Дія законів поширюється на кожного громадянина України: незалежно від того, де він перебуває - на території України чи за кордоном, він не звільняється від виконання своїх обов'язків, користується захистом і заступництвом держави. "Всі люди народжуються рівними і вільними в своїй гідності та правах", - проголошує ст.1 Загальної декларації прав людини, прийнятої ООН 10 грудня 1948 р. Право як загальносоціальне явище - це певні можливості (свободи) учасників соціального життя, які об'єктивно зумовлюються, насамперед, рівнем розвитку суспільства. Терміни "права", "свободи" і "обов'язки" вживаються досить часто в національному праві різних країн світу, в тому числі й в українському праві. Їм приділяється значна увага як в Конституції України, так і в законодавчих актах майже всіх галузей законодавства: конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного, трудового, сімейного, кримінального тощо. Важко знайти інший інститут сучасного міжнародного права, де б існувала така кількість договорів, пактів, угод, конвенцій, як щодо прав і свобод людини і громадянина. Десятки міжнародних договорів з гуманітарних питань - переконливий показник нормативної забезпеченості в галузі прав людини. Лише в рамках Міжнародної організації праці (МОП) укладено понад 170 конвенцій, які безпосередньо стосуються прав людини. Якщо до цього додати результати діяльності органів ООН (Генеральна Асамблея, Економічна та Соціальна Ради), її спеціалізованих закладів (ЮНЕСКО, ВООЗ та ін) та органів і установ, що діють відповідно до міжнародних конвенцій (Комітет з питань ліквідації расової дискримінації, Комітет із прав людини, Комітет із проблем ліквідації дискримінації щодо жінок тощо), секретаріату та управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Ради Безпеки ООН, Ради в справах жінки, Комісії міжнародного права, Міжнародного суду, численних міжнародних конференцій з питань прав людини, - то можна переконатися, що права людини в міжнародному праві посідають досить значне місце. Та й механізми реалізації, які використовуються в цій сфері, більше розвинуті, ніж в інших галузях і інститутах міжнародного права Буткевич В. Права людини в Україні // Права людини в Україні. Щорічник. - 1993. - К., 1995. - С. 35.. У нормативних актах і літературі існує досить розмаїта характеристика і класифікація прав та демократичних свобод людини і громадянина. На жаль, і в теорії конституційного права немає єдиного, уніфікованого підходу до визначення цих понять та їх класифікації. Одні автори стверджують, що основні права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах і які об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути рівними для всіх людей. При цьому права як певні можливості ототожнюються з поняттям "свободи", хоч вживання останнього терміну визнається недоцільним Рабинович П.М. Основи державної теорії права та держави. - К., 1994. - С. 7.. Інші вважають, що такі норми встановлені Законом та гарантовані державою і надають громадянину певні юридичні можливості для набуття матеріальних, соціальних та духовних благ. Такими благами можуть бути праця, освіта, відпочинок, матеріальне забезпечення у старості, при інвалідності тощо Щетинин Б.В. Проблемы теории советского государственного права. - М., 1994. - С. 207-208. . Треті не розрізняють окремо поняття "права людини" та "права громадянина" і визначають лише останнє, розуміючи під правами громадянина забезпечені законом та владою можливості користуватися свободою вибору та дії, участі у створенні сприятливих умов життя, привласнення соціальних благ та цінностей Явич Л.С. Сущность права. - Л., 1985. - С. 64.. Найчастіше у юридичній літературі права громадянина визначаються як міра та вид можливої поведінки, встановлені й захищені державою. Як і права людини, свободи - це соціальне благо суспільства, головний показник демократизму суспільства і держави, зокрема правової держави і громадянського суспільства. Права і свободи людини і громадянина закріплені у міжнародному праві у вигляді загальновизнаних стандартів, що містяться у міжнародних угодах та пактах. Головна вимога забезпечення конституційних прав людини - дотримання принципу, за яким в усіх діях людини та громадянина, незалежно здійснюються вони державними чи приватними установами або посадовими особами, першочергова увага приділяється охороні та захисту інтересів і потреб людини. Отже, права - це, по-перше, певні свободи людини, тобто її можливості діяти певним чином (або утримуватися від певних вчинків) з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. Причому, якщо йдеться про основні права, то це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати. Ступінь "нормальності" визначається соціальною обґрунтованістю потреб людини, які самі, виступаючи результатом біологічного та соціального розвитку людини, не є незмінними. По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежить, насамперед, від можливостей усього суспільства, тобто від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини є явищем соціальним, "виростають" із самого суспільства. По-третє, ці можливості за своїми основними показниками повинні бути рівними, однаковими в усіх людей, принаймні, на їхніх початкових позиціях. Лише тоді вони є правовими (від слів правильний, справедливий, праведний тощо). Тому вони не повинні відчужуватись, відбиратись, обмежуватись; їх не можна дарувати. Отже, основні права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Оскільки такі можливості як за походженням, так і за засобами забезпечення залежать переважно від того, що вироблено, накопичено, досягнуто суспільством, вони є соціально-історичним явищем. Тому, навіть зустрічаючись з виразом "природжені" (природні) права людини, слід мати на увазі, що йдеться саме про соціальну природу цього явища. Становлення і визнання світовим співтовариством основних прав людини мало тривалу передісторію. Спочатку ідеї про наявність у кожної людини природних і невід'ємних прав, про необхідність їх публічного визнання та державного забезпечення знаходили прояв у законодавчих актах окремих держав. Найвиразніше це зафіксували такі акти, як Білль про права (Англія, 1689), Декларація про незалежність (США, 1776), Декларація прав людини і громадянина (Франція, 1789). Після другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана більшістю розвинених держав і знайшла відображення у Статуті ООН 1945 р., а пізніше - у Міжнародній хартії прав людини, серцевиною якої є згадана вище Загальна декларація прав людини. Крім цієї декларації, до складу Хартії входять також прийняті ООН 1966 р. