Досудове врегулювання господарських спорів

Каргін О.М., слухач кафедри фінансів і права

Військовий інститут

Київського національного університету імені Тараса Шевченка, старший лейтенант юстиції

Анотація

У статті досліджено загальні засади і правову природу здійснення досудового врегулювання господарських спорів. розглянуто сучасний стан досудового врегулювання господарських спорів. обґрунтовано можливість збереження цього інституту та запропоновано шляхи його вдосконалення.

Ключові слова: досудове врегулювання, господарський спір, претензія, господарське судочинство.

досудовий господарський спір претензія

Аннотация

В статье исследованы основные положения и правовая природа осуществления досудебного урегулирования хозяйственных споров. рассмотрено современное состояние досудебного урегулирования хозяйственных споров. обоснована возможность сохранения этого института и предложены пути его усовершенствования.

Ключевые слова: досудебное урегулирование, хозяйственный спор, претензия, хозяйственное судопроизводство.

Annotation

Karhin O.M. PREJUDICIAL SETTLEMENT OF COMMERCIAL DISPUTES

In this article the general principles and legal nature of implementation of the prejudicial settlement of economic disputes are elucidated. It is observed the current condition of the prejudicial settlement of economic disputes. It is proved the importance of maintaining of this institution and proposed the ways of its advancing. Key words: prejudicial settlement, economic dispute, claim, commercial legal proceedings.

Постановка проблеми. Під час здійснення господарської діяльності неодмінно виникають господарські спори. Зважаючи на те, що більшість таких спорів мають матеріальний характер, швидкість їх вирішення має ключове значення. Адже зволікання, як правило, матиме негативні економічні наслідки для суб'єкта господарювання, якому нанесено збитки внаслідок неналежного виконання зобов'язань його контрагентами. Однак зазвичай пред'явлення претензії або звернення до таких контрагентів фактично не призводить до бажаних юридичних наслідків і суттєво не впливає на подальше розв'язання спору в судовому порядку. Тому учасники господарських правовідносин найчастіше звертаються до господарського суду, не застосовуючи досудового порядку врегулювання спору.

Водночас зростання рівня незадоволення судовою системою загалом та якістю здійснення господарського судочинства зокрема зумовлює застосування альтернативних способів врегулювання майнових спорів. Отже, питання про доцільність збереження інституту досудового врегулювання господарських спорів і його вдосконалення залишається актуальним, оскільки він спрямований на безпосереднє і швидке вирішення господарського спору.

Актуальність теми полягає у тому, що досудове врегулювання покликане слугувати ефективному розв'язанню економічних конфліктів, що виникають у сфері господарювання між учасниками господарських відносин. Досудовий порядок врегулювання спору надає можливість господарюючим суб'єктам самостійно та вчасно вирішувати спірні ситуації на основі принципів порозуміння, співпраці та компромісу. Водночас досудова процедура врегулювання спору не повинна перетворюватись на формальне дотримання договірного претензійного порядку. Тому чинне законодавство щодо врегулювання досудового порядку врегулювання господарських спорів потребує масштабного реформування з метою вдосконалення відповідного інституту та надання йому статусу дієвого й ефективного механізму розв'язання майнових спорів без звернення до господарського суду.

Виходячи з необхідності постійного підвищення рівня правового захисту, держава має стимулювати на законодавчому рівні вирішення правових спорів у межах досудових процедур. Утім, застосування цих процедур має залишатися правом, а не обов'язком суб'єкта господарювання.

Ступінь розробленості проблеми. Питання досудового врегулювання досліджувалося такими видатними вченими, як В.С. Щербина, В.В. Рєзнікова, О.А. Беляне- вич, В.Д. Чернадчук, О.П. Подцековний.

Метою статті є визначення правової природи, сутності, переваг та недоліків досудового врегулювання, а також обґрун-

тування доцільності розробки реальних механізмів удосконалення інституту досудового врегулювання господарських спорів.

Виклад основного матеріалу. У сучасній науці немає єдиного підходу до визначення поняття і сутності досудового врегулювання господарських спорів. Крім того, поняття «досудове врегулювання господарського спору» не закріплене ні в Господарському кодексі України, ні в Господарському процесуальному кодексі України, а лише вказано на обов'язок учасників господарських відносин, які порушили майнові права або законні інтереси суб'єктів, поновити їх [1].

Деякі автори вважають, що досудове врегулювання господарських спорів - це сукупність заходів, здійснених підприємствами та організаціями, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права й інтереси, до звернення із позовом до господарського суду [2, с. 303].

У юридичній літературі під досудовим урегулюванням господарського спору також розуміють ведення господарюючими суб'єктами усних переговорів, обмін кореспонденцією, пред'явлення претензій, проведення інших заходів, які мають на меті розв'язання суперечок і конфліктів, що виникають між ними, без передачі спору на розгляд до господарського суду [3, с. 44].

