Ратифікується договір у цілому. Ратифікація лише частини договору неправомірна. У нормативний акт держави про ратифікацію включаються зроблені під час підписання договору застереження й заяви. Можуть включатися й заяви органа, що ратифікує, наприклад, про тлумачення тих або інших договірних положень. Такого роду заяви являють собою думку відповідного органа держави, що не має юридичної чинності й може придбати значення лише у випадку визнання іншою стороною. Неприпустиме включення в акт ратифікації яких-небудь виправлень до договору.

Ці положення знайшли відбиття й у внутрішнім праві. Відповідно до регламенту Національних зборів Франції при розгляді проекту закону, уповноважуючого зробити ратифікацію договору або прийняти угоду, не підмет ратифікації, голосування по окремих статтях не проводяться й виправлення не пропонуються.

У теорії й на практиці не раз виникало питання про умовну ратифікацію. Багато авторитетних юристів вважали її неприпустимість, наприклад Ф.И. Кожевников, В.М. Шуршалов, Л. Оппенгейм, Х. Уолдок, С. Цуруока й ін. Але інші, посилаючись на практику, дотримуються іншої думки. Під час обговорення проекту, що забороняв умовну ратифікацію, ст. 11 у Комісії міжнародного права ряд членів (А. Фердросс, М. Ясин, М. Бартош, М. Ляхс) виступили проти цього положення, і воно було знято.

Практиці відомі випадки умовної ратифікації, щоправда, досить рідкі. У зв'язку з майбутньою ратифікацією договору із РСФСР 1921 р. міністр закордонних справ Персії направив повпредові РСФСР ноту, у якій говорилося про готовність меджлісу ратифікувати договір за умови внесення в договір ряду змін, включаючи виправлення помилок. У відповідній ноті повпред повідомив про згоду внести в договір відповідні зміни.

Найчастіше причини умовної ратифікації носять внутрішньополітичний характер. У лютому 1955 р. значна група членів Бундестагу ФРН виступила проти ратифікації Паризьких угод, наполягаючи на необхідності проведення переговорів чотирьох великих держав з метою рішення німецького питання. У цій ситуації уряд і запропонувало здійснити умовну ратифікацію для того, щоб ратифіковані угоди набутили чинності після переговорів зі СРСР.

Практиці СРСР умовна ратифікація не була відома. У практиці Росії щось близьке умовної ратифікації мало місце. У лютому 1999 р. Рада Федерації прийняла постанову про Федеральний закон "Про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво й партнерство між Російською Федерацією й Україною". Постанова схвалила Договір і разом з тим обмовило, що обмін ратифікаційними грамотами повинен бути зроблений лише після ратифікації Україною ряду угод по Чорноморському флоті. Процедура трохи екстраординарна й навряд чи досить обґрунтована. Постанова відбила розбіжність у позиціях уряду й Ради Федерації.

Ратифікаційна грамота є міжнародним актом ратифікації. При висновку обопільної умови відбувається обмін ратифікаційними грамотами, при висновку багатостороннього договору вони здаються депозитарію. Ці дії відповідним чином фіксуються, звичайно у формі протоколу. Але використається й інша процедура. Іноді сторони просто повідомляють один одного про ратифікацію, що відбулася, або обмінюються відповідними нотами.

Угода між КНР і Непалом про підтримку дружніх відносин 1956 р. містила положення про те, що воно набутить чинності після взаємного повідомлення про його ратифікацію.

Аналогічні процедури використаються й у випадку твердження договору. У липні 1958 р. відбувся обмін нотами між посольством СРСР у Тегерані й МЗС Ірану про твердження сторонами протоколу про демаркації.

Відомі рідкі випадки, коли до протоколу обміну ратифікаційними грамотами включалися досить важливі зобов'язання. У протоколі обміну ратифікаційними грамотами, що стосуються Паризького договору між СРСР і Туреччиною 1925 р., сторони, зокрема, погодилися не брати на себе певних зобов'язань протягом терміну дії договору.

