МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ АНТРОПОЛОГІЇ: ПОШУКИ ЕФЕКТИВНОЇ ДОСЛІДНИЦЬКОЇ ПРОГРАМИ

Завальнюк В.В.

Національний університет «Одеська юридична академія»

Статтю присвячено дослідженню методологічних основ юридичної антропології. Визначено, що методологія юридичної антропології є однією із головних складових ефективної дослідницької програми теоретичної юриспруденції. Відзначено базові принципи методології юридичної антропології: урахування соціальної та політичної багатоманітності сучасних суспільств, диференціація з позицій антропологічної науково-дослідницької програми між загальним та необхідним відношенням як змістом поняття права та різноманіттям правової реальності, увага до усного права (вираженого у соціальних нормах, цінностях) як джерела сучасних правових систем, звернення до методології порівняльного правознавства, герменевтичних студій, історизму тощо.

Ключові слова: юридична наука, юридична антропологія, методологія юридичної антропології, теоретична юриспруденція, методологія порівняльного правознавства, дослідницька програма, герменевтика, історизм.

юриспруденція антропологія суспільство політичний

Юридична антропологія, виникнення якої було одним із головних викликів юридичному позитивізму, може сформуватись в якості ефективної дослідницької програми лише за умов наявності відповідної її завданням методології. Саме тому, визначення системи методологічного інструментарію юридичної антропології є важливою складовою сучасного наукового дискурсу. Актуальність теми статті обумовлена тим, що першочергову роль у виборі методів та прийомів дослідження мають установки науковця, на яких ґрунтується його методологічна програма -- світоглядні принципи.

Передусім, варто погодитись з А. І. Ковлером у тому, що «...базовою методологічною посилкою для юридичної антропології є відмова дослідника від власних національних (в широкому сенсі цього слова, тобто і від забобонів європейця) забобонів: вивчаючи інше суспільство, найбільшою помилкою було б вважати його недорозвиненим щодо власного суспільства, як і навпаки (що нерідко відображено у національних дослідженнях, написаних з позицій європоцентризму)» [3, с. 28].

Польові дослідження соціологів та антропологів Б. Малиновського, К. Леві-Строса, М. Мід, Г. Гарфінкеля та інших переконливо продемонстрували, наскільки є цікавим внутрішній світ так званих примітивних суспільств. Відзначимо важливий висновок, який випливає з цих міркувань. Здатність визнати право іншої людини бути іншою та зрозуміти логіку цієї «інакшості» і є першою заповіддю як для соціолога, антрополога та етнолога, так і для юриста. У цьому сенсі важко погодитись з відомими твердженнями, нібито право продукується виключно західним соціумом та західною ментальністю, а незахідні спільноти (індиферентні до права) можуть опанувати правовий спосіб соціального життя лише за умов сприйняття ними західної ментальності. Тим більше, що у сучасних дослідженнях з історичної соціології (Р. Лахман, Г Дерлугьян, Ч. Тіллі, П. Андерсон, І. Валлерстайн, К. Харріс, М. Манн, ін.) відбувається переосмислення сутності трансформацій у Європі епохи Нового часу. Не ставиться під сумнів, що у Західній Європі у ХУ-ХУІН ст. «щось сталось», але дискусії щодо того, що саме відбулось, започатковані ще М. Вебером та К. Марксом тривають. Зокрема, Р. Лахман вказує на конфлікт раціональних еліт, які змушені були діяти «всупереч собі» [Див. детал.: 4].

Н. С. Пілюгіна указує на ще один вихідний методологічний момент -- диференціації з позицій антропологічної науково-дослідницької програми між загальним та необхідним відношенням як змістом поняття права та різноманіттям правової реальності [11, с. 24]. Як видається, це співвідношення між правом як абстракцією та правом як реальністю зумовлено багатогранною природою людини, яка одночасно належить до світової спільноти та певної соціальної спільноти.

