Хоча вказані норми закону і констатують, що майно, набуте у шлюбі, є власністю не тільки одного з подружжя, на ім'я якого воно придбано, а й іншого, юридично власником залишається лише особа, право власності якої зареєстровано.

У разі спору інший із подружжя звертається до суду з позовом, і в разі обґрунтованості його вимог отримує позитивне рішення про визнання права власності, наприклад, на частину спірної квартири, набутої у шлюбі. Визнане право за таким рішенням згодом реєструється, і з цього часу особа стає співвласником цього житла.

Суди ухвалюють такі рішення, посилаючись на загальні статті як Цивільного, так і Сімейного кодексів, однак спеціальної норми, яка б надавала право визнати право власності, законодавство не містить. При цьому стаття 392 ЦК України не може бути підставою для захисту, оскільки власність таких осіб презюмується в законі, однак юридично відсутня, а за чинною редакцією цієї статті захищається лише право власника.

Непоодинокими є справи за позовами спадкоємців про визнання права власності на спадковий будинок, квартиру, які в силу різних обставин позбавлені можливості отримати відповідне свідоцтво в нотаріальному порядку. Спадкове майно, яким може бути і житло, належить спадкоємцям згідно з ч. 5 ст. 1268 ЦК України з часу відкриття спадщини. Однак такі особи ще не є власники спадкового нерухомого майна, а тому позбавлені права на судовий захист у спосіб, передбачений ст. 392 ЦК України. Іншої ж норми матеріального права, яка дає право на визнання права власності за такими особами, закон не містить.

Існують і інші випадки, відповідно до яких особи, які мають право на нерухоме майно, не можуть його реалізувати шляхом визнання ні на підставі ст. 392 ЦК України, ні на підставі іншої норми матеріального права.

Не можна також стверджувати, що права цих осіб на житло можна захистити у відповідності до положень, передбачених главою 30 ЦК України про презумпцію законності фактичного володіння та захист речових прав на чуже майно.

Зокрема, особа, яка, наприклад, у шлюбі з колишнім із подружжя придбала квартиру, може фактично не бути ні володільцем, ні користувачем цієї квартири, а проживати в іншому місці. Формально така особа не має речового права на спірну квартиру, а тому її права не можуть бути захищені у відповідності до ст. 396 ЦК України. Це саме можна сказати і про спадкоємців, які не володіли та не користувалися спадковим житлом на час відкриття спадщини, а тому речових прав також не мають.

Такі приклади вказують на неможливість захисту права власності шляхом його визнання ні на підставі ст. 392 ЦК України, ні через ст. 395, 396 ЦК України, які дають право особі, що має право власності речове право на чуже майно, його захистити відповідно до глави 29 ЦК України.

У випадках, коли особа має відповідне речове право на житло (володіння, користування тощо), вона дійсно згідно зі ст. 396 ЦК України має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 ЦК України.

У главі 29 ЦК України визначені основні способи захисту права власності: право власника на витребування майна з чужого незаконного володіння; захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння; визнання права власності; визнання незаконним правового акта, що порушує право власності та відшкодування шкоди.

Особа, яка має інше речове право на житло, може скористатись одним із цих способів, передбачених щодо захисту права власності, однак захищаючи саме своє речове право.

У той же час за особою, що має речове право на чуже майно, не може бути визнано право власності на підставі ст. 396, 392 ЦК України, оскільки ст. 396 дає право на захист у відповідності до положень глави 29 ЦК України лише того права, яке має особа. Тобто, володілець чи користувач житла не може ставити питання визнання за ним права власності на це житло через конструкцію вказаних вище статей цивільного кодексу.

Таким чином, на нашу думку, ЦК України, зокрема його ст. 392, не дає можливості ставити питання про визнання права власності на житло чи інше нерухоме майно за особою, право власності якої не зареєстроване у встановленому порядку.

У такому разі певні категорії осіб, про яких указувалось вище, позбавляються права скористатись таким способом захисту, як визнання права власності.

На підтвердження цього свідчить і судова практика, що склалася по застосуванню ст. 392 ЦК України.

