Слід зазначити, що усім більш-менш важливим актам вищезгаданих органів державної влади передували рішення відповідних партійних структур, які не тільки контролювали, а й часто заміщали державні органи, фактично здійснюючи їх функції. Верховна Рада також утворювала уряд - Раднарком УРСР, який був найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади. Він мав право видавати постанови і розпорядження “на основі і на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Ради Народних Комісарів СРСР” і перевіряти їх виконання. До складу Раднаркому УРСР входили голова Раднаркому, його заступники, голова державної планової комісії УРСР, уповноважений комітету заготівель СРСР, начальник управління у справах мистецтв, уповноважені загальносоюзних наркоматів і 14 наркоматів УРСР, 10 з яких очолювали союзно-республіканські наркомати і тільки 4 - республіканські (освіти, місцевої промисловості, комунального господарства, соціального забезпечення). Така структура Раднаркому свідчила про дуже сильну централізацію в справах державного управління. Місцевими органами державної влади в областях, округах, районах, містах і селах України були Ради депутатів трудящих, які “обиралися” населенням відповідних адміністративних одиниць строком на два роки. Конституція УРСР 1937 р. не передбачала такого інституту влади, як з'їзди місцевих Рад. Відповідно до неї встановлювався сесійний порядок діяльності місцевих рад депутатів трудящих. На сесіях обиралися виконкоми (голова, його заступники, секретар та члени виконкому), затверджувався склад постійних комісій, утворювались органи управління господарським і культурно-політичним будівництвом на своїй території - відділи та управління. Такі органи підпорядковувались самій Раді, що їх утворила, та галузевій структурі Раднаркому УРСР. Важливо зазначити, що місцеві органи радянської влади всіх рівнів діяли під постійним контролем територіальних структур правлячої партії, які повністю відповідали адміністративно-територіальному поділу і мали аналогічний орган у тій чи іншій адміністративній одиниці. Стратегія і зміст рішень місцевих органів радянської влади визначались саме ними. Розділи 5 і 6 Конституції закріплювалися органам влади і управління Молдавської АРСР. У розділі 19 Конституції закріплювалися основні права і обов'язки громадян УРСР, які отримували право на працю, відпочинок, матеріальне забезпечення в старості, а також в разі хвороби і втрати працездатності, на освіту та ін. В ст. 124 Конституції йшлося про свободу слова, друку, зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій, тобто про свободи, які були просто неможливі в умовах тоталітарної системи. В той час, коли провадились незаконні обшуки і арешти, здійснювались масові репресії, в Конституції урочисто проголошувалась недоторканість особи, житла та ін. Конституція 1937 р. була побудована таким чином, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед 13 її розділів розділ про права та обов'язки громадян займав лише десяте місце, до того ж мав декларативний характер. Всебічний розвиток особи в цій Конституції розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як засіб досягнення мети - побудови сталінської моделі соціалізму. Усе це свідчило про те, що Конституція УРСР, як і Конституція СРСР, не забезпечувала втілення в життя багатьох своїх положень. Реальна практика сталінщини перекреслювала демократичність Конституції УРСР 1937 р. Не захищала Конституція УРСР і національні права українського народу. Розпочата ще з 20-х років українізації не просто припинилась, вона почала тепер розглядатися під тиском Сталіна як прояв націоналізму, наслідками чого стали розгром української науки, культури, знищення українських провідних кадрів. Зазнали утисків і національні меншості. У квітні 1938 року було видано постанову ЦК КП(б)У, згідно з якою створення в Україні навчальних закладів національних меншостей визнавалось насадженням осередків буржуазно-націоналістичного впливу. В наступному році були ліквідовані національні райони та національні сільські Ради. Серйозних змін зазнала виборча система. Конституція УРСР 1937 р. відмовилась від виборів, де робітничий клас мав переваги над селянством, а значна частина населення взагалі була позбавлена виборчих прав, від виборів багатоступеневих та відкритих. Згідно зі ст. 133 Конституції вибори до Рад депутатів трудящих усіх ступенів провадились на основі “загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні”. Як уже зазначалось, справжніх виборів у дійсності не провадилось, це була лише ширма, яка прикривала тоталітарний режим. На відміну від Конституції УСРР 1929 р., де не розглядалися питання, пов'язані з організацією та діяльністю судово-прокурорських органів, Конституція 1937 р. мала спеціальний розділ, присвячений суду та прокуратурі. Тут визначався порядок утворення судово-прокурорських органів, проголошувались основні принципи їх діяльності. В Конституції багато говорилося про зміцнення соціалістичної законності, право обвинуваченого на захист, процесуальні гарантії особи. Але практика була зовсім іншою. Виключний порядок судочинства у справах про терористичні акти, діяльність особливої наради при НКВС СРСР, терор і репресії - все це було несумісним з принципами, проголошеними Конституцією УРСР 1937 року. Розділ IV Конституція України 1978 року 4.1 Підготовка і прийняття Конституції Української РСР 1978 року негативні явища в політичній системі радянського суспільства, в тому числі її головному елементі - Радянській державі, затушовувалися парадними фразами про всемірний розвиток демократії, що було не більше ніж демагогією. Найяскравіший приклад цьому - прийняття Конституції СРСР 1977 р. і на її основі - конституцій союзних та автономних республік. Необхідність прийняття нових союзних та республіканських конституцій була соціально обумовлена. Ліквідація культу особи Й.