Практика Європейського суду з прав людини дозволяє розуміти non refoulement як важливий принцип реалізації права особи на притулок. Відтак рішення Суду, яка у справах про недопущення висилки має екстратериторіальну дію [10, с. 179], а також, згідно зі статтею 15 Європейської конвенції з прав людини, носить абсолютний характер і не передбачає винятків. Більш того, саме дана стаття встановлює для шукачів притулку те, чого вони найбільше потребують у певний момент, що для них рівнозначно виживанню -- право перебувати на території держави притулку. Незважаючи на те, що Європейська конвенція має регіональний характер, ст. 3 тлумачиться судом універсально: як така що забезпечує ефективний засіб захисту проти всіх форм примусового повернення туди, де особа може зазнати катування або нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання [11]. ЄСПЛ вперше детально розглянув застосування статті 3 Європейської конвенції з прав людини для заборони вислання в справі Soering v. UK 1989 року, де підкреслив можливість застосування Європейської конвенції в подібних справах, незважаючи на існування спеціалізованих міжнародних документів, таких як Конвенція ООН про статус біженців 1951 року та Конвенція ООН проти катувань 1984 р. [12]. Незадовго після справи Soering v. UK ЄСПЛ виніс рішення у справі Cruz Varas v. Sweden, де вперше була розглянута скарга особи, якій було відмовлено у наданні притулку [13].

Надалі ЄСПЛ розглядав справи, в яких йшлося про порушення статті 3 Європейської конвенції з прав людини в зв'язку з неможливістю отримання кваліфікованої медичної допомоги після висилки (в справі D. v. UK 1997 [14]) або через ситуацію загального насильства в країні (у справі N. v. UK 2008 [15])

У зазначеній вище справі D. v. UK ЄСПЛ прийняв рішення на користь заявника та заборонив його висилку в Сент-Кітс з підстави, що у заявника була термінальна стадія СНІДу. Проте, в подальшому ЄСПЛ відмовив у шести скаргах ВІЛ-позитивних заявників із Танзанії, Уганди, Замбії, Колумбії, Того, мотивуючи своє рішення, тим, що рівень жорстокого поводження, на думку суду, не досягав рівня встановленого справою D. v. UK [16, с. 45].

Для тлумачення принципу non refoulement мало значення також рішення у справі Chahal v. UK 1996 р., в якому ЄСПЛ підтвердив абсолютний характер статті 3 Європейської конвенції з прав людини і неможливість відхилення від неї, навіть у випадку коли особа являє собою загрозу національної безпеки країни притулку [17]. В той же час однією з тенденції в практиці держав виступає прагнення подолати абсолютний характер і визнання пріоритетності принципу невисилки.

Досить тривалий час ЄСПЛ дотримувався позиції недопущення обмеження принципу nonrefoulement, навіть у випадку отримання від держави гарантій щодо незастосування тортур. Проте,з часом, з'явилися приклади зміни зазначеної позиції. Так, наприклад, заслуговує уваги справа 65692/12 від 14 квітня 2015 Tatar проти Швейцарії. В 1994 році заявник та два його сини отримали статус біженця на підставі їх політичних переконань, зокрема належності до Турецької комуністичної партії. Його дружина та інші діти приїхали за ним до Швейцарії. В 2001 році заявник убив свою дружину, за що був засуджений до 8 років ув'язнення. Під час кримінального провадження у нього діагностували шизофренію. В березні 2009 року державна влада відкликала статус його притулку через його засудження, та у наслідок психічного захворювання він був направлений до психлікарні на три роки. Експерти встановили, що Заявник не може проживати самостійно. В червні 2010 року Міграційна служба скасувала його дозвіл на проживання і прийняла рішення про необхідність ним покинути територію Швейцарії, що і стало причиною звернення до

Суду. Заявник обґрунтував своє звернення недотриманням державою принципу non refoulement. Він також зауважив, що у випадку висилки його психічний стан погіршиться, хвороба загостриться, а сам він буде під загрозою переслідування родичами вбитої дружини та Турецькою владою.

Суд звернув увагу, що термін примусового лікування заявника згідно його кримінального засудження було продовжено до липня 2016 року, а наказ покинути країну протягом усього часу залишається в силі без дати виконання.

Судом були досліджені обставини щодо дотримання Туреччиною статей 2 і 3 Європейської конвенції з прав людини, вірогідність неможливості отримання заявником належної медичної допомоги, кровної помсти, а також можливість нелюдського або принижуючого поводження у зв'язку із політичними переконаннями заявника. Проаналізувавши всі факти та всі ризики суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення скарги. Таким чином, дане рішення поєднує в собі одразу кілька посилань особи на різні обставини ризику, однак суд не прийняв їх через необґрунтованість, чим у черговий раз підтвердив ефективність своїх дій не лише стосовно шукачів притулку, але і у відношенні держав [18].

Ще одним доказом послаблення дії принципу невисилки є справа Othman (Abu Qatada) v.UK. 2012 р. В даному випадку гарантії уряду Іорда- нії щодо незастосування катувань ЄСПЛ визнав достатнім доказом відсутності порушення норм, встановлених ст.3 Європейської конвенції з прав людини, відносно заявника у випадку його повернення. Водночас, висилка все ж була заборонена, що є показовим, вперше на підставі грубого порушення статті 6 Європейської конвенції з прав людини, права на справедливий судовий розгляд, через те, що відносно заявника використовувалися свідчення здобуті шляхом катувань [19].

