Здійснення правової реформи і, як результат, побудова власної правової, соціальної, демократичної держави вимагає не тільки вивчення та застосування світового досвіду державотворення, але й обов'язкового врахування правової спадщини власної держави. Насамперед, необхідно підкреслити, що з цієї точки зору найбільш актуальнішими є процеси розбудови Української держави в 1917-1920 рр. Слід зазначити, що оцінка як самого періоду національно-визвольних змагань, так і в цілому законодавчої бази новітньої держави є надзвичайно складною і суперечливою. Адже початок ХХ століття був одним із етапів важких випробувань для українського народу за останній час його тисячолітньої історії. Тому саме відродження Української держави в таких надзвичайних умовах та спроби її законодавчого оформлення заслуговують великої уваги. Як відомо, законотворчий процес - це складний і тривалий процес, а особливо у період становлення молодої держави, яка опинилася перед потребою врегулювання законодавчим шляхом основних питань суспільного життя. Близькість за характером та суттю процесів 1917 - 1920 років, пов'язаних із творенням у той час Української держави, з подіями теперішнього часу є необхідною запорукою для успішного державотворення.

Головною метою діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності українського народу, відродження національної державності - соборності України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної реальної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала.

За час свого існування Центральна Рада створила певну систему управління, правову основу, судову систему, провела ряд реформ. Україна вперше проголошувалася незалежною, демократичною, парламентською державою з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову. В законодавчому процесі чимало норм було напрацьовано з головних галузей права -- фінансового, трудового, цивільного, кримінального, земельного. В цивільно-процесуальних правовідносинах використовувався Звід законів Російської імперії. В нормативних актах Центральної Ради термін «право володіння» не використовується і замінюється на «право порядкування», «право користування». Це пояснюється політичною позицією Центральної Ради, її соціалістичною орієнтацією, яка припускає невизнання приватної власності. В галузі кримінального законодавства слід відзначити скасування III Універсалом смертної кари, а також Закон про амністію від 19 листопада 1917 року, за яким звільнялися всі засуджені за політичні злочини.

Встановлення гетьманату в квітні 1918 року було об'єктивно необхідним етапом процесу становлення національної системи державного управління. Розбудова української державності на демократичних принципах зазнала поразки, внаслідок чого державно-управлінські відносини перебували в стані кризи і вимагали організації державного управління на авторитарних засадах. Характеризуючи розвиток правової системи Української держави в період гетьманату, слід зазначити, що, встановлюючи правові основи законодавчого процесу, гетьманська адміністрація іноді вдавалася до прямої рецепції норм права колишніх режимів, які не суперечили інтересам Української держави. «Закон про громадянство Української держави» від 2 липня 1918 року визначав поняття громадянства, права й обов'язки громадян Української держави, умови набуття громадянства тощо. В цивільному законодавстві простежувалася тенденція захисту права приватної власності. Законодавство в галузі кримінального права мало карну спрямованість.

У той час, коли Директорія прийшла до влади, на території України зберігали силу закони колишньої Російської імперії й Тимчасового уряду, законодавство Центральної Ради та Гетьманату. Цей перелік слід доповнити також законодавством радянської влади. Отже, головна проблема, з якою зразу довелося зіткнутися Директорії, - це проблема колізій із попередніми та паралельними системами законодавства. Директорія, власне, обрала той самий шлях, що й гетьман Скоропадський, - шлях часткового скасування одних і поновлення чинності інших законів залежно від своїх політичних інтересів. Необхідно зазначити, що власного законодавства в галузі кримінального права в Директорії не було. Норми цивільного права вміщуються в законі про ліси від 10 січня 1919 року та в законі «Про землю в УНР» від 8 січня 1920 року. В останньому законі скасовувалося право приватної власності на землю. Загалом законодавство "другої" УНР слід охарактеризувати як законодавство перехідного періоду, коли закони приймаються тільки у разі необхідності "швидкого реагування" на конкретні обставини. Звідси й відсутність власних кодифікованих актів у галузі цивільного та кримінального законодавства.