Сталіна, певне розширення наприкінці 50-х років повноважень союзних республік, визнання того, що Радянський Союз із держави диктатури пролетаріату перетворився у загальнонародну державу, деякі кроки, пов'язані з розбудовою демократичних інститутів, виникнення опозиційних рухів, учасники яких були заплямовані офіційною пресою як дисиденти, - все це вимагало здійснення якихось прогресивних кроків. І хоч після усунення від керівництва державою М.Хрущова у 1964 році мали місце спроби повернення до старого, відкрито цього вже не можна було зробити. Навпаки, треба було йти шляхом демократичного розвитку країни, водночас гальмуючи процес в інтересах правлячої номенклатури55 Конституційне право України. / За ред В.В.Копейчикова. - К.: “Юрінком”, 1999, с. 24-25. За таких умов і почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми та положення Конституції СРСР 1977 року. Рішення про конституційну реформу було прийнято ще в 1962 році. Але ідея швидкого вступу до комуністичного суспільства в кінці 60-х років поступово розчиняється у нових формулюваннях. Все настирніше стали підкреслюватися такі моменти, як активне залучення громадян в управління суспільством, підвищення ролі громадських організацій, зміцнення громадського самоврядування року. Тоді ж проект був схвалений Пленумом ЦК КПРС66 Історія держави і права України / Під ред. П.Музиченко. - К., 2000, с. 582. Слід відмітити, що спочатку робота над проектом Конституції України ґрунтувалась на досить демократичних засадах. Було створено конституційну комісію на чолі з першим секретарем Компартії України В.Щербицьким та організовано спеціальну робочу групу, до складу якої увійшли фахівці-державознавці. Робоча група інтенсивно працювала, на її засіданнях жваво обговорювалися принципові й поточні питання, пов'язані з підготовкою проекту Конституції, хоч усі розуміли, що жодній із союзних республік не вдасться закласти у проект нової Конституції щось специфічно національне, особливе, властиве саме цій республіці. Порядок прийняття Конституції СРСР 1977 р. був витриманий в демократичному дусі. Після розгляду Президією Верховної Ради СРСР і травневим (1977 р.) пленумом ЦК КПРС проекту конституції, він був оприлюднений для загального обговорення, що тривало майже чотири місяці. В перебігу обговорення документа одержано близько 400 тисяч пропозицій, але врахована була лише невелика частина поправок, які носили головним чином редакційний характер. Проект Конституції знову обговорювався на пленумі ЦК КПРС і 7 жовтня позачерговою сесією Верховної Ради СРСР його було затверджено. Конституцією УРСР було розроблено у повній відповідності з Конституцією СРСР і затверджено у 1978 р. Верховною Радою УРСР. Вихідними для змісту конституцій стали тези про те, що в країні побудовано суспільство розвинутого соціалізму і у зв'язку з цим наростає процес соціальної однорідності. Положення конституцій не враховували реалій суспільного розвитку і не відповідали їм, більшість з них мали декларативний характер. Наприклад в Конституції СРСР відзначалося, що “вся влада в СРСР належить народові”. Проте в дійсності народ був відчужений від участі в управлінні державними і суспільними справами, а представницькі органи відтіснив апарат, який все більше бюрократизувався. СРСР був псевдонародною державою. Конституція СРСР проголошувала широке коло прав і свобод громадян, присвятивши цьому окрему главу. Однак механізм реалізації прав громадян був ненадійний, а то і взагалі відсутній. Для реалізації найбільш суттєвих соціально-економічних прав, наприклад, права на житло або на охорону здоров'я77 Історія держави і права України. Ч. 2. / За ред. А.І. Рогожина. - К.: “Інюре”, 1996.. 4.2 Зміст та структура Конституції України 1978 року 20 квітня 1978 року Верховна Рада УРСР прийняла Конституцію УРСР. Вона складалася з преамбули і десяти розділів: основи суспільного ладу і політики; держава і особа; національно-державний і адміністративно-територіальний устрій УРСР; Ради народних депутатів УРСР; місцеві органи державної влади і управління УРСР; державний план економічного і соціального розвитку УРСР; державний бюджет УРСР; правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд; герб, прапор, гімн і столиця УРСР; дія Конституції УРСР і порядок її зміни.

Текст Конституції УРСР 1978 року містив 171 статтю і майже повністю відповідав Конституції СРСР 1977 року. За Конституцією, УРСР визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою. Важливою ознакою суверенітету республіки було те, що вона мала право зносин з іноземними державами. Головною гарантією суверенітету було закріплення за союзною республікою права виходу із складу СРСР, але механізму здійснення цього права передбачено не було, що свідчило про декларативний характер даної конституційної норми. Нова Конституція була пронизана ідеями, що були спрямовані на зміцнення командно-адміністративної системи. Ст. 6 Конституції проголошувала комуністичну партію “керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи”.

Декларативні лозунги Конституції в значній мірі розходились з реальним життям. Так, ст. 48 гарантувала громадянам України свободу слова, друку, зборів, мітингів і демонстрацій. Ст. 49 надавала право об'єднуватись у громадські організації, що сприяють розвитку політичної активності та самосвідомості, задоволенню їх різноманітних інтересів. Ст. 52 гарантувала громадянам недоторканість особи, ніхто не міг бути заарештований інакше як на підставі судового рішення або за санкцією прокурора88Конституція Української РСР. - К., 1980 р.. Але фактично ці статті не збігалися з реальним життям.