На нашу думку, найбільш точним визначенням, що розкриває сутність, є запропоноване В.В. Рєзніковою, за яким досудове врегулювання господарських спорів є сукупністю заходів, які підлягають здійсненню стороною, права якої порушено, для безпосереднього вирішення спору, що виник, зі стороною, яка є порушником майнових прав чи інтересів [4, с. 102].

Аналіз наведених у науковій літературі визначень досудового врегулювання господарських спорів загалом дає змогу визначити основні ознаки, властиві цьому інституту:

- наявність конфлікту;

- здійснення активних дій для захисту і відновлення порушених прав та інтересів;

- особливий інструмент відновлення порушених прав;

- вирішення конфлікту безпосередньо учасниками конкретних правовідносин без залучення інших осіб чи органів.

Важливим фактором досудового врегулювання господарських спорів є можливість застосування цього порядку лише за бажанням суб'єктів господарювання. Водночас закріплення у договорі обов'язкового досудового порядку врегулювання спору не позбавляє права будь-яку сторону одразу звернутися до суду, не врегулювавши свої правовідносини спочатку в досудовому порядку.

Цьому сприяло прийняття Пленумом Верховного Суду України постанови «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» № 9 від 0l.11.1996 р., де у п. 8 із посиланням на ч. 2 ст. 124 Конституції України зазначається: «Суд не в праві відмовити особі у прийнятті позовної заявичи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку» [5].

Вирішальним для розвитку інституту досудового врегулювання стало рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Кампус Коттон Клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини 2 статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) № 15-рп/2002 від 09.07.2002 р., у якому зазначалося, що обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду й здійснення за нею правосуддя, порушує право на судовий захист [6].

Отже, з огляду на позицію Конституційного Суду України можна зробити такі висновки щодо можливості досудового врегулювання господарських спорів:

- досудове врегулювання господарського спору не суперечить конституційному принципу здійснення правосуддя виключно судом;

- досудове врегулювання не є обов'язком сторони;

- досудове врегулювання є додатковим способом правового захисту;

- встановлене право особи на застосування позасудових альтернативних способів захисту прав і законних інтересів не може оспорюватись;

- під час застосування досудового врегулювання господарського спору сторони не позбавлені права звернутися до суду для вирішення конфлікту.

Початком врегулювання господарського спору в досудовому порядку вважається подання претензії іншій стороні.

У ч. 2 ст. 6 ГПК України зазначається, що підприємства й організації, чиї права та законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією. Як бачимо, законодавець вводить поняття «претензія», не надавши йому офіційного визначення.

На нашу думку, під претензією слід розуміти спосіб забезпечення контрагентами захисту своїх прав і законних інтересів. У науковій літературі можна знайти й інші визначення. Зокрема, В.Д. Чернадчук зазначає, що претензія - це матеріально-правова вимога одного з учасників спірних правовідносин до іншого, яка водночас є засобом урегулювання конфлікту самими сторонами без втручання господарського суду [7, с. 331].

Подання претензії, строки і порядок її розгляду, повідомлення заявника про результати розгляду, а також відповідальність за порушення строків розгляду претензії передбачено ст.ст. 6-8 ГПК України, ст. 222 ГК України.

Ч. 1 ст. 222 ГК України містить загальне правило, згідно з яким учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи подання їм претензії чи звернення до суду. Таким чином, простежується декларативність цієї норми, що зумовлена відсутністю будь-якої відповідальності за невиконання стороною обов'язку поновити порушені права або законні інтереси інших суб'єктів [8, с. 720]. Крім того, відповідальності за порушення строків розгляду претензії у ГПК України не передбачено, має місце тільки ствердження того, що в подальшому справа буде розглядатись у суді.

Водночас відповідні санкції щодо порушень розгляду претензії слугували б кращій реалізації права на досудовий розгляд.

На думку С.Ф. Домбровського, претензійні документи до винуватих юридичних осіб або до фізичних осіб - підприємців дають можливість бухгалтерії, фінансовому, економічному або юридичному відділам контролювати виконання договірних зобов'язань, витрачання матеріалів, стягувати з конкретних посадових осіб завдані збитки [9, с. 396]. Висуваючи претензії, один суб'єкт господарювання вказує іншому на його неправильні дії або помилки, які неправомірно зачіпають його інтереси, і вимагає їх усунення або виправлення добровільно, посилаючись при цьому на нормативний акт і фактичні обставини справи. У цьому полягає суть кожної претензії [10, с. 90].

Відповідно до ст. 6 ГПК України претензія повинна викладатися тільки в письмовій формі з дотриманням вимог щодо змісту й основних її реквізитів. У ній необхідно чітко і вичерпно викласти відомості про учасників спору, навести їх повне найменування, поштові і банківські реквізити з посиланням на чинне законодавство та умови договору (контракту). У претензії також викладаються конкретні вимоги до її одержувача про відновлення порушеного права заявника з посиланням на докази (документи), якими підтверджуються обставини, що стали підставою для заяви претензії.