Антропологічне бачення права дає можливість побачити дивовижне розмаїття правових систем у світі. Але це розмаїття відкривається лише тому, хто знає «мову» досліджуваного предмета -- мову якщо не в його прямому (етнолінгвістичному) значенні, то в значенні категорій і понять, якими оперує мислення людей, що належать до певного етносу або певного типу суспільства.

Необхідно також мобілізувати свої знання і власну уяву, аби поринути в час, до якого ми проявляємо інтерес. Нарешті, треба з особливою ретельністю відібрати джерела інформації, аби просто не «потонути» в них. Зокрема, юридична антропологія на відміну від інших юридичних наук часто має справу з усними джерелами права, хоча, як відомо, європейська юридична культура є писемною з давніх-давен. Незважаючи на власний, переважно писемний досвід, важливо усвідомити, що усне право теж є особливим способом людського спілкування. У примітивному та традиційному суспільствах усне право виступає тим інтегруючим елементом, який зв'язує як нечисленні, так і багатотисячні людські спільності, впорядковуючи внутрішнє життя і зовнішні відносини певної соціальної групи з іншими спільнотами. Слід відзначити, що у певному сенсі слова усне право не є віджилим і для модерного (індустріального) суспільства. З методологічної точки зору важливо розпізнавати це право, адже його форми є вельми різноманітними. Перш за все, це різного роду заборони -- табу. За висловом А.І. Ковлера, «...генотип сучасної правової заборони» [3, с. 30]. Усне право може існувати у формі міфів, легенд, приказок, прислів'їв, навіть казок та пісень. У зразках усної народної творчості, особливо тих, що належать домасштабного паремійного фонду, який становлять юридичні прислів'я і приказки багатьох народів світу, втілено інтелектуально-духовну традицію конкретного періоду «...як усталену сукупність загальних схем, взірців, форм категорії мисленнєво-духовного пізнання світу, смислів і значень, ідей, ідеалів та принципів, стереотипів та кодів мислення, яке згодом трансформувалося у правове мислення» [16, с. 14]. Це яскраво продемонстровано не тільки зарубіжними, але й вітчизняними ученими (досить назвати, наприклад, праці М. В. Гримич зі звичаєво-правової культури українців межі ХІХ-ХХ століть, Н. І. Новикової щодо правової культури малих народів Крайньої Півночі та ін.).

Методологічним підґрунтям дослідження у сфері юридичної антропології неминуче має стати методологія порівняльного правознавства. Інструментами дослідження з даного кута зору, виступають порівняння на мікрорівні, що зумовлено предметом дослідження, яким є буття людини у праві.

Саме ці порівняння дають можливість побачити загальне та особливе у категоріях прав людини у різних правових системах. На сьогодні у світі прямо не заперечується універсальність цінності прав людини, підґрунтям чого є усвідомлення єдності людського роду. Тортури, рабство, нелюдське і принижуюче гідність поводження неприйнятні в будь-якому суспільстві. Будь-які наміри виправдати подібні порушення міркуваннями культурного характеру не мають під собою юридичних підстав, не відповідають вимогам і нормам міжнародного права. Але при цьому слід визнати релятивізм у тлумаченні та розумінні прав людини, різну ієрархію цінностей у сфері прав людини, прийняту у різних суспільствах, що стають очевидним при застосуванні синхронного порівняльного аналізу. Так, наприклад, діти та дитинство є цінністю будь-якого суспільства, але змістовне наповнення цієї ціннісної категорії суттєво відрізняється у різних правових культурах. Зокрема, деякі суспільства відмітні ієрархією прав дитини залежно від її статі, а народження хлопчика є більш вагомою та бажаною подією, аніж народження дівчинки. Тобто, реальною цінністю є, скоріше, потреба у продовженні роду, що, передусім, пов'язується з чоловіками, аніж дитинство як таке. Дана соціальна установка уже зумовила небезпечну диспропорцію співвідношення чоловіків та жінок у китайському суспільстві, особливо серед молоді (де чоловіків відчутно менше, аніж жінок).

