Своєрідним магнітом, який притягував втікачів з інших українських земель, був демократичний устрій і формальна рівність усіх запорожців. Прийшовши на Запорожжя, людина обирала собі нове прізвище, яке найчастіше характеризувало її зовнішність, і насправді починала нове життя. Ні походження, ні багатство, ні освіта не мали там аніякого значення, цінували лише особисті якості людини. Мужні і талановиті (І. Виговський, І. Самойлович, І. Мазепа та ін.) робили на Січі блискавичну кар'єру, пройшовши за кілька років шлях від рядового козака до генеральної старшини. Керування принципами здорового глузду у повсякденному житті робило Запорозьку Січ надзвичайно життєздатним військово-політичним організмом, з яким не могли не рахуватися сусідні держави. [1, с. 132] Найвищим органом козацького самоврядування Запорозької Січі була загальна, або військова (від назви Військо Запорозьке) рада, на якій вирішувати найважливіші військові й господарські питання, обирали і змішати козацьку старшину. Рада збиралася щорічно 1 січня та 1 жовтня (на Покрову), а також у випадку нагальної потреби. Подібні збори («сходки») скликалися по куренях та паданках. На радах усі козаки мали рівні права і право голосу. Військові ради були вищим військовим, адміністративним і судовим органом. Виконавча влада зосереджувалась у руках генеральної старшини -- військових начальників, до яких належати кошовий отаман, військовий судця, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани. Нижчі посади займали військові службовці: підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, толмач, шафар, канцеляристи. До похідних та паланкових начальників належали полковник, осавул та писар. Кошовий отаман представляв усю вищу владу - військову, адміністративну, судову і духовну. Під час військового походу він діяв як необмежений диктатор і міг карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. До обов'язків отамана належали: затвердження обраних на військовій раді старшин; розподіл військових трофеїв; підтримка дипломатичних відносин з сусідніми державами; прийом і розподіл у січову та патаночні церкви духовенства з Києва; головування на суді, де розглядались найтяжчі злочини, загальне керівництво військовими справами, затвердження розподілу земельних угідь між куренями. Кошового отамана обирали на рік. Якщо він за цей час зумів завоювати авторитет козаків, його могли переобрати ще на один термін. Небагатьох, найбільш популярних і авторитетних ватажків (Івана Сірка, Костя Гордієнка, Петра Катнишевського) переобирали 10-15 разів. Життя кошового отамана, як і інших старшин, нічим не відрізнялось від життя рядових козаків. Після обрання на посаду вони продовжували жити в тому ж курені, що й раніше. Лише в останні роки існування Січі військова старшина почала зводити для себе окремі будинки. Другою після кошового отамана особою на Січі був військовий суддя, якого теж щорічно обирали на військовій раді. Він був хранителем старих звичаїв і порядків, на яких тримався весь козацький устрій. Обов'язком суддів було здійснювати суд «скоро, право й нелицеприятно». Писаних законів на Січі ще не було, тому суддя керувався традиціями, які переходили із покоління в покоління. Вироки з найбільш важливих справ він передавав на затвердження військовій раді чи кошовому отаману. Інколи військовий суддя заміщав останнього, називаючись «наказним кошовим отаманом». Ознакою влади військового судді була велика срібна печатка, якою він затверджував рішення військової ради. Як і кошовий, суддя жив разом з іншими козаками свого куреня. Військового писаря теж обирали на військовій раді. Він відав усіма письмовими справами Запорозького війська: приймав листи, ордери, укази, розсилав по куренях розпорядження кошового отамана, вів дипломатичне листування. Це була дуже важлива і впливова посада, бо більшість простих козаків і навіть деякі гетьмани були неписьменними. Тому писарі по декілька років поспіль переобиралися на свої посади. Зовнішньою ознакою військового писаря був каламар - чорнильниця у довгій срібній оправі й гусине перо за правим вухом. Військовий осавул мав широке коло обов'язків. В мирний час він слідкував за порядком на Січі, за виконанням судових вироків, проводив слідства, заготовляв продукти для війська на випадок війни, охороняв послів, що приїжджали на Запорожжя. Під час походу він очолював розвідку, що йшла попереду війська, слідкував за ходом битви і міг вносити корективи, підтримував порядок у військовому таборі. Під час війни йому призначали помічників - підосавула та військового обозного, який відав артилерією та продуктами харчування. Кошовий, військовий суддя, військовий писар та військовий осавул здійснювали керівництво адміністративними, військовими, господарськими і навіть духовними справами всього Війська Запорозького. Всі інші посадові особи лише допомагали їм, виконували накази, але не мали права приймати самостійні рішення, що виходили за межі їхньої компетенції. Курінні отамани виступали посередниками між військовою старшиною і простим козацтвом. їх козаки слухали більше, ніж кошового чи суддю. Особливе місце в Запорозькій Січі займати «старики» - колишні військові старшини, які через похилий вік залишили свої посади. Це була основа війська, носії його традицій, які суворо слідкували за дотриманням козацьких звичаїв і не боялись робити зауваження навіть кошовому. Вони мали величезний авторитет серед козаків і на радах займали місце біля військової старшини. За військовою старшиною йшла старшина похідна та паланкова. Похідна старшина - полковник, осавул і писар - діяли під час війни. Паланкова старшина - полковник, осавул, писар, підосавул та підписарій - здійснювала керівництво в межах паланки. Повноваження паланкового полковника були досить широкими: у своєму районі він представляв кошового отамана і міг навіть карати на смерть за тяжкі злочини. В організації козацького самоврядування, яке складалося на Запорозькій Січі протягом десятиліть, поєдналися демократизм і одноосібне керівництво, альтернативність думок при обговоренні і обов'язковість виконання прийнятого рішення, відповідальність усіх і кожного за загальну справу. Досвід козацького самоврядування дав можливість Січі не просто існувати, а активно діяти, впливати на історію всієї Східної Європи протягом двох століть. 