Медична реформа в умовах децентралізації влади в Україні

Західна О.Р,, Мидлик Ю.І.

Львівський національний університет імені Івана Франка

Анотація

Децентралізація в охороні здоров'я забезпечується автономізацією закладів з метою ефективного управління їх діяльністю, ресурсами та потенціалом у певній об'єднаній територіальній громаді. Реформа охорони здоров'я, яка проводиться зараз урядом в Україні, покликана вирішити проблему гарантованого доступу до якісних медичних послуг за визначений час і на певній відстані. В Україні більшу частку займають малопотужні й малоефективні лікарні, які в основному розташовані по районних центрах і сільській місцевості, саме тому необхідно реформувати та удосконалити систему охорони здоров'я в умовах децентралізації влади в Україні.

Ключові слова: реформа охорони здоров'я, госпітальний округ, госпітальна рада, децентралізація, інфраструктура, принцип «плата за випадок», «подушний» принцип.

Постановка проблеми

Медицина виступає найпроблемнішою галуззю в Україні, особливо, це стосується організації медичної допомоги у територіальних громадах. Саме тому її реформування в умовах децентралізації є складним для вирішення і введення в дію процесом.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Вітчизняні науковці вивчали науково-теоретичні основи формування та використання фінансових ресурсів місцевими бюджетами, особливу увагу приділили цій тематиці такі вчені-економісти, як: С. Буковинський, О. Василик, А. Даниленко, О. Кириленко, В. Кравченко, В. Опарін, К. Павлюк, О. Романенко, В. Федосова, І. Чугунова. Окрім наукових праць існують і багато розробок сучасних політичних діячів, але навіть така кількість досліджень не достатня для вивчення питання децентралізації фінансових ресурсів і їх раціонального розподілу між органами місцевого самоврядування [2, с. 22].

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми

Невирішеною проблемою медичної реформи залишається фінансування сфери охорони здоров'я, його частки в загальному бюджеті і зміни структури надання медичних послуг в Україні.

Мета статті

Однією із важливих проблем децентралізації влади у сфері медичної реформи є забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку регіону, а для цього необхідним завданням є підвищення рівня фінансової самодостатності. Щоб громада могла бути здатного забезпечити виконання своїх завдань, вона повинна володіти відповідним обсягом фінансових ресурсів, які необхідні для покриття власних витрат [1].

Виклад основного матеріалу

Реформа охорони здоров'я -- це перша в переліку проблем, яка турбує громадян України. В умовах децентралізації Міністерство охорони здоров'я планує надавати якісні і доступні медичні послуги, що не потягнуть за собою збільшення податкового навантаження на одну особу. У 2017 році стартувала медична реформа, яка передбачає передачу повноважень і ресурсів спроможним об'єднаним територіальним громадам.

У даній реформі планується максимально чіткий розподіл повноважень у загальній системі охорони здоров'я. Тобто, держава буде виступати страховиком медичних послуг, лікар -- здійснюватиме надання даних послуг, окрім того він матиме свободу у виборі організаційно-правової форми своєї діяльності і місця роботи, громадяни -- зможуть вільно господарювати, обираючи собі, як лікаря, так і методи можливого лікування, а місцева влада -- нестиме відповідальність аби лікар і пацієнт мали гідні умови для роботи, лікування та якісного медичного обслуговування.

Децентралізація влади у сфері охорони здоров'я в першу чергу має на меті створення певних матеріальних, організаційний, а основне фінансових умов для забезпечення органів місцевого самоврядування власними та делегованими повноваження, тобто у новій системі не передбачено утримання бюджетних закладів та їх фінансування [3]. Тому перед місцевими органами постають нові завдання: розробка регіональної політики, реалізація поставлених місцевих програм, а ключове -- це надання послуг громадського здоров'я.

Для реалізації ключового проекту необхідно здійснювати наступні кроки: залучення населення громад до питань промоції здорового способу життя; створення умов для закріплення медичних кадрів в сільській місцевості; розвиток соціальної інфраструктури для забезпечення доступу до послуг охорони здоров'я; забезпечення транспортування пацієнтів та породіль до лікарняних закладів; залучення соціальних працівників до надання допомоги окремим вразливим групам населення; підтримка роботи медичних закладів, розташованих на території громад шляхом благоустрою прилеглих територій, підтримки роботи допоміжних служб; сприяння в організації контролю з боку населення громади за дотриманням прав громадян при отриманні медичних послуг [1].

Викликом для уряду України є пристосування та переорієнтація на новий рівень медичних послуг, що триватиме з 2017--2020 рр. Цей період радикальних змін сприятиме зменшенню лікарняних ліжок, оптимізації наявної інфраструктури, новому формуванню первинної ланки медичної допомоги.

Критичною проблемою України є успадкована від Радянського союзу надмірно роздута лікарняна інфраструктура. Україна -- це одна з країн європейських лідерів за кількістю лікарняних ліжок на 1000 населення. Наприклад, станом на лютий 2017 року було зареєстровано 879 лікарняних ліжок на 100 тис. населення, коли в країнах ЄС в середньому -- 527,4 на 100 тис. населення. Але не дивлячись на їх наявність, в Україні середній рівень тривалості госпіталізації -- 11,8 днів, а в ЄС -- 8,08 днів. Україна також має більшу порівняно з середньою для ЄС кількість лікарів та медичних сестер. Всі ці показники свідчать про те, що медичні заклади в Україні являються малопотужними, мало завантаженими та не прибутковими установами, які мають зношені основні фонди та застаріле технічне оснащення [5].

