В 428 році правитель Східної частини Римської імперії Феодосій ІІ запланував провести загальну систематизацію джерел права. В силу різних обставин ця законодавча ініціатива реалізована не була. Кодекс Феодосія, який вступив в силу в 438 році об'єднав конституції, видані після Костянтина, частково використавши кодекси Григорія і Гермогенівна. У ньому знайшли відображення зміни, що сталися в державній і приватноправовій сферах рабовласницької держави. На Сході в квітні 528 року Юстиніан постановив скласти новий кодекс, який вступив в силу в квітні 529 року. Новий кодекс об'єднав минулі кодекси, додавши до них нові конституції, прийняті після 439 року. Правотворчість у формі законів не припинялася і після кодифікації. До кінця правління Юстиніана (565 р) було прийнято ще багато конституцій, які реформували цілі галузі права. [4; c.125-126] ; [1; c.89]. Висновки Таким чином, одним з найважливіших форм права Стародавнього Риму був закон. З розвитком Римської імперії роль та значення, а також процедура прийняття закону змінювались. Ріст римської держави виявляв неадекватність коміцій як форми прямого самоуправління народу і потребував запровадження більш зручної законодавчої процедури, ніж прийняття законів народними зборами. Вже в перші роки імперії зменшується значення народних зборів, які до кінця І ст. н. е. надто рідко ухвалювали нові закони, а потім взагалі позбавилися цього права. При імператорах знову, як і в стародавні часи, зросло значення сенатус-консультів. У першій половині І ст. н. е. сенатус-консульти звичайно не мали санкцій, але вони набували обов'язкової сили завдяки едикту претора. Закономірним чином, з встановленням принципату, коли законодавча влада народу втілюється у фігурі принцепса, такі "народні" закони відмирають. Спочатку вважалося, що народ делегує свою владу принцепсу, який від імені народу тепер приймає так звані конституції, що мали юридичну силу закону. У ІІ ст. н. е. юристи обґрунтували положення, згідно з яким римський народ передав свою законодавчу владу імператорам. Оскільки ідея народного суверенітету залишається при цьому важливішим принципом, вона легітимує владу принцепса, то закон зберігає модельне становище в структурі законодавчої маси. Законодавство імператорів перетворилося в найважливіше джерело права, оскільки конституції, на відміну від багатьох актів магістратів, діяли на всій території римської держави. В єдиному імператорському законодавстві стиралися межі між цивільним і преторським правом, це створило сприятливі умови для проведення кодифікаційних робіт. Здійснена імператором Юстиніаном І, що здобув слави найвидатнішого законодавця всіх часів і народів, кодифікація римського права заклала основу для подальшого розвитку права. Список використаної літератури

1. Підопригора О.А., Харитонов Є.О., Римське право - Київ, "Юрінком Інтер", 2006 р.

2. Пухан И., Поленок-Акимовская М. Римское право - Москва, "Зерцало" 2000 г.

3. Перетёрский И.С., Краснокутский В.А., Новицкий, Римское частное право - Москва, "Юриспруденція" 1999 г.

4. Дождев Д.В. Римское частное право - Москва, "Норма-Инфра" 1999 г.

5. Підопригора О.А. Основи римського приватного права - Київ, "Юрінком - Інтер" 1997 р.

6. Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн - Київ, Центр навчальної літератури, 2004 р.