За весь час існування ООН принцип невтручання не-рідко використовувався для того, щоб фактично прикрити ним порушення (часто грубі, масові) прав людини, прав національних та інших меншин. Ті, хто порушують ці права, часто-густо при цьому заявляють, що це їхня внутрішня справа, це не предмет для обговорення, для міжнародного форуму тощо. До речі, такий тип "аргументації" нерідко застосовувався представниками колишнього СРСР, а також України, Білорусії в ООН. Як відомо, такою мовою намагався говорити президент Іраку Хусейн, захищаючи свої ідеї в Кувейті, щодо іракських курдів та ін. Але світова громадськість не дала себе ввести в оману.

Всі зазначені події переконливо свідчать про необхідність по-новому, з урахуванням історичного досвіду підходити до оцінки ролі й місця принципу невтручання у внутрішні справи держав. Йдеться не про скасування, а про його певне обмеження, коли постає питання про захист прав людини, прав меншин. На мою думку, саме так і треба записати в Статуті ООН.

У зв'язку з цим у Статуті необхідно ясніше вказати на можливість використання сили щодо тих, хто чинить насильство, підкріпляючи ним масові й систематичні порушення прав людини, прав меншин. При цьому протидія авторів таких злочинних акцій, їх голосування в ООН не може сприйматися міжнародною громадськістю як аргумент проти використання сили з боку ООН. Тут має діяти не консенсус (він просто не буде можливим), а формула "консенсус мінус один". Про це, до речі, йшлося на деяких останніх міжнародних форумах. Але зараз, на мою думку, необхідно сформулювати принципові положення, пов'язані з використанням ООН сили, і включити їх до Статуту ООН.

По-друге, необхідні досить істотні поправки до Статуту ООН, які б визначали, хто є суб'єктом права на самовизначення. Це право належить, як відомо, до фундаментальних принципів міжнародного права. Воно є основним, базовим положенням Статуту ООН. Характерно, що ст.1 §2 трактує цей принцип у поєднанні з принципом рівних прав, що мають народи. Право на самовизначення розвивається в Міжнародному пакті про громадянські й політичні права, а також у деяких інших документах ООН.

І все ж остаточне вирішення цього кардинального питання --хто є суб'єктом цього права -- не досягнуто. Досі, принаймні в XX столітті, це право реалізовувалось здебільшого шляхом звільнення народів від колоніальної залежності. Даний процес ще не завершено. Яскравим прикладом цього є події останнього часу в країнах колишнього СРСР, Східної та Центральної Європи. Тут, звичайно, з'являються нові моменти. Але водночас не можна не бачити, що суб'єкт права на самовизначення і тут ще не визначений. Ця теоретична складність, не-визначеність виявляється і під час практичних спроб вирішення вказаних проблем. Саме про це свідчать гострі національні процеси, що відбуваються у Югославії, Пів-денній Осетії, Нагорному Карабасі, Придністров'ї, інших гарячих точках.

Безперечно, тут позначається слабкість механізмів, на-самперед миротворчих сил ООН та інших процедур. Але в цих проблемах, у цій пасивності ООН виявляються і більш загальні принципові моменти, які потребують нагального вирішення. До них насамперед слід віднести такі:

Як поєднати право націй на самовизначення і з правом іншої нації (чи інших націй) на територіальну цілісність? Як реалізувати право однієї нації на самовизначення таким чином, щоб не припинила існування певна історична територіальна етнічна та інша єдність?

Як поєднати право на самовизначення з правом на стабільні кордони, як уникнути хаосу перекроювання кор-донів і несправедливостей з цим пов'язаних?

Як діяти Організації Об'єднаних Націй у питаннях штучного поділу етнічних територій -- поділу, який, по-перше, реалізувався колоніальними державами, а по-друге, сталінським колоніальним режимом у СРСР?

Для відповіді на ці та аналогічні питання аж ніяк не обійтися без деяких певних критеріїв для визначення суб'єкта самовизначення. Плідну роботу в цьому відношенні провела Г.Старовойтова ("Известия". 1992. №180). Перший її принцип -- це історична приналежність даної території тому чи іншому етносу. Старовойтова справедливо зауважує, що цей критерій, хоча і переоцінюється звичайним етнічним усвідомленням, проте ігнорувати йо-го не можна. Другий критерій -- це сьогоднішня етнічна більшість на даній території чи в даних адміністративних кордонах, що далеко не завжди збігається з історичною етнографією. Третій -- волевиявлення всього населення даної території, визначене шляхом голосування. Мається на увазі й етнічна більшість, й етнічна меншість.

На мою думку, вказані принципи заслуговують на увагу і врахування при виробленні лінії поведінки України щодо перегляду Статуту ООН.

Забезпечувати реалізацію подібних принципів повинна насамперед ООН -- механізм, що має організувати міжнародну силу, щоб зупинити насильство. Але при тому міжнародний механізм має шукати несилове вирішення проблеми -- шляхом політичних переговорів, на основі міжнародне визнаних принципів.

Цей механізм має передбачати заміну функцій ООН щодо припинення насильства функціями підтримання миру.

ООН дає унікальну можливість всім країнам, всім націям збагачувати, зміцнювати почуття взаємозалежності. Це єдино можливий і розумний шлях, яким можна просуватися до реалізації спільних взаємних інтересів всіх членів міжнародного співробітництва у майбутньому. Це передбачає пошук консенсусу сім'єю народів, які об'єдналися в унікальну неповторну міжнародну організацію -- ООН, щоб відповісти колективно і конструктивно на потреби своєї відповідальності. Взаємозалежність такого характеру базується на прагненні до більш демократичного світу.