лежать в основі вчення про докази, були сприйняті не лише вітчизняною, але й європейськими кримінально-процесуальними системами лише у XIX столітті. Історія розвитку кримінально-процесуального права і його складової частини -- доказового права свідчить, що кожній історичній формі процесу -- обвинувальній, інквізиційній, змагальній або змішаній -- відповідала і своя система доказування, справедливість якої у громадській свідомості була обумовлена рівнем соціального розвитку суспільства, релігійними вченнями і обрядами, становими і етнічними традиціями. Соціально-економічні перетворення ХVII-ХІХ століть потягли за собою зміни сутності і змісту не тільки кримінально-процесуального, але і доказового права. У кримінально-процесуальній теорії доказовим правом іменуються норми процесуального права, що регламентують цілі, порядок, засоби, способи, межі і зміст діяльності по доказуванню обставин, достовірне встановлення яких необхідне для правильного вирішення справи. Наука, що вивчає принципи доказування і механізми їх реалізації, сукупність і структуру доказування і доказів, розробляє рекомендації з формування доказів і використання їх у кримінальному судочинстві, іменується теорією доказів. Закон (ч. 1 ст.65 КПК) називає доказами будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку органи дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільне не-безпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Докази -- це передусім фактичні дані, що встановлюють обста-вини об'єктивної дійсності. Доказами, наприклад, є дані щодо пере-бування обвинуваченого в тому місці, де невдовзі було виявлено труп потерпілого; наявності у обвинуваченого речей, що належали уби-тому, та інші, оскільки вони можуть підтвердити участь обвинува-ченого у вчиненні вбивства; і, навпаки, дані про перебування обви-нуваченого в іншому місці в момент вчинення злочину можуть бути доказом його непричетності до цього злочину. Отже, особливістю кримінально-процесуального пізнання с його сувора правова регламентація процесуальним законом. Інакше кажу-чи, пізнання у кримінальній справі втілюється у процесуальну фор-му. В основі формування знання особи, яка провадить дізнання, слід-чого, прокурора, судді, суду про обставини вчиненого злочину повинні лежати фактичні дані (відомості про факти), одержані в результаті кримінально-процесуального доказування, -- стрижня, серцевини кримінально-процесуальної діяльності, що здійснюється у Передбаче-ному законом порядку і полягає у збиранні, закріпленні, перевірці і оцінці доказів і обґрунтуванні висновків по справі з метою досягнен-ня істини і вирішення завдань кримінального судочинства. 1. Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування. Одним із найважливіших завдань сучасної Української держави і суспільства в цілому є забезпечення суворого додержання законності, викорінення будь-яких порушень громадського порядку, ліквідація злочинності, усунення причин та умов, що породжують та сприяють її розвитку. Уряд Української держави на даний час намітив і здійснює комплекс заходів з виконання вищезазначених завдань. Нині особливу увагу приділено вдосконаленню діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції, судів, що покликані стояти на сторожі законності, захисту прав гро-мадян України, інтересів суспільства. Розслідування злочинів, розгляд і вирішення криміналь-них справ у суді -- це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів. Процес доказування -- це формування, перевірка та оцінка доказів і їх процесуаль-них джерел, обгрунтування висновків з метою встанов-лення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і справедливого рішення. У кримінально-процесуальній науці немає однознач-ного визначення поняття предмета доказування. Наприк-лад, Р. Г. Домбровський під доказуванням розуміє вик ладення думок у процесі спілкування одного індивіда з іншим. На його думку, пізнання передує доказуванню, бо, перш ніж викладати знання, індивід повинен їх здо-бути; різниця в судовому дослідженні пізнання і доказу-вання має велике практичне і теоретичне значення, оскільки тут проходить межа між двома видами діяль-ності -- криміналістичною і процесуальною; сутність кри-міналістичної діяльності становить пізнання, а криміналь-но-процесуальної -- доказування1. З таким розумінням сутності кримінально-процесуального доказування пого-дитися складно, оскільки змістовна сторона його зникає і залишається тільки процесуальна форма. Тому кримі-налістична діяльність, що неврегульована нормами пра-ва, визнається засобом пізнання у судовому дослідженні. Інші автори розглядають зміст кримінально-процесуаль-ного доказування ширше, виділяючи два його види: до-казування як дослідження фактичних обставин і доказу-вання як логічне і процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків по справі. При цьому, за-значає В. М. Савицький, доказування тези завжди звер-нено до зовнішнього адресата. Доказування, отже, є лише частиною загального розуміння у кримінальному процесі. Така позиція, на наш погляд, є цілком вірною, однак її не завжди враховують при розробці визначень поняття доказування у кримінальному процесі, як у моно-графічній, так і в навчальній літературі. Кримінально-процесуальне доказування як досліджен-ня -- це поєднання практичних дій і мислення учасників кримінально-процесуальної діяльності. Його елементами є збирання, перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На практиці ці елементи взаємопов'язані, тісно та нерозрив-но переплітаються. їх виділяють з єдиного процесу доказування в наукових, педагогічних, нормотворчих та прак-тичних цілях. Деякі процесуалісти як самостійний елемент процесу доказування виділяють процесуальне закріплення доказів. Правильно