Мабуть, у сучасній українській науці міжнародного права немає більш дискусійного питання, ніж питання про те, коли виникла Україна як держава, як суб'єкт міжнародного. Це, здавалося б, на перший погляд, досить просте питання викликає багато емоцій залежно від того, яку політичну чи ідеологічну позицію займає той чи іншій автор. Навіть серед прихильників українського націоналізму, значна частина з яких за часів СРСР сповідувала комуністичну ідеологію, немає єдності щодо цього питання. Якщо одні вважають, що українська держава виникла у 24 серпня 1991 році, тобто в момент проголошення декларації про незалежність України, то інші говорять про добу УНР як точку відліку української державності, називаючи при цьому Михайла Грушевського «першим президентом» України. Лише невелика група українських націоналістів вбачають початок України як держави в «Акті проголошення Української держави» від 30 червня 1941 р. Деякі історики, у свою чергу, вбачають початок української держави в «державі антів» або в «українській козацькій державі під назвою Військо Запорозьке».

Говорячи про Українську радянську соціалістичну республіку (УРСР), прихильники націоналізму часто називають її «колонією», хоча незрозуміло «колонією» чого, з їхнього погляду, була УРСР (СРСР чи РРФСР).

Цілком зрозуміло, що навіть спроба об'єктивно, без ідеологічних штампів і політичних кліше, розібратися в цьому досить складному питанні неодмінно викличе бурхливу емоційну реакцію. Тим не менш, це питання потребує ретельного правового аналізу, хоча б тому, що громадяни держави повинні знати, коли їхня держава має власний «день народження».

Одразу ж треба сказати, що в своєму аналізі ми будемо керуватися виключно формально-юридичними категоріями і в ньому йдеться не про політичну реальність чи ідеологічні конструкції, оскільки стосовно них навряд чи можна досягти якогось загального консенсусу серед різних представників українського народу, а про формально-правову модель державності і міжнародної правосуб'єктності, яка не завжди збігається з реальністю. До того ж тут важливе й те, що різні люди мають різні уявлення щодо цієї «реальності» і по-різному її інтерпретують, тоді як право за визначенням повинно представляти єдину модель поведінки.

Отже, почнемо з того, що у будь-якого юриста 24 серпня 1991 р. як дата створення української держави не може не викликати запитання. Річ у тому, що, по-перше, іще в 1990 році Верховна Рада України прийняла Декларацію про суверенітет України, а суверенітет, як відомо, є іманентною ознакою держави, тобто кожна держава є за визначенням суверенною і в сучасному світі не може бути «несуверених держав». Інакше кажучи, Україна вже була державою до 1991 року і проблема полягає в тому, щоб встановити конкретну дату виникнення України як держави.

По-друге, надзвичайно важливим є той факт, що Україна була членом ООН (навіть одним із засновників цієї організації), згідно зі Статутом якої членами цієї організації можуть бути лише держави. Тобто це дає нам підстави стверджувати, що в 1945 році, на момент створення ООН, Україна, принаймні в формально-правовому сенсі, вже була суб'єктом міжнародного права і державою. Тут, до речі, пригадується досить характерний випадок, який трапився в 1991 році з представником України в Австрії, який дуже хотів, щоб Австрія «офіційно визнала» Україну. Річ у тому, що українські дипломати 90-х років, які виховувалися на основі історії радянської зовнішньої політики і радянської школи дипломатії, намагалися, іноді навіть несвідомо, повторити період визнання СРСР в 30-ті роки, але вже в умовах незалежної України.

Зазначимо, що на проблематику міжнародної правосуб'єктності України можна подивитися з погляду концепції континуїтету і конституційного права України.

У міжнародному праві є концепція континуїтету (безперервності) держави. В найзагальнішому значенні під континуїтетом мається на увазі безперервність міжнародної правосуб'єктності держав. Ось як описує сутність континуїтету Фенвік: «Як тільки її самобутність як міжнародної особи зафіксовано і її позиція в міжнародному співтоваристві усталена, держава продовжує бути тією самою корпоративною особою, які б зміни не мали місце в її внутрішній організації та управлінні. Цей континуїтет правової особистості держави може витримати найрадикальніші перетворення в її устрої. З 1789 по 1875 рр. Франція пройшла послідовно через низку конституційних змін, від монархії до республіки і від республіки до імперії, а потім знову до монархії, імперії та республіки. Але під час всіх цих змін Франція залишалася Францією, однією і тією самою міжнародною особою...»

На цьому тлі можна сказати, що Україна в силу континуїтету, незважаючи на зміну своєї назви та політичного режиму, залишається тим самим суб'єктом міжнародного права. До того ж сучасна Україна не є правонаступницею УРСР, хоча і є правонаступницею СРСР. Як пише Іліас Клапас в своїй статті «Правонаступництво і континуїтет в міжнародному праві», колишні союзні республіки СРСР є правонаступниками СРСР, а також «продовжують правосуб'єктність колишніх союзних республік, тобто здійснюють континуїтет».

Отже, сучасна Україна не є іншим суб'єктом міжнародного права стосовно УРСР, а продовжує правосуб'єктність УРСР, тобто сучасна Україна і УРСР є тією самою державою.

З погляду конституційного права ситуація виглядає так. Насамперед, слід мати на увазі, що конституція держави, як це справедливо наголошував Ганс Кельзен, черпає свою юридичну дійсність з попередньої конституції. Отже, дослідивши питання, яка була перша українська конституція, ми зможемо встановити момент виникнення української держави, оскільки тут може йтися лише про конституцію держави. Отже, як відомо, нову Конституцію України 1996 р. було прийнято на основі попередньої Конституції УРСР 1978 р., тобто легітимність, юридична дійсність нової Конституції України випливає з Конституції УРСР. До того ж зміна назви держави (з УРСР на Україну) не впливає на її юридичну ідентичність і міжнародну правосуб'єктність. Конституцію УРСР 1978 р., у свою чергу, було створено на підставі Конституції 1937 р., а та на підставі Конституції 1929 р., яку, нарешті, було створено на основі першої української конституції 1919 р. До того ж у всіх цих випадках йшлося про конституцію тієї самої держави (хоча б навіть в суто формальному сенсі).

Висновок

Можна зазначити, що міжнародна правосуб'єктність - властивість суб'єкта міжнародних відносин, визнана і визначена нормами міжнародного права. Вона складається з трьох елементів: міжнародної правоздатності, міжнародної дієздатності та міжнародної деліктоздатності.

Міжнародну правосуб'єктність класифікують на первинну і вторинну.

Правосуб'єктність являє собою сукупність правоздатності та дієздатності. Це поняття відображає ті ситуації, коли правоздатність і дієздатність нероздільні у часі, органічно об'єднані, наприклад, у організацій чи дорослих осіб, коли вони одночасно і правоздатні, і дієздатні. Не існує правоздатних, але недієздатних колективних суб'єктів.

Багато із прав, що належать громадянам, не можуть передаватися, їх не може здійснити за недієздатну інша особа (наприклад, укласти шлюб, одержати освіту тощо). На відміну від майнових прав їх повинен реалізовувати сам носій права.

Правосуб'єктність - об'єднувальна категорія. На думку деяких вчених, вона включає в себе чотири елемента: 1) правоздатність; 2) дієздатність; 3) деліктоздатність, тобто здатність відповідати за цивільні правопорушення (делікти); 4) осудність - умова кримінальної відповідальності.

У цілому правосуб'єктність є однією з обов'язкових юридичних передумов правовідносин. Правосуб'єктність - це можливість чи здатність особи бути суб'єктом права з усіма відповідними наслідками.