Відмова від принципу побудови державної влади на основі суверенітету Верховної Ради і сприйняття принципу її організації на базі поділу влади змінили становище Верховної Ради України в системі державної влади. Згідно з Конституцією України Верховна Рада України - не тільки суб'єкт, котрий повноважний застосовувати санкції конституційної відповідальності до відповідних суб'єктів конституційно-правових відносин у випадках порушення ними або невиконання Конституції і законів, але й сама може ставати об'єктом застосування визначених заходів конституційної відповідальності. Так, згідно зі ст. 90 Конституції, Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатись. Конституційний Суд України вправі прийняти рішення, відповідно до якого прийнятий парламентом закон не відповідає Конституції (ст. 152), котре має остаточний характер, тобто закон перестає бути чинним актом.

В цілому ж, на переконання Л. Кривенко, безперечним є сприйняття народного представництва як явища, яке наскрізь повністю пройняте категорією відповідальності, оскільки вся система народного представництва будується на політичній і частково моральній довірі [11, 23]. А там, де існує довіра, стверджує М.О.Краснов, - там органічно виникає питання про відповідальність того, кому довіряють, перед тим, хто довіряє [10, 94].

Створення цілісного, завершеного механізму конституційної відповідальності потребує також конституювання та організації спеціального судового органу, який би вирішував справи щодо порушення Конституції та інших актів конституційного права суб'єктами конституційно-правових відносин. Таким органом, думку Л.Кривенко, може бути Державний Суд України. Конституційно має бути визначений склад нового судового органу. Деяким орієнтиром, очевидно, можна вважати польський варіант. Ст. 199 Конституції Польщі [6, 693-744] закріплює наступний склад Державного Трибуналу: голова, 2 заступника голови та 16 членів, котрі обираються Сеймом не з числа депутатів та сенаторів на час повноважень Сейму. Заступники Голови Трибуналу, а також не менше половини членів Державного Трибуналу повинні мати кваліфікацію, яка необхідна для того, щоб обіймати посаду судді. Головою Державного Трибуналу Конституція закріплює Першого Голову Верховного Суду. Таким чином, Державний Трибунал легітимується Сеймом. При цьому слід підкреслити, що Першого Голову Верховного Суду, який відповідно до ст. 198 Конституції є Головою Державного Трибуналу, призначає Президент Польщі з числа кандидатів, представлених Загальними Зборами Суддів Верховного Суду (ст. 183).

Конституція гарантує незалежність членів Державного Трибуналу при здійсненні функції судді Державного Трибуналу та їх підкорення лише Конституції і законам (ст. 199).

Повне та всебічне забезпечення організації і функціонування механізму конституційної відповідальності вимагає, крім конституційних основ, розроблення і прийняття на конституційному фундаменті спеціального закону «Про конституційну відповідальність в Україні». Така пропозиція сформульована щодо однойменного інституту в Російській Федерації [4, 37].

Ми погоджуємось із думкою Колосової, що створенню якісного національного регулювання розглядуваних суспільних відносин сприяло б прийняття Міжпарламентською Асамблеєю СНД рекомендаційного модельного закону про конституційну відповідальність, у розробленні якого мають взяти участь представники незалежних держав, в тому числі України.

4. Конституційні делікти як підстава конституційно-правової

відповідальності

В сучасній Україні, з одного боку, стає очевидною невідповідність деяких положень Конституції України цілям та завданням демократичних реформ, посилюється публічна критика і вимоги її зміни; з іншого, не менш очевидно, що за умов законності і правопорядку неприпустимий розрив між Конституцією України і суспільною практикою. Реалізація державної влади, можлива лише на основі Конституції України у формах і методами, передбачених у ній. Деформована конституційна правосвідомість створює квазіконституційний простір, в якому громадяни, посадові особи, деякі державні та суспільні структури звільняють себе від дотримання вимог Конституції України, діють на власний розсуд. За всі ці дії передбачена відповідальність, зокрема, конституційно-правова, - це застосування санкцій до осіб та органів, які порушують принципи та норми конституційного законодавства.

Українські та зарубіжні вчені поняття „відповідальність” визначають як двоаспектні: в позитивному та ретроспективному значеннях. Щодо конституційно-правової відповідальності позитивний аспект виявляється як відповідальна поведінка, підпорядкованість, юридична компетентність. Підставами позитивної відповідальності є виконання суб'єктом конституційних правовідносин певних функцій. Позитивна відповідальність, як зазначав В.Ф. Мелащенко, „характерна й тим, що нерідко важко визначити формалізовані критерії для оцінки поведінки зазначених суб'єктів” [16, 19-20]. Іноді ці категорії та оцінки у законі не фіксуються взагалі, хоча ними можуть бути такі критерії, як бездіяльність посадової особи, невиконання поставлених цілей і завдань, неефективна робота певних органів тощо [1, 17].

Ретроспективний аспект конституційно-правової відповідальності пов'язаний із застосуванням спеціальних засобів впливу. Вона настає лише тоді, коли для цього є нормативна основа, тобто пряма вказівка на таку відповідальність зазначається в законодавстві, а фактичною підставою конституційно-правової відповідальності в ретроспективному плані є вчинення конституційного правопорушення (делікту) [18, 3].

Необхідно підкреслити, що суб'єкт конституційного права не може бути притягнений до ретроспективної відповідальності згідно з підставами відповідальності позитивної, і навпаки. Водночас існування позитивної відповідальності є передумовою (але не підставою) ретроспективної відповідальності в конституційному праві.