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, а також Міжнародний пакт про громадянські й політичні права. Паризька хартія для нової Європи (1990 р) має спеціальний розділ, присвячений правам людини, демократії та верховенству закону. Глави держав і урядів держав-учасниць наради з питань безпеки і співробітництва в Європі визнали, що права людини й основні свободи належать кожній людині від народження, вони невід'ємні і гарантуються законом. Їх додержання і повне здійснення - основа свободи, справедливості і миру, а демократія є найкращою гарантією свободи виявлення своїх поглядів, терпимості щодо всіх груп у суспільстві та рівності можливостей для кожної людини. Різні країни прийшли до визнання основних прав людини по-різному: через тривалу, часом дуже гостру боротьбу між різними соціальними силами, класами, групами, політичними партіями, через зміну, усунення диктаторських, тоталітарних, імперських режимів і структур. У багатьох країнах (зокрема, в СРСР, до складу якого входила Україна) навіть після прийняття Загальної декларації прав людини нерідко порушувались права людини, причому саме з боку держави. Наприклад, ст.62 Кримінального Кодексу УРСР передбачала покарання за "антирадянську агітацію і пропаганду", а стаття 187-1 - за поширення свідомо неправдивих вигадок, що порочать державу та суспільний лад. Ці норми закону суперечили такому праву людини, як свобода слова. Однак вони послужили підставою для кримінального покарання багатьох "дисидентів", які виступали проти тоталітарного командно-адміністративного режиму, що існував протягом кількох десятиліть в Україні. І лише у 1989 р. Президія Верховної Ради УРСР своїм указом скасувала дію цих статей, а ще через два роки було прийнято закон "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", який визнав реабілітованими громадян, засуджених за вчинення дій, що кваліфікувалися за наведеними статтями Кримінального Кодексу. У наш час міжнародне визнання й забезпечення основних прав людини стає все інтенсивнішим. Майже на всіх континентах Землі прийнято регіональні міжнародні акти щодо прав людини. Це, наприклад, прийняті Організацією Американських держав Американська декларація прав і обов'язків людини, Організацією Африканської Єдності - Африканська хартія прав людини і народів. Найактивніше цей процес відбувався в Європі, народи якої зазнали найбільших втрат від порушень прав людини та прав націй, народів з боку тоталітарних держав. Так, 1950 р. в Римі ряд країн прийняли Європейську Конвенцію про захист прав людини і основних свобод. Низку важливих положень щодо забезпечення прав людини було закріплено в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 р., а також у наступних документах, що приймалися пізніше державами-учасницями НБСЄ, зокрема, у Паризькій хартії для Нової Європи (1990). Забезпечення і захист основних прав людини полегшується сьогодні тим, що Пакт про громадянські та політичні права підписали майже 100 держав, у тому числі Україна. У своїй основі право громадянина є завжди правом на те, що потрібно людині, на що вона претендує або те, що закон їй надає, чим закон її забезпечує, що служить інтересам людини, задоволенню її потреб, що визначається як соціальне благо, соціальна цінність. Тому право громадянина є за своєю сутністю правом на певне соціальне благо, певну соціальну цінність. Ці соціальні цінності досить різнобічні, вони складаються із потреб та інтересів людини правового, політичного, економічного, культурного, соціального та іншого характеру. Права і свободи людини певною мірою позанаціональні і позатериторіальні; як загальнолюдська цінність, незалежна від націй, ідеологій, релігій, вони давно стали об'єктом міжнародно-правового регулювання. Найважливіші права і свободи людини і громадянина, їх гарантії та основні обов'язки передбачаються і закріплюються конституціями, у зв'язку з чим ці права і свободи називають конституційними Нова Конституція України. Текст Основного Закону. Огляд і коментарі / Авт. огляду та коментарів Погорілко В.Ф. - К.: Наукова думка, 1996. - С. 82. . Отже, під конституційними правами й свободами слід розуміти найбільш важливі права й свободи людини й громадянина, що розкривають природний стан свободи й одержують вищий юридичний захист. Притаманна конституційним правам, свободам та обов'язкам громадян внутрішня єдність та соціальна обумовленість за наявністю різниці у конкретному змісті дає змогу характеризувати їх як систему. Права та свободи людини і громадянина - це забезпечені Конституцією та іншими законами України можливості мати, володіти, користуватися та розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки у межах закону. Права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, як вказано у ст.22, не є вичерпними, вони не можуть бути скасовані. Це означає, що коло прав та свобод людини може бути розширене при прийнятті нових законів, але не допускається звуження їх змісту і обсягу. Це нова і дуже важлива конституційна гарантія.