3. Суд і судочинство на Запорозькій Січі На Запорожжі склалася своєрідна судова система. Військова старшина виконувала не лише адміністративні, а й судові функції. Так, кошовий отаман був верховним суддею, військовий суддя, який здійснював основні судові функції, передавав йому вирішення складних справ. Суд кошового отамана був судом першої інстанції для військової старшини, а судом другої інстанції була військова рада. Військовий осавул виконував функції слідчого і слідкував за виконанням вироків. Курінні отамани та паланкові полковники теж виконували судові функції в межах куреня та паланки, але справи про тяжкі злочини вони передавали військовому судді та кошовому. Найтяжчим злочином у козаків було вбивство свого товариша. За це карали на смерть; інколи навіть закопували живим у землю разом з покійником. До тяжких злочинів відносились: нанесення побоїв козакові, крадіжки, гомосексуалізм, або «содомський гріх», дезертирство, насилля в християнських селах, пияцтво під час походу, приведення на Січ жінки, грубе поводження з начальством. Слід відзначити, що вироки на Запорожжі були дуже суворі. Якщо в інших країнах за крадіжку могли оштрафувати чи посадити до в'язниці, то тут відрубували голову, в кращому випадку - руку. На смерть карали за пияцтво, дезертирство, невиконання наказу під час походів. На думку дослідників, такий суворий вирок пояснюється трьома причинами: по-перше, на Січ приходили люди з сумнівним минулим, і перевиховувати їх не було часу; по-друге, постійні війни вимагати підтримання дисципліни і порядку у війську, а для цього потрібні були суворі закони; по-третє, козаки вели аскетичне життя, без жінок і не відчували їх пом'якшувального впливу. [2, с. 162] Крім названих покарань практикували також биття кийками, ламання рук і ніг, приковування до гармати за неповернутий борг. Судочинство і виконання вироків на Січі було публічним. При винесенні вироку судді враховувати громадську думку щодо особи злочинця. Джерелом права на Запорозькій Січі було звичаєве право, яке регламентувало діяльність суду, порядок укладення договорів та порядок користування майном і земельними угіддями, правила воєнних дій, види злочинів і покарань. Козаки всіляко відстоювати своє право, яке визнавалось польським королем та російським царем. У процесі входження України до складу Росії коло джерел права на Запорожжі поповнили царські грамоти та гетьманські універсали (в періоди, коли Запорізька Січ підлягала гетьманам). Під час тривалого спору між запорожцями та Полтавським полком за земельні угіддя між ріками Ореллю і Самарою перші посилалися також на універсали польських королів. Повільно, але невпинно зростав тиск російського уряду на Запорізьку Січ. Д. Яворницький писав: «До сих пор историческая жизнь малорусского народа зиждилась на народно-казацких началах; с этих пор она пошла по другому пути: вопрос о старых казацких правах и вольностях постепенно стал отходить в область отдаленных преданий, и прежние казацкие порядки и народные начала стати заменяться новыми порядками и иными началами, против которых протестовать, а тем более выступать с оружием в руках не представлялось уже никакой возможности». Висновки козацтво суд влада січ Отже, розглянувши питання контрольної роботи, можна зробити наступні висновки: Проблема козацтва - одна з центральних в історії державності українського народу періоду феодалізму, тому завжди перебувала в центрі уваги дослідників. Існують різні точки зору вчених. Найбільш вдалу оцінку козацтва дав М. Гру-шевський, який розглядав це питання в історичному розвитку, трактував козацтво на першому етапі його існування як руйнівну стихійну силу, і лише пізніше - як певний суспільний стан, що став виразником національних інтересів свого народу і взяв на себе відродження державності України. Запорозька Січ мала свій адміністративний поділ. Окремі райони тут називалися паланками. В останні роки існування Запорозької Січі було вісім паланок: Бугогардівська, Кодаць-ка, Інгульська, Протовчанська, Орільська, Самарська, Кальміуська і Прогнойська. Паланки (від турецького «невелике укріплення»), як і Січ, мали фортифікаційні споруди, де перебувала козацька залога. В основних паланках, слободах і зимівниках чи хуторах жили й господарювали одружені козаки та посполиті. Верховна влада в Січі належала козацькій раді, в роботі якої брали участь усі приписані до куренів січовики. Рада збиралася щороку першого січня, щоб обрати січову старшину - кошового отамана, суддю, писаря і осавула. Це був уряд Запорозької Січі, юрисдикція якого поширювалася на всі паланки. Влада кошового отамана - адміністративна, судова і навіть духовна - була значною. Під час війни він командував усім запорозьким військом чисельністю понад 10 тис. осіб. Суддя на Січі посідав після кошового отамана друге місце. За відсутності кошового він командував на правах наказного отамана. Суддя був також головним скарбником Січі. Важливі посади в січовому уряді займали писар і осавули. За ролями, які вони відігравали, їх можна порівняти з першим міністром уряду й міністром внутрішніх справ. Були на Січі й інші, не менш значні посади - пушкар, товмач тощо. Перший відав січовим арсеналом зброї, а також в'язницею, розташованою в пушкарні. Товмач, крім прямих своїх обов'язків бути перекладачем, займався делікатною «секретною» справою (щось на зразок контррозвідки). У паланках функції глави уряду виконували полковники, що підлягали кошовому отаманові. Йому допомагали суддя, писар, осавул, а в слободах - слободські отамани. Запорозьке військо поділялося ще й на курені. їх було 38. Свої назви вони отримали здебільшого на згадку про міста України, з яких прибули на Січ козаки, що заклали курінь.