Наступним етапом розслідування виступає арешт. Із приводу визначення його поняття немає єдиної думки серед юристів. Закон має на увазі під арештом взяття особи під варту з метою обвинувачення її в здійсненні злочину. Це звичайно містить у собі здійснення фізичного контролю офіцера поліції над підозрюваним для доставлення його до поліцейського відділення і його реєстрації як особи, що скоїла злочин. Однак по місдемінорам арештований не транспортується до відділення, а в нього береться зобов'язання про явку в суд. У письмовому зобов'язанні повинен бути зазначений інкримінований йому злочин. Безпосереднє взяття під варту здійснюється за рішенням суду, а якщо зроблений злочин відноситься до фелонії, то ініціатива належить поліції. Для проведення арешту офіцер повинен мати достатні підстави думати, що злочин мав місце й особа, яка підлягає арешту, і є правопорушник. При відсутності необхідності в негайній затримці підозрюваного офіцер може спочатку одержати судовий ордер (так званий arrest warrant), що видається магістратом при наявності достатніх підстав. Однак по більшості справ про фелонії офіцер діє без ордера. Поліцейський може зробити арешт, як тільки він переконається в наявності достатніх підстав. Такий арешт без судового ордера називається warrantless arrest. Одночасно з арештом офіцер має право оглянути арештованого, салон автомашини, його речі для виявлення будь-якої зброї, контрабанди або слідів злочину. Відразу після затримання арештований доставляється до поліцейського відділення, в'язниці або іншого спеціального місця. Неповнолітні арештовані доставляються до спеціального відділення для підлітків і піддаються кримінальному переслідуванню в особливому порядку. При розслідуванні після арешту в загальному порядку робиться реєстрація доставленого (bookіng). У журнал реєстрації приводів заносяться наступні дані арештованого: ім'я, час прибуття, вид правопорушення; також арештований фотографується й дактилоскопіюється. Під час знаходження у відділенні йому надається право зробити телефонний дзвінок і він інформується про підстави затримання. Потім арештований піддається ретельному обшуку й поміщається в ізолятор тимчасового тримання, де чекає свого представлення перед магістратом. Із цього моменту починається новий етап кримінального процесу - розслідування після арешту, у ході якого з'являється можливість зробити впізнання, вилучення зразків для порівняльного дослідження й допит підозрюваного [12, 97].

Особливої уваги заслуговує допустимість використання надалі у розслідуванні по справі отриманих поліцією відомостей, предметів і документів. Мова йде про визнання підозрюваного, результатів обшуку й впізнання. Дане питання в американському процесі одержало назву „правила про виключення”, що послужило прообразом для аналогічної норми в російському кримінально-процесуальному праві. Розглянемо його докладніше.

Правило про виключення. Обвинувальний вирок суду може бути заснований тільки на припустимих доказах, тому зі сфери судочинства виключаються всі дані, отримані з порушенням „належної правової процедури”. Нормативно дане положення закріплене, зокрема, ІV, V, VІ й XІ виправленнями до Конституції США. Відповідно до принципу „плодів отруєного дерева” всі наступні відомості, отримані на основі неприпустимого доказу (якщо вони не були виявлені без його допомоги), також виключаються з розгляду. Наприклад, неприпустимим буде допит свідка, що встановлений у результаті змушеного визнання обвинувачуваного. Якщо обшук був проведений незаконно, то вилучені предмети, їхній огляд, експертне дослідження, а також інші засновані на цих даних дії не матимуть юридичного значення.

За загальним правилом не допускаються в суді „показання по слуху” (похідні доказу). Однак з нього є безліч виключень, у тому числі для показань поліцейського про визнання затриманого в момент або після арешту, про результати обшуку або прослуховування переговорів.

Допустимість обшуку й прослуховування переговорів. Результати обшуку не можуть використовуватися в доведенні, якщо він проведений без судового ордера, у якому чітко вказується місце його проведення й предмети, що підлягають вилученню. Якщо при проведенні обшуку не присутні сторонні особи (поняті), то не складається протокол. Тому попередня вказівка в ордері підлягаючому вилученню предметів і наступний факт їхнього виявлення покликані гарантувати ту обставину, що вилучені речі дійсно перебували в підозрюваного. Результати обшуку вводяться в процес доведення за допомогою показань поліцейського в суді [13, 100].

Вимога про одержання ордеру має безліч виключень. Наприклад, не вимагає судового дозволу обшук в автомобілі, вилучення під час обшуку відкрито лежачих доказів, не зазначених в ордері, а також проведення обшуку у випадках, що не терплять зволікання. Крім того, навіть якщо обшук був проведений з порушеннями, у деяких випадках його результати можуть бути використані, наприклад, не проти тієї особи, у якої був проведений обшук, а проти іншого обвинувачуваного або в перехресному допиті.

Для використання пристроїв, що підслуховують, необхідна або наявність судового дозволу, або згода одного з учасників переговорів. Існують виключення й із цих правил, наприклад, у випадку застосування підслуховування без використання звукозапису або технічних засобів. Можливе прослуховування переговорів без одержання ордера також в „критичних ситуаціях” строком, що не перевищує 48 годин.

