• сформульовано висновок про те, що на відносини фізичної особи-підприємця, які виникли з договорів, спрямованих на придбання, замовлення ним товарів (робіт, послуг) з метою задоволення особистих, сімейних, домашніх, культурно-побутових та інших особистих побутових потреб, не пов'язаних із здійсненням ним підприємницької діяльності, повинно поширюватися законодавство про захист прав споживачів;
• запропоновано авторське визначення споживчого договору, згідно з яким таким договором має вважатися правочин, за яким продавець, виготівник, виконавець, що є підприємцем, реалізує товар, роботи, послуги споживачеві - фізичній особі, яка придбаває, набуває, замовляє, використовує (має намір це зробити) товар, роботи, послуги для особистих культурно-побутових, сімейних, домашніх та інших особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням професійних обов'язків найманого працівника;
• проведено критичний аналіз ототожнення у нормативно-правових актах та судовій практиці усіх споживчих договорів з договорами про надання послуг, зроблено висновок про те, що правова природа споживчих договорів є різною -  лише певна їх частина є договорами про послуги, а тому таке  об'єднання може застосовуватися лише з відповідним застереженням про його умовність;
• обгрунтовано висновок про те, що захист прав споживачів здійснюється загально-цивілістичними способами захисту, визначеними в ст.16 ЦК, інституційними, передбаченими окремими договірними інститутами ЦК, спеціальними, передбаченими окремими актами законодавства про захист прав споживачів;
• зроблено висновок, що юрисдикційна форма захисту передбачає, насамперед, припинення правовідношення, яке порушує права споживача, та не може забезпечити відновлення порушеного майнового стану споживача;
• на підставі аналізу законодавчих актів обгрунтовано висновок про погіршення рівня захищеності прав споживачів-покупців у випадках придбання ними товарів неналежної якості, оскільки в ст. 708 ЦК України та ст. 8 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції 2005 р.) не передбачено серед вимог, з якими може звернутися споживач, який придбав товар неналежної якості, вимогу про відшкодування збитків, на відміну від попереднього законодавства (ст. 234 ЦК УРСР, ст. 14 Закону в редакції 2004 р.), в якому таке право покупців передбачалося;
• обгрунтовано висновок про необхідність розширення сфери застосування законної штрафної неустойки за істотні порушення умов споживчих договорів, оскільки  нині передбачено лише три випадки стягнення неустойки;
• обґрунтовано висновок про можливість відшкодування моральної шкоди споживачам, завданої відповідно до ст. 16 Закону продукцією неналежної якості, незалежно від вини продавця, виробника, виконавця;
• обґрунтовано висновок про те, що правові наслідки придбання споживачем товару неналежної якості, передбачені ст. 8 Закону України "Про захист прав споживачів", а також правові наслідки виявлення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі), передбачені ст. 10 вказаного Закону, мають наставати незалежно від вини продавця (виробника) чи виконавця, за винятком випадків наявності вини у цьому споживача або дії непереборної сили. Водночас, обґрунтовано необхідність приведення положень Закону України "Про захист прав споживачів" у відповідність з вимогами ст. 1209 ЦК щодо відповідальності продавця, виготовлювача товару, виконавця робіт (послуг) за шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) незалежно від їхньої вини.

Удосконалено:

-    визначення поняття споживач, яким має вважатися фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) не лише для особистих потреб, як це нині передбачено Законом України "Про захист прав споживачів", але і тоді, коли це здійснюється для задоволення сімейних, домашніх, культурно-побутових, фінансових та інших особистих побутових потреб;

-    визначення складу учасників споживчих відносин, у зв'язку з чим обґрунтовано висновок про юридичну некоректність положень ст. 1 Закону України "Про захист прав споживачів", згідно з якими продавець, виробник, виконавець, які є учасниками відносин у сфері споживання, визнаються "суб'єктами господарювання", оскільки не усі суб'єкти господарювання є підприємцями, а у ЦК України щодо таких відносин вживається поняття "підприємець", а не суб'єкт господарювання.

Дістали подальший розвиток:

-    історико-правова характеристика розвитку законодавства у сфері прав споживачів; обґрунтовано, що передумовами прийняття Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 р. та започаткування формування інституту споживчого права стали переважно міжнародні фактори, зокрема,  "консумерський рух" за встановлення механізмів підвищеного захисту споживача як "слабкої сторони", а також відповідні міжнародно-правові акти, зокрема, Хартія Європейського Союзу (1973 р.) та Керівні принципи ООН для захисту інтересів споживачів, оскільки цивільне законодавство, яке регулювало відносини роздрібної торгівлі, побутового підряду та прокату, не містило механізму підвищеного захисту порушених прав громадян, а швидше навпаки - ускладнювало реалізацію цього права;

-    наукове обґрунтування концепції захисту прав споживачів; зокрема,   наведено додаткове обґрунтування хибності концепції "сервісного права" як самостійної комплексної галузі права, оскільки об'єднання в таку галузь права різнорідних норм публічного і приватного характеру, що належать до предмета регулювання інших галузей права, суперечить правовим засадам ЦК України, в ст. 1 якого чітко визначено предмет регулювання цивільного права; наведено додаткові аргументи щодо визнання сукупності споживчих норм комплексним правовим інститутом;

-    положення про специфіку суб'єктивних цивільних прав споживачів у договірних відносинах, яка проявляється в особливостях укладення споживчих договорів (зокрема, в обов'язковості задоволення оферти споживача, в обмеженні для підприємця дії принципу свободи договору), в імперативності умов споживчого договору, в наданні споживачу умов привілейованого захисту його прав;

-    обґрунтовано необхідність впровадження у Законі України "Про захист прав споживачів" принципу відшкодування збитків у повному обсязі, тобто усіх видів збитків, передбачених ст. 22 ЦК України;

-    обґрунтовано висновок про те, що споживачі повинні мати право на відшкодування моральної шкоди у разі порушення їх прав як за наявності, так і за відсутності у них майнової шкоди.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути в3

252икористані для подальших теоретичних розробок проблем захисту прав споживачів, вдосконалення законодавства про захист прав споживачів, у нормотворчій діяльності міністерств та відомств, судовій практиці та при підготовці лекцій для студентів юридичних та економічних вищих навчальних закладів, зокрема, у навчальному процесі при вивченні курсів "Цивільне право", "Міжнародне приватне право", а також спеціальних курсів "Захист цивільних прав", "Теорія договірних зобов'язань".

 Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювались та були схвалені на засіданні відділу проблем приватного права Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України, а визначені за результатами дослідження законодавчі пропозиції були направлені до Комітету з питань правової політики Верховної Ради України, яким було складено відповідний акт впровадження.

Положення дослідження доповідались на науково-практичній конференції "Господарське законодавство України: практика застосування та перспективи розвитку в контексті європейського вибору" (2005р., м. Донецьк), міжнародних науково-практичних конференціях "Законодавство України: проблеми і перспективи розвитку" (січень-лютий 2006р., м. Косів), "Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики" (квітень 2004р., м. Харків), "Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників" (квітень 2004р., м. Київ). 

Публікації. Основні теоретичні та практичні положення і висновки дисертаційного дослідження викладено у 2 науково-практичних виданнях (одне - у співавторстві) та 6 наукових статтях у провідних спеціалізованих виданнях України відповідно до вимог, що пред'являються ВАК України.

Структура дисертації. Відповідно до цілей, завдань і мети дослідження дисертація складається із вступу, трьох розділів, що поділяються на дев'ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел (всього 266 найменувань). Повний обсяг дисертації становить 220 сторінок, з них основного тексту ? 199 сторінок.