Для держави і територіальних громад обмежень у ЦК не встанов-лено. Іноземні держави, згідно зі ст. 85 Земельного кодексу України, можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення бу-дівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів. Обмеження можуть стосуватися й особливостей здійснення права власності на певні об'єкти або особливостей їх використання, що значною мірою є обмеженнями права власності. Зокрема це сто-сується: національних, культурних та історичних цінностей (ч. 8 ст. 319 ЦК); житлового фонду. Так, ст. 383 ЦК передбачається, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промисло-вого виробництва. Власник квартири може на свій розсуд здійснюва-ти ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єди-ного цілого, та за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будин-ку. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (ч. 4 ст. 373 ЦК).

Підстави виникнення і види обмежень. Найбільш значущим й об'ємним є поділ обмежень права власності за підставами їх виник-нення. Так, варто виділити такі види обмежень: обмеження, що ви-пливають із закону; обмеження, що виникають з договорів; обме-ження, встановлені судовим рішенням. Перший вид обмежень є загальнообов'язковими для всіх власників та існує незалежно від їх волі. Недодержання даних обмежень тягне за собою правову відповідальність. їх прикладом може слугувати ст. 405 ЦК, якою передбачається право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом, що обмежує суб'єкта права власності.

Другий вид обмежень у сучасній науці цивільного права одержав назву «самообмеження». Це пояснюється тим, що власник, укладаю-чи різного роду цивільно-правові правочини, сам, із власної волі об-межує себе у здійсненні своїх правомочностей по володінню, корис-туванню і розпоряджанню належним йому майном. Дане обмеження ніким не нав'язане, а встановлюється винятково за бажанням власни-ка. Наприклад, зі встановленням емфітевзису (ст. 407 ЦК) власник зе-мельної ділянки обмежується в користуванні нею.

Третій вид обмежень права власності також є обов'язковим для власника, стосовно якого вони встановлені незалежно від його волі. Так, ч. З ст. 402 ЦК передбачає можливість встановлення сервітуту рішенням суду у разі недосягнення домовленості з цього питання між власником майна та заінтересованою у його використанні особою.

Висновок

Проаналізувавши весь характерний комплекс права власності в об'єктивному та суб'єктивному розумінні відповідно до чинного законодавства України, можна прийти до висновку про необхідність більш детального вивчення даної тематики. Особливу увагу привертає власність в економічному та правовому розумінні. В деякій мірі ці дві категорії співпадають, наприклад, що стосується значення власності у підприємницькій діяльності. Насамперед, економічна функція власності полягає у наданні можливості для її використання у виробництві і взагалі у підприєм-ницькій діяльності. Характеристика підприємницької діяльності як самостійної діяль-ності, що пов'язується з ризиками і очікуванням прибутків, які утво-рюються на етапі реалізації її результатів (виготовленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг), обумовлює її здійснення через від-чуття власником себе стосовно свого майна якомога максимально розкріпачуваним. Тільки це надасть йому достатньої економічної свободи, можливості втілення своїх намірів щодо використання своєї власності. У свою чергу, це стає можливим лише за умов, коли влас-ник впевнений, що майно його і що це забезпечується відповідними економічними і правовими механізмами, що в свою чергу обумовило власність як правову категорію.

Говорячи про власність в правовому контексті доцільно наголосити на тому, що власність зобов'язує, тобто правовідносини стосовно власності не вичерпуються самим фактом володіння, а тягнуть за собою відповідні юридичні наслідки, наприклад спадкування, сплата податків на певний вид нерухомості тощо. В системі права власності також необхідно розрізняти володіння та користування. Володіння, як правило, спирається на інше право - або право власності, або виникає з договору (найму (оренди), зберігання та т.ін.). Проте не виключається можливість існування фактичного во-лодіння, тобто володіння, не заснованого на праві. Це може статися, коли особа тримає у себе річ, власник якої невідомий, або коли вона не знає, що набула річ не від власника і стала незаконним володільцем (добросовісним набувачем). У цих випадках її володіння не можна на-звати правом на річ, але воно може перетворитись на право власності за наявності певних умов, наприклад, за набувальною давністю.