Пізнати взагалі, але вважав, що світ не доступний людині сам по собі. Людині доступний лише образ світу, котрий вона створює з використанням апріорних структур мислення. Відтак релятивістська гносеологія виходить зі свободи суб'єкта пізнання. При цьому йдеться не про те, що процес пізнання має довільний характер: «Є закони, що управляють цим процесом; але ці закони породжені людською свідомістю, суб'єкт знання існує як автономний законотворець» [2, с. 192].

Однак релятивістський погляд на світ і процес його пізнання також зустрічаються з кількома серйозними проблемами, перша з яких добре відома як соліпсизм - заперечення існування об'єктивного світу. Як можуть дві людини порівнювати свої знання про світ? Як знання одного можуть вважатися істинними, а іншого хибними? Г. Кельзен твердить, що релятивізм змушений остерігатися й уникати соліпсизму через припущення, що суб'єкти пізнання, як і процес пізнання, є однаковими, тобто рівними. Саме ідея рівності, на думку Г. Кельзена, рятує релятивізм від контринтуїтивного соліпсизму. І водночас саме рівність є головною підставою для протиставлення релятивізму до абсолютизму: «Філософський абсолютизм ..., - пише Г. Кельзен, - це не рівність суб'єктів, а радше навпаки, їхня фундаментальна нерівність у відношенні до абсолюту й вищого буття» [2, с. 192].

Означені положення підштовхують Г. Кельзена до такого ключового висновку: «Паралель між філософським і політичним абсолютизмом очевидна. Відносини між об'єктом знання, Абсолютом, і предметом знання, індивідуальним існуванням, повністю схожі з відносинами між абсолютним урядом і його підлеглими. Так як необмежена влада уряду впливає на суб'єктів, зобов'язаних дотримуватися законів незалежно від їхнього походження, Абсолют, незалежний від досвіду, й об'єкт пізнання в теорії філософського абсолютизму, незалежний від суб'єкта знання, повністю визначений у його пізнанні зовнішніх законів. Філософський абсолютизм може бути дуже добре охарактеризований як епістемологічний тоталітаризм (курсив наш - Н. Л.). Відповідно, з такою позицією устрій всесвіту має виразно недемократичний характер[2, с. 193, 194]. До Г. Кельзена, здається, нікому ще не спадало на думку, що така паралель можлива. Головна ідея така - епістемологічний тоталітаризм є фундаментом тоталітаризму політичного.

Дійсно, як доводить Г. Кельзен, політичний абсолютизм не просто використовує метафізичну ідеологію для власних практичних цілей, створюючи моральне підґрунтя для своєї діяльності, він створює абсолютистську політичну теорію, що не лише описує державу як абсолютну, незалежну від суб'єктів політичну сутність, а й згодом трансформує це уявлення у дійсність - у доктрину суверенітету, котра використовується, за словами Г. Кельзена, задля «обожування держави, з чого слідує поклоніння управителю як богопо- дібній істоті» [2, с. 194].

Г. Кельзен далі підводить читача до ще одного нетривіального висновку, що традиція універсалізму-абсолютизму, започаткована ще в грецькій філософії, тягне за собою заперечення міжнародного права: «Погляд, що міжнародне право - лише частина власного національного права, обґрунтовується тими, хто наполягає на суверенітеті їхньої власної держави, і тими, хто залучає для правової інтерпретації фактів аналогічну інтерпретацію в їхньому національному праві, отже, праві їхньої власної держави» [2, с. 194].

Інша річ - релятивістська теорія держави, котра, за Г. Кельзеном, визнає державу специфічним відношенням між індивідами, котре встановлене правовим порядком, «спільнотою людей, що конструюється національним правопорядком» [2, с. 195]. Ці міркування зумовлюють незвичне й водночас цілісне розуміння Г. Кельзеном місця держави в міжнародному співтоваристві. Відповідно до релятивістського підходу, «держава наділена юридичною владою, однак не вищою, адже існує авторитет міжнародного права. Але таке право, створене демократичним шляхом, звичаями й угодами . як юридична спільнота держави існують у взаємозв'язку одна з одною всередині міжнародного співтовариства на основі міжнародного права, так само як приватні корпорації існують усередині держави на основі національного права» [2, с. 195]. Підбиваючи короткий підсумок зазначеному, Г. Кельзен має на увазі, що держава наділена проміжним статусом між юридичними спільнотами всередині держави й міжнародною юридичною спільнотою. Відтак філософський абсолютизм-універсалізм співвідноситься з політичним так само, як гносеологічний релятивізм із демократією, адже перші об'єднують ідеї незалежності й підпорядкованості, а останні - свободи й рівності.

