14 червня 1994 року між Україною та Європейським Союзом було підписано угоду про партнерство та співробітництво.

Парламентська Асамблея вважає, що відповідно до ст. 4 Статуту Ради Європи Україна здатна і бажає виконувати обов'язки члена Ради Європи, визначені у ст. 3: "Кожний член Ради Європи обов'язково повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, які перебувають під його юрисдикцією, і щиро та ефективно співпрацювати в досягненні мети Ради Європи", -у контексті запевнень вищих посадових осіб держави (лист Президента України, Голови Верховної Ради України та Прем'єр-міністра України від 27 червня 1995 року) та на основі наведеного нижче:

- з 1992 року Україна бере участь у багатьох заходах Ради Європи, у міжурядових програмах співробітництва та допомоги, зокрема у сферах реформування правової системи та прав людини, а також як "спеціальний гість" у роботі Парламентської Асамблеї та її Комітетах;

- розробляється Спільна Програма Комісії Європейських Співтовариств і Ради Європи щодо реформування правової системи і місцевого самоврядування, виконання якої заплановано розпочати восени 1995 року;

- протягом одного року з моменту вступу будуть прийняті відповідно до принципів Ради Європи у сфері законодавства:

- нова Конституція;

- рамковий документ про правову політику України щодо захисту прав людини; - рамковий документ про правову та судову реформи;

- нові кримінальний та кримінально-процесуальний кодекси;

- нові цивільний та цивільно-процесуальний кодекси;

- нові закон про вибори та закон про політичні партії;

- роль та функції Генеральної прокуратури будуть змінені (особливо щодо здійснення загального контролю за додержанням законності) шляхом перетворення цього інституту в орган, який відповідатиме принципам Ради Європи;

- незалежність судової влади, відповідно до принципів Ради Європи, буде забезпечено, зокрема стосовно призначення та перебування на посаді суддів; до процедури призначення суддів залучатиметься професійна асоціація суддів;

- статус правничої професії буде захищено законом та буде засновано професійну асоціацію адвокатів [2, с.214].

Парламентська Асамблея зазначає, що Україна поділяє те, як тлумачаться зобов'язання, викладені у п. 11, та має намір:

- підписати на момент приєднання Європейську Конвенцію з прав людини; протягом одного року ратифікувати Конвенцію та Протоколи №№ 1, 2, 4, 7 та 11 до неї; до набрання чинності Протоколом № 11 визнати право особи звертатися до Європейської Комісії з прав людини, а також визнати обов'язковість юрисдикції Європейського Суду з прав людини (ст.ст. 25 та 46 Конвенції);

- протягом одного року з моменту вступу підписати та протягом трьох років ратифікувати Протокол № 6 Європейської Конвенції з прав людини, який передбачає скасування смертної кари в мирний час, та ввести мораторій на виконання смертного вироку, який набирає чинності з моменту приєднання;

- не підписувати у рамках СНД Конвенцію з прав людини та інші відповідні документи СНД, поки не здійснені нові дослідження щодо сумісності двох юридичних інструментів, - беручи до уваги той факт, що індивідуальні звернення, які подаються відповідно до цієї Конвенції, можуть призвести до неможливості ефективного використання права на індивідуальне звернення відповідно до ст. 25 Європейської Конвенції з прав людини;

- протягом одного року з моменту вступу до Ради Європи підписати та ратифікувати Європейську Конвенцію про запобігання тортурам, нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню;

- підписати, ратифікувати та, разом з тим, застосовувати основні принципи інших конвенцій Ради Європи, таких як Конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах, Конвенція про передачу засуджених осіб, Конвенція з питань відмивання, пошуку, арешту та конфіскації доходів, одержаних злочинним шляхом;

- намагатися вирішувати міжнародні спори мирними засобами (зобов'язання, яке розповсюджується на всі держави - члени Ради Європи) [2, с. 219].

РОЗДІЛ 3. ВИДИ КОНКУРЕНЦІЇ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ ТА СПОСОБИ ЇЇ ВИРІШЕННЯ

3.1 Причини виникнення конкуренції та її види

Конкуренція кримінально-правових норм є досить поширеним явищем у правозастосуванні. Адже майже всі законодавчі новели Особливої частини кримінального законодавства України - норми, якими Кримінальний кодекс доповнений після введення його в дію - повністю або частково встановлюють відповідальність за діяння, що й до того були передбачені цим законом. У процесі кваліфікації злочинів у цих випадках виникають труднощі, пов'язані з тим, що вчинене діяння передбачається як злочин декількома нормами водночас. В результаті нетипова ситуація під час правозастосування - конкуренція кримінально-правових норм. Вирішення питань, що виникають у зв'язку з такою конкуренцією, потребує з'ясування сутності цього явища, чого неможливо досягти, не аналізуючи без аналізу причин його виникнення. Лише так можна подолати певні ускладнення, що виникають з існуванням цього явища, оскільки з'ясувати причину виникнення проблеми - наполовину її вирішити.

Попереднє ознайомлення з питаннями конкуренції кримінально-правових норм наштовхує на думку, що конкуренція - це результат “надлишків” у законодавстві. І справді, якщо існують дві або більше норми, які передбачають один і той самий злочин, то в чому полягає соціальний зміст цього явища? Чи не є воно результатом недосконалості діючої системи кримінального права і чи не ліпше було б обмежитись виданням таких норм, які б у жодному разі не збігалися і не “перетиналися” між собою навіть частково?

Як видається, в існуванні конкуруючих норм є деякий позитивний зміст. Передусім не виникає сумнівів у необхідності створення таких норм, які можуть перебувати в конкуренції типу “ціле та частина”. Це пояснюється тим, що злочинна поведінка різноманітна, має як складні, так і прості форми, у тому числі й такі, що за окремими ознаками збігаються з більш складними утвореннями. З цієї причини конструюються так звані складені злочини.

Але й утворення конкуруючих норм типу “загальна - спеціальна” також може бути у деяких випадках доцільним. Розвиток кримінального законодавства не можна уявляти ні як процес постійного узагальнення, створення щоразу ширших та абстрактних формулювань злочинів, ні, навпаки, як процес казуїстичного “дроблення” закону на норми, що передбачають окремі випадки [1, с.247]. Разом з тим розвиток кримінального законодавства полягає не тільки в уточненні окремих понять та їх визначень або в зміні казусних норм абстрактними, але в утворенні й зміні спеціальних норм. Для посилення боротьби з деякими видами злочинів, які уявляються найнебезпечнішими в даний момент, або для того, щоб звернути увагу правозастосовних органів на відмінність характеру і ступеня суспільної небезпечності деяких видів діянь, законодавець застосовує розробку більш детальних нормативних приписів на підставі вже створених загальних норм.