Так, Верховний Суд України у постанові від 18 листопада 2015 року, ухваленій по справі № 6-1858цс15, висловив правову позицію, що за правилами статті 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону, або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Отже, враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт, та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України [5].

Схожою була і правова позиція Верховного Суду України, висловлена у справі № 6-1502цс15 (постанова від 02 грудня 2015 року № 6-1502цс15), в якій суд указав, що у справі, яка переглядається, за змістом договору купівлі-продажу майнових прав позивачка отримала лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Отже, підстав для визнання за нею майнових прав на об'єкт інвестування на підставі статей 331, 392 ЦК України немає [6].

Мотиви Верховного Суду України, викладені у їх постановах, зводяться до того, що захисту на підставі ст. 392 ЦК України в питаннях права власності на нерухоме майно підлягає лише зареєстроване право власності.

Вказана позиція не підлягає сумніву, оскільки повністю відповідає диспозиції ст. 392 ЦК України. Проте обставини вказаних справ ще раз засвідчують необхідність внесення змін у чинне законодавство з метою надання права захисту у такий спосіб особам, які доводять своє право власності на майно, але за певних обставин не мають можливості зареєструвати своє право власності.

У будь-якому випадку в таких осіб право власності не виникне з ухваленням рішення про його визнання, оскільки право власності на нерухоме майно, яким є і житло, виникає з моменту державної реєстрації.

Судова практика свідчить про законодавчу незахищеність цілої низки категорій осіб, які претендують і мають усі для цього підстави для визнання за ними права власності на спірне житло чи інше нерухоме майно.

Недосконалою є і конструкція ст. 392 ЦК України.

Так, у вказаній статті визначено дві підстави для захисту права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою та у разі втрати документа, який засвідчує його право власності.

Тобто, законодавець розмежував два випадки пред'явлення позову - оспорює або не визнає, та втрата документа без спору та невизнання. Перший ґрунтується на оспорюванні права, а тому підлягає розгляду в позовному провадженні, другий не передбачає наявності спору, в зв'язку з чим у позовному провадженні розглядатись не може, оскільки відповідно до ст. 3 ЦПК України судовому захисту в позовному провадженні підлягають лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси.

Враховуючи недосконалість редакції ст. 392 ЦК України та необхідність законодавчого визначення права осіб, які не мають реєстрації права власності на житло чи на будь-яке інше нерухоме майно, статтю 392 ЦК України слід змінити.

Пропонується статтю 392 ЦК України викласти в такій редакції:

«1. Власник майна або особа, яка вважається власником майна з підстав передбачених законом, а також у разі втрати документа, який засвідчує право власності, може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою».

Ухвалення ст. 392 ЦК України в такій редакції забезпечить право на судовий захист шляхом визнання права власності не тільки титульних власників нерухомого майна, а й інших осіб, яким належить спірне нерухоме майно в силу закону.

Можна зробити висновок, що застосування ст. 392 ЦК України у судовій практиці можливе для захисту лише прав власників. У той же час законодавча невизначеність права на аналогічний захист названих вище категорій осіб свідчить про недотримання принципу верховенства права, а отже, і порушення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що може мати відповідні негативні наслідки.

Література

1. Добровольский Н., Иванова С. Иски о признании, как средство защиты нарушенного права // Советская юстиция. 1977. № 19. С. 6-12.

2. Зевакина А. Иски о признании права собственности // Российская юстиция. 2001. № 8. С. 49-50.

3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. 2003. № 40-44. Ст. 356.

4. Скворцов О.Ю. Реституция и виндикация в российской цивилистической доктрине и в судебно-арбитражной практике // Актуальные проблемы науки и практики коммерческого права. Выпуск 2. СПб. 1997. С. 148-153.

5. Постанова ВСУ від 18.11.2015 року по справі № 6-1858цс15. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www scourt.gov. ua/cHents/vsu/vsu.nsf/(documents)/F670F 38DE709EA25C2257F060042C33C.

6. Постанова ВСУ від 02.12.2015 року по справі № 6-1502цс15. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.scourt.gov. иа/сНеПз^и^и.шЈ^оситеП^)^46А8 DAB220164DEC2257F160054DCDB.