Допустимість впізнання. В американському процесі немає впізнання як слідчої дії. Практика виділяє чотири види ідентифікації особистості:

1) впізнання, при якому особі, що впізнає, пред'являється ряд об'єктів;

2) впізнання, проведене при очній ставці, може сполучатися з допитами;

3) впізнання, при якому особі, що впізнає, пред'являється єдина особа;

4) впізнання по фотографії. Воно може проводитися й по одному знімку.

Ключовим критерієм допустимості впізнання служить відсутність або наявність у процедурі обставин, що явно вказують особі, що впізнає, на об'єкт впізнання. Такі обставини в теорії кримінального процесу одержали назву „навідного запитання”. Однак навіть при наявності навідного запитання результати впізнання можуть мати доказове значення, якщо із процедури ідентифікації було виправдано обставини й результати не викликають сумнівів у вірогідності впізнання або було проведено наступне впізнання в суді [14, 103].

Привілей проти самозвинувачення й допустимість визнання обвинувачуваного. Цікавим є англійське походження, що має, правило привілею проти самозвинувачення, яке вважається одним з основних принципів кримінальної процедури. Коротко воно звучить так: ніхто не зобов'язаний свідчити проти себе. Походження даного правила пояснюється наступними причинами. Обвинувачуваний (підозрюваний, підсудний) має двоїсте положення в процесі. Він одночасно є стороною й джерелом доказової інформації. Якщо пошуковий процес бачить у ньому лише останнє (об'єкт дослідження, з якого необхідно витягти достовірні відомості навіть за допомогою катування), то змагальний визнає в обвинувачуваному суб'єкт суперечки, від якого залежить результат справи. Отже, дача показань з'являється не як його обов'язок, а як право, що йому попередньо роз'ясняється. При цьому обвинувачуваний виступає як сторона (коли він представляє пояснення - версію захисту) і як джерело доказів (коли він дає показання по предмету доведення) [15, 70].

Процесуальна реалізація привілею проти самозвинувачення в країнах загального права відрізняється від її реалізації в континентальному процесі. У російському кримінальному судочинстві обвинувачуваного ніколи не попереджують про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу свідомо неправдивих свідчень, а в Англії при згоді підсудного дати показання до нього застосовується процедура допиту свідка. Тоді він несе кримінальну відповідальність за дачу неправдивих свідчень і за відмову відповідати на питання суду. Таким чином, англосаксонське кримінально-процесуальне право не виділяє самостійного джерела доказів у вигляді показань підозрюваного або обвинувачуваного. Їхні показання відносяться до показань свідків.

Поліція діє як пред'явник кримінального позову, тому її дії спрямовані на одержання обвинувальних доказів, у тому числі й визнання обвинувачуваного. Так, поліцейські інструкції містять наступні рекомендації. Допит пропонується проводити таким чином, щоб винність особи передбачалася. У результаті його запитують про які-небудь деталі, наприклад, про те, чому він зробив це, а не про те, чи зробив він це взагалі. Пропонується використовувати тактику „доброго й злого” слідчого або провести фіктивне впізнання й викриття у вигаданих злочинах, щоб обвинувачуваний, уникаючи більш серйозних обвинувачень, зізнався в тому, що було насправді. З метою нейтралізації попередження про право зберігати мовчання поліцейському рекомендується заявити, що мовчання може бути звернене проти обвинувачуваного. Якщо обвинувачуваний вимагає адвоката, то офіцерові пропонується запропонувати йому не витрачати гроші на дорогі послуги захисту, апелювати, що він вважає себе невинним.

Визнання арештованого може бути використане для обґрунтування обвинувального вироку за допомогою показань про нього поліцейського в суді, якщо воно дано добровільно. Інакше кажучи, добровільність визнання визначає його допустимість [16, 75].

Знамените правило Міранди встановило належну правову процедуру одержання визнання. До будь-якого допиту особа повинна бути попереджена зрозумілими й недвозначними термінами про те, що вона має право зберігати мовчання, що будь-яке сказане нею слово може бути звернене проти неї й що вона має право на присутність адвоката (у тому числі безкоштовного). Це правило не поширюється на підозрюваних, якщо вони в момент допиту не перебували під арештом. Обвинувачуваний може відмовитися від реального здійснення цих прав, але повинен зробити це добровільно, розуміючи й усвідомлюючи свої дії. Якщо він будь-яким способом і на будь-якій стадії процесу вказує під час допиту на бажання порадитися зі своїм адвокатом перед відповідями, то допит повинен бути перерваний, оскільки присутність адвоката при допиті служить однією з гарантій добровільності визнання обвинувачуваного. Правила, що регулюють процедуру роз'яснення прав, не закріплені докладно в Конституції. Вони перебувають у компетенції Штатів і Конгресу. Загальноприйнято, що особа не може притерпіти які-небудь несприятливі наслідки через використання права на мовчання або на привілей проти самозвинувачення. У силу цього прокурор не може використати в суді факт мовчання підозрюваного.

Заява підозрюваного, отримана без дотримання правила Міранди, може бути використане в суді у випадку, якщо воно виправдувальне. У такий спосіб нейтралізується примусовість із боку поліції. За допомогою надання процесуальних переваг фактично нерівні сторони обвинувачення й захисту зрівнюються.