зазначає С. А. Шейфер, що доказування мож-на вважати отриманим лище після фіксації здобутої інфор-мації в передбаченій кримінально-процесуальним законом формі. Ф. М. Фаткуллін відносить до елементів доказування також побудову та динамічний розвиток слідчих версій. На наш погляд, побудову слідчих версій не можна розглядати як елемент доказування. Версія -- це форма мислення, що є не процесуальною, а криміналістичною категорією, яка не врегульована нормами права. С. В. Курильов вважає, що оцінка доказів як розумова і діяльність -- це самостійна процесуальна категорія, Що ' перебуває за межами понять судового доказування і не є і його складовою частиною. Під доказуванням він розуміє лише процесуальні дії слідчих і судових органів зі зби-рання та закріплення доказів4. Але без розумової діяльності, без оцінки зібраних доказів кримінально-процесуальне доказування неможливе. Отже, можна зробити висновок, що в кримінальному судочинстві як елементи процесу доказування слід роз-глядати збирання, перевірку та оцінку як доказів, так і їх джерел. Щодо другого виду доказування в кримінальному про-цесі, то його найважливішими елементами є формулювання визначеної тези та наведення аргументів для його обґрунтування. Отже, доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні доказів, їх закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обґрунтованих висновків по цій справі. Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних фор-мах. Але, разом з цим, це є і практична діяльність, що суворо регламентована процесуальним законом. Розглянемо докладніше елементи доказування. Збирання доказів полягає у їх виявленні особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом, а та-кож у поданні доказів учасниками процесу, підприємства-ми, установами, організаціями і громадянами (ч. 1 ст. 66 КПК). Збирання доказів провадиться, головним чином, на стадії досудового слідства, однак суд з власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу може доповнити матеріали досудового слідства. Закріплення доказів, виявлених особою, яка прова-дить дізнання, слідчим, прокурором та судом проводить-ся лише тими способами і в тих формах, що встановлені КПК. Правильне закріплення доказів і суворе додержан-ня норм, встановлених КПК, забезпечують як зберіган-ня доказів, так і можливість їх перевірки і відповідної оцінки. Наступним елементом доказування є перевірка доказів, тобто всі зібрані по справі докази повинна об'єктивно пе-ревірити особа, яка провадить дізнання - слідчий, проку-рор і суд. Перевірка (дослідження) доказів провадиться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а та-кож шляхом проведення додаткових слідчих чи судових дій з метою відшукання нових доказів, підтвердження або навпаки, спростування доказів, вже зібраних по справі. Крім того, перевірка доказів провадиться з метою з'ясу-вання питання про їх достовірність. Найважливішим елементом процесу доказування є оцінка доказів. Оцінити докази -- означає визначити їх силу, переконливість, придатність. Отже, оцінка доказів -- це розумова діяльність, що здійснюється в логічних фор-мах зі встановлення достовірності чи недостовірності до-казів, зібраних по справі, і визначення їх значення для вирішення даної справи. Оцінка доказів як один з етапів доказування відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. Оцінка доказів регламентується ст. 67 КПК, в якій зазначено, що суд, прокурор, слідчий, особа, яка про-вадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукуп-ності, керуючись законом. Оцінивши всі наявні в справі засоби доказування і всі встановлені ними фактичні дані, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд доходять певних висновків по справі. Висновки ці можуть бути різними за своїм характером і змістом, достовірними і недостовірними. Достовірність -- це більш-менш обґрунтоване припущення про винність обвинуваченого, а недо-стовірний висновок -- це категоричне твердження про винність, що випливає з усіх наявних у справі доказів. Недостовірність має місце там, де правильність висновку викликає обґрунтований, такий, що випливає з обставин справи, сумнів, і тому можливі й інші його рішення. Тому виносити вирок при недостовірних висновках про винність підсудного недопустимо. Достовірним є такий висновок, щодо правильності якого не виникає сумнівів, є єдино мож-ливим у даній справі й виключає будь-яке інше її вирі-шення, тобто відповідає об'єктивній істині. Отже, отримання остаточних висновків по суті справи і оцінка їх як достовірних і недостовірних є кінцевим мо-ментом доказування у кожній окремій справі. Щодо предмета доказування, то в літературі існує кілька визначень цього питання. Коло фактів, що підлягають дос-лідженню і встановленню в кримінальній справі для її пра-вильного вирішення, називають предметом доказування. При провадженні дізнання, досудового слідства і роз-гляді справи в суді доказуванню підлягають:- подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);- винність обвинуваченого у вчиненні злочину і моти-ви злочину;- обставини, що впливають на ступінь тяжкості зло-чину, а також обставини, що характеризують особу обви-нуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;- характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння. Щодо поняття предмета доказування існують різні по-гляди. Наприклад, Г. М. Миньковський, В. Г. Танасевич та О. О. Ейсман зазначають: «Предмет доказування -- це сис-тема обставин, які виражають якості і зв'язки досліджува-ного об'єкту чи події, істотні для правильного вирішення кримінальної справи і реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства». А. С. Кобліков вважає це визначення не зовсім вдалим, оскільки воно не розкриває сутності поняття.