Якщо раба до відкриття спадщини відчужував власник, то він приймав спадщину за наказом свого нового хазяїна, якому й переходила спадщина. Якщо раба до відкриття спадщини відпускали на волю, то він сам був спадкоємцем і самостійно вирішував питання про прийняття спадщини чи про відмову від неї.
Деякі особи, що мали пасивну заповідальну правоздатність, не завжди могли одержати спадщину за заповітом. Наприклад, чоловіки віком 25--60 і жінки 20--50 років, які не були у шлюбі, одержували спадщину тільки після найближчих родичів, а також за умови, що вони взяли шлюб протягом 100 днів після відкриття спадщини. Ці обмеження було введе-но законами Августа з метою боротьби з небажанням брати шлюб і бездітністю. Крім того, були й інші обмеження щодо одержання спадщини.
Допускалось призначення спадкоємця за відкладальної умови. У такому разі днем відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавця, а день настання зазначеної умови, наприклад за підпризначення спадкоємця (субститута), коли заповідач визначав ніби запасного спадкоємця на випадок, якщо перший спадкоємець чомусь відмовиться прийняти спадщину чи помре до відкриття спадщини.
Призначення спадкоємця за скасувальною умовою не допускалось, оскільки суперечило загальновизнаному принципу римського спадкового права -- semel heres semper heres -- спадкоємець завжди спадкоємець, тобто, якщо ти призначений спадкоємцем, то призначений назавжди і замінити тебе не можна.
Важливим принципом римського спадкового права, який залишався практично незмінним в усі часи римської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право призначити спадкоємцем на свій розсуд будь-кого зі своїх родичів або й зовсім сторонніх осіб. Свобода заповіту була відома вже Законам XII таблиць, в яких проголошувалось: «Як хто розпорядився на випадок своєї смерті щодо свого майна або піклування (над підвладними йому особами), хай те так і буде непорушним».
Суворість моральних правил, любов до рідних, гласність вчинення заповіту утримували спадкоємців від можливості скористатися своїм правом свободи заповіту всупереч сімейним інтересам. Спадкоємці, як правило, були членами сім'ї заповідача. Однак із занепадом старої патріархальної римської familia, послабленням моральних норм та з дією інших чинників свобода заповіту призводила до того, що заповідачі все частіше призначали своїми наступниками сторонніх осіб, обходячи своїх найближчих родичів, які своєю працею брали безпосередню участь у створенні спадщини. Це не могло не викликати обурення суспільства.
Поступово виникає необхідність розумно обмежити свободу заповіту. Спочатку це зводилося до того, що заповідач, оголошуючи на народних зборах своє розпорядження, зобов'язаний був згадати поіменно всіх безпосередньо підвладних. При цьому він міг позбавити їх спадщини, вказавши підвладних синів поіменно, а дочок -- загалом: «Всіх останніх позбавляю спадщини». Але розрахунок був на те, що публічно позбавити спадщини своїх підвладних (передусім дітей) заповідач не наважиться. Від такого нерозважливого кроку його мала утримати загроза громадського осуду. Таким чином виникло «процесуально-необхідне спадкування», яке полягало у необхідності додержуватися процедури позбавлення спадщини під загрозою недійсності заповіту.
Заповіт, укладений суворо до вимог закону, міг бути скасований або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем:
а) внаслідок обмеження правоздатності;
б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж спадкодавець;
в) якщо заповіт буде анульований самим спадкодавцем шляхом заяви в суді або в присутності трьох свідків;
г) якщо спадкодавець укладає новий заповіт, доповнює або змінює його.
Пізніше складений заповіт скасовував раніше складений у частині, що суперечить пізніше складеному.
IV. Спадкування за законом
Спадкування за законом (ab intestato -- спадкування всупереч заповіту) мало місце в таких випадках:
а) за відсутності заповіту;
б) визнання його недійсним;
в) смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини.
В цих випадках спадкування наставало в порядку, встановленому законом; воно називалося ще спадкуванням «всупереч заповіту». Якщо заповідач висловив свою волю з відхиленням від вимог закону, то її не визнавали справжньою.
Спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом, пройшовши складний і тривалий шлях становлення. Уже Закони XII таблиць встановили, що відкриття спадщини за законом можливе тільки тоді, коли немає заповіту. І саме спадкування за законом визначалося положеннями Законів XII таблиць. Можна сказати, що Законами XII таблиць і дальшим розвитком цивільного права були закладені основи спадкування за законом.
За Законами ХІІ таблиць, якщо не було заповіту покійного, закон встановлював три класи спадкоємців:
Перша черга - «свої», підвладні домовладики (дружина померлого, його діти, усиновлені, а також онуки від вже померлих синів. Дружина, діти та усиновлені ділили майно в рівних частках. Онуки від раніше померлих синів отримували спадщину за правом представництва);
Друга черга - інші найближчі агнати 2-го ступеня (брат, сестра, а також мати померлого, яка перебувала з його батьком у шлюбі і тим самим була поставлена на становище сестри померлого);
Третя черга - усі інші найближчі родичі (однак жінки далі повнорідної сестри до спадщини не покликалися).
Законний спадкоємець покликався до спадщини один раз, у випадку його відмови спадщина вважалася виморочною (в найдавніші часи - навіть безгосподарною, узяти яку міг будь-хто), наступні черги спадкоємців до прийняття спадщини уже не покликалися. Тобто друга черга могла прийняти спадщину лише за умови відсутності (але не відмови) спадкоємців першої черги, а третя черга, відповідно, - відсутності спадкоємців першої і другої.
