Органи місцевого самоврядування і місцеві органи виконавчої влади, згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», приймають нормативно-правові рішення і розпорядження, які не повинні суперечити Конституції України та чинному екологічному законодавству і є обов'язковими для виконання всіма суб'єктами на підпорядкованій цим органам території.

2.6 Міжнародні договори як джерела екологічного права України

Належність міжнародних договорів до джерел права України, в тому числі екологічного, випливає з Конституції України. Відповідно до Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Згідно з Законом «Про міжнародні договори України» під міжнародним договором України розуміють укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права договір, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо) [21, с.118].

Цим же Законом передбачено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства України. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного права. У цьому випадку Україна виходить з принципу пріоритетності норм міжнародного права перед нормами національного законодавства.

Чинні міжнародні договори України реєструються в Міністерстві закордонних справ України, а за його поданням -- й у Секретаріаті Організації Об'єднаних Націй відповідно до її Статуту. Ці договори включаються в установленому порядку до Єдиного державного реєстру нормативних актів і друкуються в «Зібранні чинних міжнародних договорів України» та інших офіційних друкованих виданнях України.

В екологічному законодавстві України частка міжнародно-правових угод є досить вагомою і з кожним роком зростає. Водночас Україна не є байдужою й до тих міжнародних договорів, які не ратифіковані парламентом. Це зумовлено конституційним визнанням Україною загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Отже, відповідні принципи і норми міжнародного права щодо охорони навколишнього середовища також є джерелами екологічного права України.

Україна с учасницею багатьох міжнародних угод, що стосуються як охорони навколишнього середовища в цілому, так і її окремих компонентів, наприклад, Віденської конвенції по захисту озонового шару 1985р., Монреальського протоколу по речовинах, що виснажують озоновий шар 1987р., Угоди про збереження білих ведмедів 1973p., Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення 1973p., Конвенції по захисту морського середовища району Балтійського моря 1992р. та ін..

Окрім того Україна ратифікувала основний міжнародний договір, що закріплює основні права людини - Загальну декларацію прав людини. Загальна декларація прав людини -- перший міжнародно-правовий документ, що проголосив основні права та свободи людини, -- прямо не закріплювала екологічні права, однак поряд з правом на життя проголосила право на такий життєвий рівень, який необхідний кожній людині для підтримання її здоров'я і добробуту.

Необхідність правового забезпечення права людини на сприятливе навколишнє середовище була виголошена на Стокгольмській конференції ООН по оточуючому людину середовищу та закріплена в Принципі першому Декларації цієї конференції, який проголосив, що «людина має основне право на сприятливі умови життя у навколишньому середовищі, якість якого дозволяє вести гідне благополучне життя, та несе головну відповідальність за охорону і покращення навколишнього середовища на благо нинішніх і майбутніх поколінь».

Найбільш повно екологічні права людини знайшли відображення в Конвенції ООН про доступ до інформації, участь громадськості у прийнятті рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища, схваленій на Нараді міністрів охорони навколишнього середовища в Орхусі (Данія) у червні 1998 р. і ратифікованій Верховною Радою України в 1999 році. Конвенція проголосила права кожної людини нинішніх і майбутніх поколінь: жити в навколишньому середовищі, сприятливому для його здоров'я і добробуту; вільного доступу до екологічної інформації; участі у прийнятті екологічних рішень, проведенні екологічної експертизи, розробці екологічних програм, планів, політики, проектів нормативних актів тощо [22, с.209].