Слід також проаналізувати справу Hirsi Jamaa та інші проти Італії, яка є яскравим прикладом ефективності дії принципу не висилки. Заявники були частиною групи з майже двох сотень людей, які залишили Лівію заради Італії в 2009 році, вони були на борту трьох суден. 6 травня 2009 р., їх перехопили представники поліції Італії. Пасажири перехоплених суден були передані на італійські військові кораблі і доставлені в Тріполі. Заявники стверджували, що під час цього рейсу італійська влада не повідомила їм про їх маршрут і не вжила жодних кроків щодо встановлення їх осіб. Після прибуття в порт Тріполі вони були передані лівійській владі. Заявники стверджують, що вони заперечували проти передачі їх лівійським властям, але були змушені покинути італійські судна. На прес-конференції, що відбулася наступного дня, італійський міністр внутрішніх справ заявив, що операції з перехоплення суден у відкритому морі і поверненні мігрантів назад до Лівії були наслідком вступу в силу в лютому 2009 року двосторонніх угод укладених між Італією та Лівією, являють собою важливий поворотний момент в боротьбі з нелегальною імміграцією. Двоє із заявників загинули за нез'ясованих обставин після вищезазначених подій. Чотирнадцять заявників отримали статус біженця за допомогою Управлінням УВКБ ООН в Тріполі в період з червня по жовтень 2009 року. Що стосується питання про неприпустимість примусового повернення Велика палата зазначила, що зобов'язання держав, що випливають з міжнародного права біженців, в тому числі принципу non refoulement повинні бути виконані. Крім того, Європейський Суд також наголосив, що загальна ситуація заявників і багатьох інших нелегальних мігрантів в Лівії не робить передбачуваний ризик менш індивідуальним і прийшов до висновку, що шляхом передачі шукачів притулку в Лівію, італійська влада в повному обсязі володіючи інформацією щодо фактичних обставин, піддала шукачів притулку небезпеці, що заборонено Конвенцією. Суд також дійшов висновку, що, коли заявники були передані до Лівії, італійська влада знала або повинні була знати, що немає достатніх гарантій для цих осіб на випадок їх повернення в свої країни походження. Цей приклад демонструє пряме порушення статті 33 (1) Конвенції про статус біженців Італією. Рішення судів зобов'язує держави виконувати свої обов'язки, які виникають у зв'язку з міжнародними зобов'язаннями. У даному випадку відображається перевага принципу невисилки, як елементу захисту прав людини та основного змісту притулку над іншими зобов'язаннями держави [20].

Що з стосується саме України, основні зауваження Європейського суду з прав людини зводяться до порушення принципу non refoulement шляхом неврахування реальної загрози у країнах, куди проводиться висилка, і неузгодженість нормативно правових актів (як законів так і під- законних актів), які регламентують здійснення екстрадиції особи з нашої держави із законодавством, яке регулює статус шукачів притулку.

Висновки і пропозиції

Отже, аналіз наведених справ дозволяє зробити висновок про ефективність принципу не висилки як основного змісту притулку та його особливу роль як елементу захисту прав людини. Принцип non refoulement, безумовно, поширюється на біженців, які підпадають під визначення зазначене в статті 1 Конвенції 1951 р., однак його дія цим не обмежується. Він також поширюється на шукачів притулку до моменту вирішення питання за їх заявами та на осіб, які отримали додатковий або тимчасовий захист. Таким чином, дотримання даного принципу щодо шукачів притулку до моменту виявлення їх заяв є необхідною умовою ефективного забезпечення особам права на захист. Аналіз практики Європейського суду з прав людини та застосування його практики на національному рівні -- це необхідна умова реалізації права особи на притулок.

Список літератури

1. Конвенція про статус біженців 1951 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/ cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_011

2. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [Електронний ресурс]. - Режим доступу до ресурсу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004

3. Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: Закон України від 08.07.2011 № 3671-УІ // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2012, № 16, ст. 146.

4. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від

5. № 3477-IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2006, № 30, ст. 260.

6. Про міжнародні договори України: Закон України від 29.06.2004 № 1906-IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, № 50, ст. 540.

7. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

8. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від № 3477-IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2006, № 30, ст. 260.

9. Ісмайлов К. Ю. Вплив рішень Європейського суду з прав людини на систему джерел права України / К. Ю. Ісмайлов // Держава і право. - 2011. - Вип. 51. - С. 75-80.

10. Попов Ю. Ю. Прецедентне право у контексті загальнообов'язковості судових рішень та українські перспективи / Ю.Ю. Попов // Форум права. - 2010. - № 3. - С. 351-363 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/FP_index.htm_2010_3_51.pdf

11. Ovey C. The European Convention on Human Rights / C. Ovey, R. White. - Oxford: Clarendon Press, 2006. - 720 p.

12. UNHCR Manual on refugee protection and the European Convention on human rights [Electronic resource] // Refworld. - Mode of access: http://www.unhcr.org/refworld/docid/3f4cd5c74.html

13. Case of Soering v. The United Kingdom: Application no. 14038/88, 7 July 1989 / European Court of Human Rights [Electronic resource] // HUDOC: European Court of Human Rights. - Mode of access: http://cmiskp. echr.coe.int/tkp 197/view.asp?action=html&documentId=6 95496 &portal=hbkm&source=externalbydocnumber &table=F69A27FD8FB86142BF 01C1166DEA398649

14. Cruz Varas and Others v. Sweden, Application no. 46/1990/237/307, 20 March 1991 / European Court of Human Rights [Electronic resource] // Refworld. - Mode of access: http://www.refworld.org/docid/3ae6b6fe14.html