До проблеми адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху

Горбач О.В.

Асоціація України з Європейським Союзом передбачає проведення у країні ряду реформ, серед яких провідне місце займає адаптація національного законодавства в усіх сферах публічного адміністрування, основною метою якого є створення належного рівня захисту прав і свобод її громадян. Одним з основних механізмів захисту є проведення належної адміністративно-деліктної політики держави як цілеспрямованої діяльності щодо визначення і теоретичного обґрунтування потреб у введенні і скасуванні заборон на діяння фізичних і юридичних осіб; у встановленні відповідальності за їх порушення, а також науковому забезпеченні адміністративно-деліктного законодавства [1]. Провідне місце в інституті адміністративної відповідальності займає саме питання належного забезпечення безпеки дорожнього руху, що, в першу чергу, пов'язане з оновленням законодавства про адміністративну відповідальність як необхідного заходу юридичного забезпечення змін, що відбуваються у суспільстві, оскільки ситуація з безпекою на дорогах, незважаючи на введення певних змін у зазначеній сфері, продовжує виявляти негативну динаміку. адміністративний деліктний відповідальність дорожній

Ступінь розробленості проблеми. Проблематика оновлення адміністративно-деліктного законодавства загалом та законодавства про адміністративну відповідальність за порушення транспортної дисципліни привертала увагу таких фахівців, як В.Б. Авер'янов, О.М. Бандурка, І.П. Голосні- ченко, С.Т. Гончарук, В.В. Гордєєв, Т.О. Гур- жій. В.К. Колпаков, А.Т. Комзюк, О.Л. Міленін, Т.О. Коломоєць та інші.

Мета статті - на основі аналізу законодавства, практики діяльності суб'єктів владних повноважень та наукової літератури уточнити теоретичні положення стосовно засад адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху.

Виклад основного матеріалу. Законодавство України про адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, вперше зазнало глобальних змін, 16 листопада 2008 р., коли набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху» від 24.09.2008 р. [2]. Даним законом вносились зміни та доповнення до ряду нормативно-правих актів України (Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Закон України «Про дорожній рух» тощо). Ця подія викликала неабиякий інтерес у сфері юриспруденції, оскільки детальний аналіз цих змін залишав подвійне враження. Як свого часу зазначив Т.О. Гуржій, з одного боку, мав місце очевидний прогрес у регламентації адміністративно-деліктних відносин, з іншого - оновлені положення КпАП були далеко не бездоганні з погляду методології, юридичної техніки та повноти правового регулювання [3, с. 90]. Одним із таких нововведень стало доповнення Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) ст. 14-1 «Відповідальність власників (співвласників) транспортних засобів» та внесення змін до низки інших статей КУпАП, зокрема до ст. 258 КУпАП. Ст. 14-1 КУпАП закріплювала положення щодо можливості притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху у разі їх фіксації працюючими в автоматичному режимі спеціальними технічними засобами власників (співвласників) транспортних засобів. У разі виявлення обставин, які свідчили про те, що порушення правил дорожнього руху було вчинено іншою особою, власник (співвласник) транспортного засобу протягом десяти днів із дня вручення йому постанови про накладення адміністративного штрафу, міг повідомити відповідні обставини органу (посадовій особі), що приймав рішення у справі.

З одного боку, дійсно об'єктивно виникла необхідність щодо встановлення відповідальності власників (співвласників) транспортних засобів, йдеться про адміністративні проступки, пов'язані з порушенням водіями правил експлуатації транспортних засобів, серед яких можна виділити такі:

- експлуатація транспортних засобів, що мають технічні несправності, з якими відповідно до встановлених правил експлуатація їх забороняється;

- переобладнання транспортних засобів із порушенням правил, норм і стандартів;

- керування водіями незареєстрованими або не перереєстрованими в установленому порядку транспортними засобами та ін.

Законодавець у такому разі визначив спеціального суб'єкта відповідальності водія - особу, яка безпосередньо здійснювала керування транспортним засобом. Однак вважаємо, що у таких випадках саме власники (співвласники) транспортних засобів мали нести відповідальність за невиконання покладених на них обов'язків з технічного утримання транспортного засобу як джерела підвищеної небезпеки, а не особа, яка ним керувала. Стосовно ч. 2 вказаної статті, навіть без детального вивчення можна було стверджувати, що її положення прямо суперечать не тільки Конституції України, іншим адміністративно-правовим нормам, але й загальним теоретичним положенням юридичної відповідальності, самостійним видом якої є адміністративна.

Крім того, відповідно до положень ч. 6 ст. 258 КУпАП, у разі виявлення адміністративного правопорушення у сфері безпеки дорожнього руху, зафіксованого за допомогою спеціальних технічних засобів, що працюють в автоматичному режимі, мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи аналогічних засобів, протокол про адміністративне правопорушення не складався, а постанова у справі виносилась без участі особи, яка притягалася до адміністративної відповідальності, що давало змогу суб'єкту владних повноважень притягати особу до адміністративної відповідальності без ідентифікації останньої, без її участі у справі та накладення адміністративного стягнення на підставі єдиного доказу - цифрового фото державного реєстраційного номера транспортного засобу. Як вбачається з викладеного, такі нововведення не лише не відповідали положенням закону, а й вченню про адміністративний проступок (про його склад). їх недосконалість призвела до протиріч з іншими нормами адміністративно-деліктного законодавства, у зв'язку з чим виникли певні питання. Тобто, створивши матеріальну норму, законодавець не передбачив, що процесуальні норми не можуть забезпечити її реалізацію, що в подальшому і призвело до втрати чинності вказаних норм. Зокрема, рішенням Конституційного Суду України № 23- рп/2010 від 22 грудня 2010 р. стаття 14-1 та ч. 6 ст. 258 КУпАП були визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) у зв'язку з чим, втрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення. До основних зауважень (ми, до речі, з ними повністю погоджуємось), що й призвели до постановлення відповідного рішення, можна віднести не врахування законодавцем під час прийняття вищезазначеного Закону, принципів визначеності правової норми, індивідуалізації покарання, забезпечення кожній особі, яка притягається до адміністративної відповідальності права на захист тощо. У п. 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України зазначалось: «Стан правового регулювання притягнення осіб до адміністративної відповідальності, зокрема процедури застосування заходів впливу до порушників у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, Конституційний Суд України вважає таким, що не відповідає конституційному визначенню України як правової держави, а тому рекомендує Верховній Раді України в най- коротші терміни вирішити зазначене питання відповідно до положень Конституції України та з урахуванням цього Рішення» [4].

Друга спроба удосконалення адміністративно-деліктного законодавства у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху була реалізована законодавцем шляхом прийняття 14 липня 2015 р. Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення дорожнього руху». Цим Законом були внесені відповідні зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення та до Закону України «Про дорожній рух». Щодо КУпАП, по-перше, він був доповнений рядом нових статей стосовно встановлення та притягнення до адміністративної відповідальності осіб за порушення правил дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі; по-друге, відмінено систему так званих «вилок» у визначенні розміру штрафу, що встановлювався, відповідно, на адміністративний розсуд суб'єкта владних повноважень та визначено нову процедуру виконання постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу; по-третє, встановлено новий вид адміністративного стягнення - штрафні бали (зауважимо, що положення зазначеного Закону є чинними) [5].