Але розвиток економічного життя, зміцнення приватної власності, витіснення агнатичного споріднення когнатичним вимагали нових підходів, нових принципів спадкування за законом.
Кардинальну реформу спадкування за законом здійснив Юстиніан новелами 118 і 127. Реформу під-готував увесь попередній хід розвитку римського спадкового права. Основні принципи спадкування за законом виробила преторська практика і практика центумвіральних судів, а пізніше законодавче закріпив Юстиніан.
В основу спадкування за законом у «праві Юстиніана» було покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуаль-ну приватну власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів, Юстиніан розділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступництво між спадкоємцями різних класів і ступенів. У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спадщина виморочною не ставала, а до спадкування закликалися наступні за ступенем родичі.
Класи спадкоємців виглядали так.
I клас -- низхідні родичі спадкодавця: діти, незалежно від статі й віку, онуки та правнуки. Оскільки за правилом про черговість спадкування ближчий ступень усуває від спадкування спадкоємців більш далекого ступеня, то за життя дітей спадкодавця їхні діти (онуки спадкодавця) до спадкування, як правило, не закликалися. Однак, якщо на момент відкриття спадщини не було серед живих їх батька, котрий був би закликаний до спадкування, то спадкоємцями ставали його діти. Наприклад, на момент відкриття спадщини виявилося два сини спадкодавця і двоє дітей сина, який помер раніше -- онуки спадкодавця. До спадкування закликаються два сини і два онуки. При цьому онуки поділяють між собою ту частку спадщини, яку одержав би їхній батько, якби був живий. Приміром, якщо спадщина становить 6 тисяч сестерцій, то кожний із синів отримає по 2 тисячі, а 2 тисячі, які б мав одержати покійний син, поділяють між собою онуки -- по 1 тисячі сестерцій.
Такий порядок спадкування онуків називався спадкуванням за правом представлення -- вони ніби представляють свого померлого батька. За римським правом це був не єдиний випадок спадкування за правом представлення. В такому самому порядку успадковували дідусі й бабусі спадкодавця, його племінники і племінниці. Ці особи закликалися до спадкування за умови, що на момент відкриття спадщини не було в живих того батька чи матері спадкодавця або його сестри чи брата, які могли б самі одержати спадщину, якби вони були живі.
II клас -- висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька, дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні родичі, якщо вони були. До цього класу належали повнорідні брати й сестри спадкодавця та їхні діти. І в цьому випадку дідусі, бабусі, діти братів і сестер успадковують за правом представлення. Якщо до спадкування закликалися висхідні родичі, а також брати й сестри, спадщина поділялась порівну між усіма спадкоємцями, а якщо тільки висхідні -- то на дві рівні частини з боку матері й батька. Наприклад, якщо до спадкування закликано батька спадкодавця, дідуся і бабусю з боку матері, то половину спадщини одержував батько спадкодавця, а другу половину ділили між собою дідусь і бабуся з боку матері.
III клас -- неповнорідні брати і сестри та діти раніше померлих неповнорідних братів й сестер. Останні закликалися до спадкування за правом представлення. Неповнорідними братами й сестрами вважалися ті, котрі мали або спільного батька й різних матерів (єдинокровні), або спільну матір, але різних батьків (єдиноутробні). Зрозуміло, спадкування для неповнокровних братів й сестер відкривалося після смерті тих із братів й сестер, з якими вони були в кровному зв'язку. Діти жінки, що мала шлюб з чоловіком, в якого були свої діти, не були пов'язані кровним зв'язком між собою, вважалися зведеними братами й сестрами, а неповнорідними, і не могли успадковувати один після другого.
IV клас -- решта бокових родичів без обмеження ступенів. При цьому родичі ближчого ступеня усували родичів більш далекого ступеня. Наприклад, після смерті спадкодавця залишилися дядько померлого -- боковий родич третього ступеня і двоюрідний брат -- родич четвертого ступеня. До спадкування буде закликано лише дядька померлого, а його двою-рідний брат від спадкування усувається.
V клас -- той із подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті дружини або дружина після смерті чоловіка). Той з подружжя, хто пережив покійного, закликається до спадкування за умови, що нікого із перелічених у перших чотирьох класах родичів на момент відкриття спадщини не виявилося чи ніхто з них спадщину не прийняв. Практично цю групу спадкоємців до спадкування закликали дуже рідко. Проте «бідна удовиця», тобто така, що не мала власного майна, яке б дозволяло їй жити відповідно до її суспільного стану, мала право на обов'язкову частку в розмірі чверті спадщини. Розмір обов'язкової частки міг змінюватися залежно від кількості спадкоємців за законом, але спадкодавець не мав права зовсім позбавити обов'язкової частки свою дружину.
Отже, у «праві Юстиніана» суворо витримувався принцип (крім випадків спадкування за правом представлення): одночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не допускалося. Першими до спадкування за зако-ном закликалися спадкоємці першого класу (черги). Ніхто із спадкоємців другого та наступних класів за наявності спадкоємців першого до спадкування не закликалися. Закликання до спадкування спадкоємців другого класу могло мати місце лише у разі, якщо:
а) спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявилося;
б) спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщини.
Якщо ж спадкоємців другого класу не було чи вони відмовилися прийняти спадщину, до спадкування закликалися спадкоємці третього класу. В разі відсутності останніх чи їх відмови прийняти спадщину до спадкування закликалися спадкоємці четвертого класу. 