Реалії української медицини полягають у тому, що основна частка бюджету належить саме охороні здоров'я. Таким чином, негайними завданнями уряду повинні бути: оптимізація структури та кількості лікарень, створення їхньої єдиної мережі, формування системи первинної ланку допомоги.

Якщо у 2016 році результатом проектування медичної реформи стало: фінансування закладів охорони здоров'я за допомогою медичної субвенції на обласний рівень; перехід закладів на «глобальні бюджети»; розробка нових контрактів для закладів охорони здоров'я; зміна структури управлення автономними публічними закладами та агенціями з фінансування на національному та обласному рівні. То у 2017 році, коли стартувала медична реформа, відбулися деякі зміни: запущено пілотне фінансування закладів на принципі «плата за випадок» та «подушним» принципом для первинної ланки; всі заклади переходять поступово на автономне управління. План, що поставлений на 2018 році, передбачає нову модель фінансування на принципі «розмежування замовника та постачальника», вибіркового контрактування, а також оплату результатів та автономію закладів.

Реформування у сфері медицини в Україні проходить три основні етапи: створення базового рівня на рівні об'єднаних територіальних громад; створення мережі другого рівня, що полягає у формуванні госпітальних округів на рівні майбутніх укрупнених районів; створення єдиного медичного простору на рівні держави, де пацієнт може отримати послугу в будь-якому місті України. За кожним рівнем буде закріплено певні повноваження та функції органу влади [6].

Першим кроком на шляху реалізації реформи було прийняття змін до Бюджетного та Податкового кодексів України. Наслідком цих змін стали позитивні результати фінансової децентралізації, а саме щорічне зростання обсягів власних ресурсів місцевих бюджетів, їх частки в структурі зведеного бюджету України, можливість органів місцевого самоврядування спрямовувати кошти на видатки розвитку та реалізація інфраструктурних проектів. Наприклад, зростання власних ресурсів місцевих бюджетів у 2016 році -- 146,6 млрд. грн., а у 2017 році -- 170,7 млрд. грн., що на 16% більше у порівнянні з 2016 роком і на 65% з 2015 роком [5]. Фінансові ресурси місцевих бюджетів дозволять громадам у сфері медичної реформи організовувати надання первинної медичної допомоги мешканцям громад та фінансувати послуги вторинної медицини. Для виконання цього завдання необхідно створити госпітальні округи.

Госпітальний округ -- це інструмент для співробітництва громад, де всі рішення приймаються кожним учасником окремо. Остаточний перелік округів затверджуватиме уряд. При цьому всі обласні державні адміністрації мають виходити з критеріїв формування округу, встановлених Постановою Кабінету міністрів України «Порядок утворення госпітальних округів» [6]. Вони є суто технічними: округами, які повинені мати такі межі і такий набір закладів, щоб у перспективі на його основі можна було б створити ефективну і сучасну медичну мережу.

Після формування меж округів розпочнеться поступова їх розбудова у співпраці з місцевою владою. У 2017 році місцевим радам кожного округу, а саме районним, міським, міст обласного значення, ОТГ, було запропоновано створити спільний майданчик для координації рішень та розробки спільної позиції щодо майбутнього округу -- Госпітальну раду [4].

Після створення на місцях Госпітальних рад розпочнеться процес впорядкування стаціонарної мережі згідно з критеріями, розробленими Міністерства охорони здоров'я [6]. Максимально забезпечити медичну реформу не зможе лише зміна організації і структури варто звернути увагу на фінансування у сфері медицини і його доцільності використання. Для цього варто розглянути таблицю 1, яка демонструє порівняльну характеристику країн світу і Україну за рівнями функцій охорони здоров'я. Основною проблемою нашої держави є неправильний розподіл бюджетних коштів, адже як зазначалося раніше левова частка із загального бюджету України фінансує охорону здоров'я. Тому для подолання і реформування сучасної медицини в першу чергу потрібно відмовити від пострадянських правил фінансування і сформувати свою методику фінансового забезпечення медичної реформи.

Таблиця 1

Рівні виконання функцій охорони здоров'я в Україні, Німеччині та Польщі

Джерело: розробка автора за даними [7]

реформування медичний децентралізація

Із таблиці 1 можна зробити висновок, що у кожній країні існує своя модель охорони здоров'я, але у більшості країн ЄС існують подібні риси: фінансування відбувається за контрактами з медичними закладами, замовник та постачальник послуг розмежовані -- суб'єкт, який контрактує заклади (орган влади, орган охорони здоров'я, страховий фонд, агенція з фінансування тощо) не володіє лікарнями, замовник послуг (незалежно від форми) як правило знаходиться на регіональному рівні. Натомість, як в Україні абсолютно не задіяні в охороні здоров'я страхові фонди, які є ключовими елементами розвитку медичних реформ [7].

Але попри усі ці позитивні зміни існують і певні проблемні питання, а саме проблема із забезпеченням охорони здоров'я. Зокрема, в окремих регіонах, громадам складно розподіляти ресурси на місцеву інфраструктуру медичної допомоги, яку повинні фінансувати на місцях, і передавати кошти на вторинну медичну допомогу. Тому що на медичну субвенцію передбачено недостатньо грошових надходжень. Якщо раніше із загальної суми, яка виділяється з державного бюджету була присутня частка первинної і частка вторинної допомоги, то сьогодні ця межа стерта. Адже із загальної суми медичної субвенції, що виділятиметься об'єднаним територіальним громадам відбудеться розподіл.

Висновки і пропозиції