Отже, конституційний делікт є підставою конституційно-правової відповідальності лише в її ретроспективному аспекті, а не конституційно-правової відповідальності взагалі.

В конституційному законодавстві відсутнє поняття конституційного делікту, тому його не можливо визначити за аналогією з критерію правопорушення в інших галузях права. Так, правопорушення - це діяння (дія чи бездіяльність), винне, суспільно небезпечне, протиправне і передбачене в законі як підстава юридичної відповідальності. Порівнянням фактичної поведінки з правовим імперативом встановлюється наявність чи відсутність правопорушення. Це його зовнішня сторона. У широкому соціальному контексті правопорушення виступає порушенням соціальних інтересів та справедливості. Ці оцінки та висновки з певним коригуванням відносяться і до конституційних деліктів [14, 12].

Підставою для настання конституційно-правової відповідальності є поведінка, що порушує принципи та норми саме конституційного права і при цьому не є злочином, адміністративним, дисциплінарним чи цивільним правопорушенням. Ще одна специфічна риса конституційного делікту - це його політичний характер, оскільки конституційні відносини пов'язані з такими явищами як держава, політика, влада. Таким чином, ми можемо дати визначення конституційному делікту як протиправного винного діяння (дії чи бездіяльності) суб'єкта конституційного прав, що являє собою сукупність конкретно-визначених складових елементів, має політичний характер, порушує норми та принципи конституційного права і є підставою для настання ретроспективної конституційно-правової відповідальності [18, 4].

Об'єктом конституційного правопорушення є певна група суспільних відносин, що регулюються саме цією галуззю права, які є характерними лише для конституційних правопорушень.

Таким чином, об'єктом конституційного делікту є певна частина суспільних відносин, що регламентуються цією галуззю права і суттєво відрізняються від суспільних відносин, які є об'єктами правопорушень в інших галузях права. Специфіка об'єктів конституційного правопорушення, на думку Д.Т. Зражевської, полягає у тому, що ними є передумови конституційної законності, які призводять до застосування конституційно-правової відповідальності [ 2, 51-54].

Отже, специфікою конституційних правопорушень є те, що вони майже завжди пов'язані з посяганням на суспільні відносини, що виникають у сфері здійснення влади державними органами. Об'єктом правопорушення можуть бути також відносини у сфері здійснення влади виборцями (наприклад, порушення процедури виборів). Розглянута специфіка об'єкта виявляється і при вчиненні правопорушення депутатом. Порушення суб'єктом свого обов'язку або повноважень означає посягання на правомочність та заподіяння шкоди діяльності законодавчого органу, тому що створюється небезпека дезорганізації роботи окремих його ланок.

В.О. Лучин об'єкт конституційного делікту окреслює дещо по-іншому. Він зазначає, що конституційне правопорушення посягає на суспільні відносини, які регулюються та охороняються Конституцією України [14, 13]. Ці відносини опосередковують вищі соціальні цінності, якими є людина, її права та свободи, народовладдя, суверенітет держави, цілісність та недоторканість її території, здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, ідеологічна та політична багатоманітність тощо. В загальному вигляді об'єктом конституційного делікту, за визначенням В.О. Лучина, є конституційний лад та його найважливіші елементи, у тому числі конституційна законність та правопорядок.

Таким чином, особливістю конституційного делікту є те, що його об'єкт знаходиться у сфері реалізації владовідносин і опосередковує вищі соціальні цінності, визначені в Конституції України.

Об'єктивна сторона правопорушення характеризує зміни в зовнішньому середовищі, заподіяні суспільно небезпечною поведінкою суб'єкта. Даний елемент складу правопорушення визначає об'єктивні ознаки протиправної поведінки, визначення яких у юридичній літературі є різним. В одному випадку, до них відносять лише шкідливі наслідки та причинний зв'язок між ними і діянням правопорушника; у другому - додають ще й саме протиправне діяння особи; у третьому - діяння, способи дії й бездіяльності, шкідливі наслідки та причинний зв'язок між ними. Остання позиція, хоча вона й більш повно охоплює риси об'єктивної сторони, не є беззаперечною. Протиправність діяння полягає у його юридичній забороненості.

Конституційним правопорушенням може бути як дія, так і бездіяльність. При цьому бездіяльність може бути визнана такою лише за умови невиконання суб'єктом конституційно-правової відповідальності покладених на нього обов'язків і не вчинення ним дії, які повинен був вчинити. Прикладом такої деліктної бездіяльності є повна відчуженість, байдужість, неприйняття належних конституційних заходів.

Об'єктивною стороною конституційного делікту є протиправна поведінка суб'єкта, що не відповідає вимогам конституційного права. Його особливістю є те, що законодавець у загальному вигляді, шляхом вказівки на родові ознаки, визначає об'єктивні підстави конституційно-правової відповідальності. В конституційному праві при багатоманітності проявів неправомірної поведінки спостерігається, як правило, узагальнене окреслення об'єктивної сторони. Це пояснюється тим, що до сфери правового регулювання входять норми морально-політичного змісту. Ця особливість надає можливість говорити про політичний характер конституційно-правової відповідальності, оскільки вона становить собою формалізацію критеріїв політичної оцінки поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин як належної поведінки суб'єкта конституційного права: незастосування конституційно-правової норми, неналежне застосування конституційно-правової норми, що має вираження у недостатньо ефективній реалізації принципів норми, пряме порушення конституційно-правової норми.