Австрійський учений далі демонструє вірність цього інтуїтивного твердження аналізом історії філософії від Платона й до Гегеля, переконливо демонструючи, що в усіх філософів, котрі займали бік абсолютизму в онтології й гносеології, переважали авторитарні чи навіть тоталітарні погляди на політичний устрій держави (до них Кельзен зарахував Аристотеля, Ф. Аквінського та Гегеля). І, навпаки, усі філософи-релятивісти, значну частину котрих становлять британські емпіристи, були прихильниками демократичного врядування.

«Толерантність, права меншини, свобода слова, свобода думки як характеристики демократії не можуть бути всередині політичної системи, що основана на вірі в абсолютні цінності. Ця віра невпинно веде ... до ситуації, за якої той, хто володіє секретом абсолютного добра, має право викладати своє бачення і свою волю іншим, котрі помиляються» [2, с. 197]. Ця підтримка Г. Кельзеном релятивізму вимагає пояснення ще одного істотного аспекту його системи поглядів: як саме воля більшості за релятивізму є кращою чи справедливішою за абсолютну істину в абсолютистських філософських системах? Дійсно, хіба ж більшості, яка задає правила гри в релятивістській системі цінностей, не властиво помилятися? Хіба мало прикладів цього можна знайти в історії? Г. Кельзен добре розуміє, що релятивізм вразливий у цьому стосунку. Однак учений був далекий від того, щоб покладати на релятивізм марні надії. Дійсно, стверджує Г. Кельзен, зовсім не обов'язково, що думка більшості була правильною, а меншості - хибною. Однак релятивізм відкритий для визнання того, що те, що вчора було неправильним, буде правильним завтра, а меншість завжди має змогу довести правоту і стати більшістю.

Висновки

Зробімо деякі узагальнення. Усупереч поширеному уявленню, Г. Кельзен не виступав проти прав людини, однак його критерії легітимації останніх істотно відрізняються як від тогочасної панівної доктрини, так і від сучасної. По-перше, для Г. Кельзена не існує розмежування позитивного й природного права, оскільки, як ми вже вказували, під природним правом він розумів не право у власному розумінні як фактичний правовий порядок, а лише спосіб легітимації позитивного права через звернення до трансцедентальної категорії справедливості. Між тим, права людини існують тією мірою, якою їхнє існування погоджено міжнародно-правовою спільнотою, котра володіє найвищою владою. Якщо розвивати цю тезу далі, то ми повинні дійти висновку про те, що універсалізм взагалі не може бути підставою для обґрунтування прав людини.

З одного баку, такий висновок може здатися дивним. Як можна обґрунтувати універсальні права людини, при цьому не припустивши, що існують універсальні цінності, які такими правами захищаються?

Це питання доведеться розглянути детальніше. Г. Кельзен правильно помітив, що сама ідея абсолютної істини, яка лежить в основі більшості онтологічних і гносеологічних філософських теорій, претендує на примус. У певному розумінні вся логоцентрична філософія від Платона до Гегеля займалася тим, що розробляла стратегії примушування до визнання абсолютної істини. Для Г. Кельзена гносеологічне примушування («епісте- мологічний тоталітаризм») нічим не кращий за репресії в авторитарних державах. Відтак демократія не може ґрунтуватися на будь-яких абсолютних цінностях. Так само не можуть ґрунтуватися на абсолютних цінностях інструменти і складові демократії, до яких належать права людини. Ідею Г. Кельзена можна було б виразити приблизно так: права людини є результатом згоди міжнародної спільноти й відображають не абсолютні, а відносні й непостійні цінності, котрі можуть змінюватись за згоди цієї спільноти. Як нам видається, Г. Кельзен при цьому не стверджує, буцімто держави не можна примушувати до дотримання прав людини. Однак держави при цьому не можна змушувати до визнання таких прав, себто вдаватися до ціннісного й епістемологічного тоталітаризму.

Список використаних джерел

1. Кельзен Г Право, государство и справедливость / Г. Кельзен // Правоведение. - 2013. - № 2. - С. 226-240.

2. Кельзен Г. Абсолютизм и релятивизм в философии и политике / Г. Кельзен ; пер. с англ. А.Б. Дидикина // Гуманитарные науки и модернизация правовой системы государства: российский и международный опит : труды III Международной научно-практической конференции. - Новосибирск, 2014. - С. 191-200.