Таким чином, в один із способів, згаданих у п. (а) та (б) вище, суд однієї з країн-учасниць, який для вирішення спору по суті потребує отримання доказів за межами території власної країни, має звертатися "за посередництвом" до певних органів влади, як власної країни, так і країни-місця отримання доказів. Така процедура створена з метою сприяння судам країн- учасниць у передачі власних або отриманні іноземних судових доручень. Вона базується на припущенні, що суди не розуміються та не мають розумітися у тонкощах процедур спілкування з іноземними судовими органами, і тому їм потрібні "посередники".

Насправді дуже часто така багатоступінчата процедура лише затягує процес направлення та виконання судового доручення у часі, ускладнює саму процедуру передачі судового доручення, по-перше, і, подруге, не можна вважати доведеним, що судові органи гірше за інші органи влади здатні виконувати функції спілкування з судами інших країн з метою отримання доказів за кордоном.

На нашу думку, світова тенденція в цьому питанні буде полягати в тому, щоб поступово передавати право звернення за правовою допомогою до самих компетентних судів або до уповноважених ними осіб. Цей підхід поступово втілюється в життя в деяких міжнародних документах, прийнятих на регіональному рівні, наприклад, в ЄС та СНД, там де існує значна подібність судових систем та процесуальних правил. В ЄС - як наслідок довгострокових інтеграційних процесів, а в СНД як спадок від існування єдиної держави - СРСР.

До другої групи ми можемо віднести способи, що передбачені деякими міжнародними договорами, частково, Конвенцією 1954 р., значною мірою - Конвенцією 1970 р., частково Регламентом ЄС 2001р. та Міжамериканською конвенцією про отримання доказів 1975 р. та Протоколом до неї 1984 р.

Такі способи ми умовно будемо називати "альтернативними", в силу того, що їх застосування є певною альтернативою способам, які ми віднесли до першої групи.

Способи, які ми відносимо до другої групи:

(а) отримання доказів дипломатичними та консульськими службовцями країни-суду, що розглядає спір, і які виконують свої функції в країні, на території якої виникла потреба в отриманні доказів;

(б) отримання доказів спеціальними уповноваженими особами.

Такі способи можна назвати способами сприяння з боку однієї держави діям осіб іншої держави в отриманні на її території доказів, а не правова допомога в прямому розумінні цього терміну.

Головними принципами застосування таких способів отримання доказів є: незастосування примусу; можливе попереднє отримання від влади країни-місця отримання доказів або загального або разового дозволу на здійснення вказаних дій; розповсюдження права на отримання доказів, або лише на власних громадян, що мешкають на території держави місця акредитації, або на громадян будь-яких країн, що мешкають на території вказаної держави.

В чому полягає різниця між дипломатичними та консульськими службовцями певної країни та особами, спеціально уповноваженими на отримання доказів?

Дипломатичні та консульські службовці, по-перше, є посадовими особами запитуючої держави спеціального статусу та мають, в тому числі, судовий імунітет від юрисдикції держави-місця акредитації; по-друге, до їх компетенції відносяться такі питання як здійснення певного переліку процесуальних дій на території країни акредитації по відношенню до громадян власної країни, наприклад, засвідчення шлюбу, заповіту, тощо; по- третє, ці посадові особи постійно перебувають на території певної країни та за ними (консулами) закріплюється певна територія (консульський округ), в межах якої вони вправі виконувати свої повноваження. В силу цього їх статус вже є певною передумовою для надання їм "додаткових" прав здійснювати певні процесуальні дії на території країни-місця виконання ними своїх повноважень, а саме прав на отримання доказів.

Спеціально уповноважені особи - це фактично представники іноземного суду, які отримали від нього повноваження на здійснення певних процесуальних дій на території іноземної країни. Вони, з одного боку, не мають жодного офіційного статусу, а з другого - є представниками судової влади іноземної країни, які мають повноваження здійснювати процесуальні дії по отриманню доказів на території іншої країни. Взагалі сама правова можливість існування таких процесуальних осіб, з'явилася завдяки Гаазькій конвенції 1970 р. і стала певною правовою "сенсацією", яку ще досить не "сприймають" багато країн, зокрема, і Україна.

Як можна побачити з розглянутого, єдиного універсального підходу до встановлення процедур направлення, отримання та виконання судових доручень з метою отримання доказів за кордоном не існує: одні конвенції передбачають процедуру безпосереднього спілкування між судами різних країн-учасниць, інші запроваджують взаємодію між центральними органами країн-учасниць, треті - за допомогою дипломатичних, консульських представників, тощо.

Незважаючи на таку багатоманітність можна все ж таки стверджувати, що діюча сьогодні панівна тенденція у міжнародно-правовій уніфікації в цій сфері полягає, по-перше, в закріпленні в якості "основного" способу спілкування при наданні міжнародної правової допомоги за посередництвом центральних органів країн, по-друге, у формулюванні переліку певних можливих "додаткових" процедур, які можуть використовуватися як альтернатива "основному" способу, з одночасним наданням права країнам-учасницям або взагалі забороняти застосування всіх або деяких з таких "додаткових" процедур, обмежувати чи обумовлювати їх застосування певними вимогами, або, безумовно, дозволяти їх застосування.

юстиція правовий доказ іноземний

Література

1. Господарський процесуальний кодекс України. ЛІГАБізнесІнформ.

2. Додатковий Протокол від 25.05.84р. до Конвенції "Про отримання доказів за кордоном".

3. Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання питань міжнародного приватного права" від 21.01.2010, № 1837-VI. ЛІГАБізнесІнформ.

4. Інструкція Міністерства юстиції України та Судової адміністрації України. Інструкція "Про затвердження Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень". Наказ Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України від 27 червня 2008 року N 1092/5/54. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 2 липня 2008 р. за N 573/15264. ЛІГАБізнесІнформ.

5. Кодекс адміністративного судочинства України. ЛІГАБізнесІнформ.

6. Конвенція з питань цивільного процесу 1954 р. ЛІГАБізнесІнформ.

7. Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р. ЛІГАБізнесІнформ.

8. Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.2002 р.

9. Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах 1970р. ЛІГАБізнесІнформ.

10. Міжамериканська конвенція "Про докази та інформацію стосовно іноземного законодавства" від 08.05.1979р. www.oas.org/

11. Міжамериканська конвенція "Про отримання доказів за кордоном" від 13.01.1975 р.

12. Протокол до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 29.03.97р. ЛІГАБізнесІнформ.

13. Регламент Ради Європейського співтовариства від 28 травня 2001 року № 1206/2001 "Про співпрацю між судами держав-членів в отриманні доказів в цивільних та комерційних справах". Official Journal of the European Cemmunities.

14. Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності 1992р. Міжнародні договори України про правові відносини та правову допомогу. Офіційне видання Міністерства юстиції України, Видавничий дім Інюре. К. 2007. С. 539545.

15. Цивільний процесуальний кодекс України. ЛІГАБізнесІнформ.

16. Цірат Г.А. Правова допомога в міжнародному цивільному процесі - вручення за кордоном судових документів. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Актуальні проблеми міжнародних відносин. - К.: ІМВ, 2008. - Вип. 75, ч 2. - К, 2008 - С.127-136.