Договір може встановлювати точний строк обміну ратифікаційними грамотами. Як приклад можна вказати торговельний договір СРСР із Італією 1924 р. і мирний договір з Фінляндією 1940 р. Іноді такого роду положення супроводжуються вказівкою на можливі контрзаходи. Договір про перемир'я й прелімінарні умови миру РСФСР й України з Польщею 1920 р. установлював строк обміну грамотами. При цьому сторони обмовили, що договір "губить обов'язкову силу, якщо в строк, передбачений для обміну ратифікаційними грамотами й складання відповідного протоколу, дії ці за якимись причинами не відбудуться".

Як загальне правило обмін ратифікаційними грамотами обопільної умови відбувається в столиці тієї сторони, де він не підписувався. Представлений китайською стороною в 1933 р. проект договору зі СРСР про нейтралітет передбачав його підписання й обмін ратифікаційними грамотами в Нанкіні. У зв'язку із цим НКИД направив повпредові в Китаєві телеграму, у якій говорилося: "Що стосується місця обміну ратификаціями, те у випадку підписання в Нанкіні обмін повинен відбутися відповідно до прийнятої міжнародної практики в Москві".

Проте за згодою сторін можливі відступи від цього правила. Торговельна й платіжна угода між СРСР і Сирією було підписано в 1955 р. у Дамаску, там же відбувся й обмін ратифікаційними грамотами. Відомі випадки, коли підписання й обмін ратифікаційними грамотами відбувалися в столиці третьої держави. При висновку в 1955 р. Договору про дружбу між СРСР й Єменом відповідні дії були здійснені в Каїрі.

Обмін ратифікаційними грамотами завершує процес вираження згоди на обов'язковість договору. Це положення є загальновизнаним як у доктрині, так й у практиці. У мирному договорі між Радянською Росією й Латвією 1920 р. говорилося: "Усюди, де в даному Договорі згадується момент ратифікації Договору, під цим розуміється час взаємного обміну ратифікаційними грамотами" (ст. 19). Аналогічні положення втримувалися й у ряді інших договорів.

Сказане, однак, не означає, що у всіх випадках договір набуває чинності для даної держави. Часом договір передбачає, що він набутить чинності після закінчення певного часу після обміну або здачі на зберігання ратифікаційної грамоти.

Держава, що ратифікувала договір, не зобов'язана робити обмін або здачу на зберігання ратифікаційних грамот. Якщо воно вправі відмовитися від ратифікації договору, то тим більше воно може не робити обмін грамотами.

Відомі випадки, коли здача ратифікаційної грамоти на зберігання відкладається по темі або інших причинах на роки. Конвенція ООН про захоплення заручників 1979 р. була ратифікована Президентом США у вересні 1981 р. Однак було ухвалене рішення, що ратифікаційна грамота не буде здана на зберігання в ООН до прийняття законодавства, необхідного для імплементації Конвенції. Таке законодавство було прийнято в 1984 р. Після цього відбулася здача грамот на зберігання. Наведений факт свідчить, що, як правило, не тільки для відмови від здачі ратифікаційних грамот, але й для відстрочки цієї дії необхідні певні причини.

Обмін і здача на зберігання ратифікаційних грамот здійснюються міністром закордонних справ або його заступником, частіше з дипломатичним представником у відповідній країні або з постійним представником при міжнародній організації. Ці особи не мають потреби для цього в спеціальних повноваженнях. Поступово одержала поширення практика, відповідно до якої володіння ратифікаційною грамотою вважається достатнім свідченням повноважності. Правда, у доктрині висловлюється й інша думка.

У вступній частині грамоти вказуються орган, що ратифікував договір, точне найменування договору, можуть утримуватися й мотиви, що спонукали державу укласти договір. Якщо конституційне право або сам договір передбачають крім ратифікації главою держави необхідність схвалення його певними органами держави, то факт такого схвалення повинен бути відбитий у ратифікаційній грамоті або в протоколі обміну ратифікаційними грамотами або здачі їх на зберігання.

