Дж. Мейса і М. Панчука «Український національний комунізм. Трагічні ілюзії» [22]. В ній автори висвітлили роль О. Шумського та М. Скрипника у здійсненні радянської політики українізації, розглянули основні напрямки українізаційних процесів. Серйозний інтерес представляє також спільна праця Дж. Мейса і В. Солдатенка «Національне питання у житті й творчості Миколи Скрипника» [23] де автори проаналізували роль наркома освіти як провідника національно-культурної політики.