А. І. Ковлер наголошує на важливості правильного вибору географічних, історичних, тематичних меж дослідження. Так, вивчення систем кревності він пропонує здійснювати паралельно у традиційному та урбанізованому суспільствах [3, с. 33].

Наголосимо на важливості цього методологічного зауваження для становлення вітчизняної юридичної антропології. Наприклад, проблемним є питання щодо географічних меж юридико-антропологічних досліджень, пов'язаних з українським етносом. Адже, географія не завжди зумовлює етнічність. Так, у межах України проживає болгарський етнос зі своїми правовими традиціями. Але ми не повинні ототожнювати його з суспільством сучасної Болгарії. Очевидно, що за двісті років у відриві від батьківщини українські болгари сформували (або законсервували з XVIII -- початку

ХІХ століття) соціальні, а почасти й правові норми, відмінні від правової системи сучасної Болгарії -- члена Європейського Союзу та НАТО. Якщо продовжити розмову про різноманітні кордони юридичної антропології, то виникає питання: «Чи можна взагалі говорити про національні особливості правового життя епохи середньовіччя, коли саме поняття «нація» означало зовсім не те, що сьогодні? Які саме проблемні питання варто вивчати з позицій юридичної антропології?».

Ще одним важливим методологічним інструментом є розрізнення юридичної антропології та антропологічного підходу в юриспруденції. Юридична антропологія є комплексною галуззю знань, в якій предмет аналізується в різних сферах.

Як справедливо підкреслює А. Х. Саїдов: «Антропологічний підхід до права -- значно ширше поняття, ніж застосування конкретно-антропологічних методів, а розмежування напрямків дослідження в рамках єдиної науки має йти не тільки по лінії розчленування об'єктів дослідження, а й за аспектами й рівнями дослідження у випадках збігу їх об'єктів» [13, с. 65].

Антропологічний підхід до права означає переміщення кута зору на право з норми права, позиції правотворця, правових відносин до людини. Він означає визнання того факту, що феномен права глибоко пов'язаний з людиною, її сутністю. Право є продуктом діяльності людини й уособлює її сутнісні сили. Відповідно, у ньому можуть бути виділені моменти, без яких людини як біосоціодуховної істоти просто не існує.

До змісту антропологічного підходу включаються вибір об'єкта й предмета, методології й методів пізнання людини, культури й суспільства. Він може бути корисним для подолання державо-центристського та етно-центристського погляду на соціальний розвиток людини і суспільства, його використання є необхідно передумовою налагодження зв'язків між з цивілізаціями, правовими системами, державами і людьми, що репрезентують різні правові культури.

Крім того, слід виділити герменевтичну складову методологію юридичної антропології. Свого часу саме право спонукало розвиток цього дослідницького інструмента. У Хі ст., коли був знайдений Звід римського права та з'явились його інтерпретації, що поєднували здобутки схоластики та діалектики, виникає спеціальна юридична дисципліна -- юридична герменевтика [5, с. 45].

Не приймаючи ідею О. І. Овчиннікова про всеохоплюючий характер герменевтики, яка в його уявленні постає як нова парадигма права [10, с. 258-259], зазначимо, що на сьогодні юридична герменевтика постає як спеціально-науковий метод пізнання. Вона має свої особливі риси у рамках юридичної антропології.

По-перше, розуміння будь-якої людської дії (слова, вчинку, судження) залежить від контексту. Якщо ж говорити про розуміння чужорідних норм, то під контекстом слід розуміти культурну історію народу, його мову, звичаї й характер, тобто менталітет. Так само, як читання літературного твору відбувається в контексті внутрішнього світу читача, так і розуміння правил поведінки відбувається в контексті внутрішнього світу інтерпретатора.