Друга частина грамоти містить текст договору, включаючи додатка, застереження й заяви, якщо вони були зроблені. У заключній частині говориться, що договір схвалений і буде ретельно дотримуватися. Засвідчується грамота підписом глави держави й прикладанням державної печатки. Нижче підпису й печатки проставляється підпис міністра закордонних справ. Грамота прошивається шовковим шнуром кольорів прапора держави. Звичайно грамоти мають плетіння з гербом держави.

У минулому ратифікаційні грамоти оформлялися дуже врочисто. Грамота наділялася в папку, покриту шовком, оксамитом або шкірою з багатим тисненням. Нерідко вони полягали в гарні дерев'яні або металеві скриньки. Сьогодні у зв'язку з ростом кількості договорів зовнішнє оформлення спростилося.

Загалом, право не пропонує якої-небудь спеціальної форми ратифікаційних грамот. Однак на практиці зложилася однакова форма, відхилення від якої рідкі. Це обставина ще в 1924 р. відзначав такий фахівець в області права договорів, як Л. Биттнер.

Таким чином, обмін ратифікаційними грамотами або здача їх на зберігання завершує процес оформлення участі в договорі. У рішенні по територіальній суперечці між Лівією й Чадом 1994 р. Міжнародний Суд ООН визначив як "не ратифікований" договір 1935 р. між Францією й Італією: "Хоча ратифікація договору була схвалена парламентами обох сторін, ратифікаційні грамоти не були виміняні й договір не набутив чинності...."

Значення нератифікованих договорів для теорії й практики міжнародного права заслуговує окремого розгляду. Тут же лише відзначу, що із часом нератифікований договір може втратити своє значення для сторін. Однак ніяких норм із цього приводу міжнародне право не містить.

У доктрині, особливо в минулому, була досить поширена думка про те, що ратифікація має зворотну силу й договір уважається діючої з моменту підписання. Підлягаючої ратифікації договір уважається ув'язненим з моменту його підписання, якщо сторони не домовилися про іншому. Ця думка підтверджувалася й практикою. Воно не раз підтверджувалося держдепартаментом США.

Проаналізувавши практику американських судів XIX в., М. Джонс прийшов до висновку, що вони дотримувалися доктрини про ретроспективну дію ратифікації.

Докладне обговорення цього питання відбулося на Конференції Продовольчої й сільськогосподарської організації в 1950 р. Конференція вирішила, що в силу міцної міжнародної традиції ратифікація має зворотну силу, уважаючи від дня підписання акту. Загалом, учасники конференції погодилися із цим положенням. Заперечення викликало лише поширення цього положення на підпис "ad referendum". Що заперечували посилалися на те, що їхньої конституції не дозволяють надавати такому підпису зворотну силу. Конференція визнала обґрунтованість заперечення.

Порозумівалася такого роду позиція тим, що що підписали, але не ратифікували установчий акт держави користувалися правами членів організації (брали участь у голосуванні й користувалися послугами організації), але не платили внесків. Тому Конференція спеціально вказала, що на таких державах лежить моральний обов'язок сплатити внески за період від дня підписання Статуту.

У цьому випадку визнання ретроактивної дії ратифікації обґрунтовано, оскільки відповідні держави з моменту підписання користувалися правами членів організації. Однак в інших випадках це положення навряд чи застосовне відносно багатобічних договорів. Часом ратифікація відбувається після закінчення десятків років з моменту підписання. Вважати в таких випадках, що ратифікація має зворотну силу, навряд чи правильно. Зворотну силу ратифікація звичайно має відносно двосторонніх договорів. У доктрині не раз висловлювалися сумніви щодо обґрунтованості правила про ретроактивну дію ратифікації.