Аналізуючи приписи ст. 69 КК, слід враховувати, що хоча безпосередньо у тексті ч. 1 цієї статті зараз зазначено, що призначення більш м'якого покарання можливе при вчиненні злочинів лише трьох категорій тяжкості: особливо тяжкого, тяжкого і середньої тяжкості, але ще 2 листопада 2004 р. положення ч. 1 ст. 69 КК, яке унеможливлює застосування цієї норми до осіб, що вчинили злочин невеликої тяжкості, втратило чинність, як таке, що визнане неконституційним Рішенням Конституційного Суду України № 15-рп/2004 ВКСУ. 2004. № 5. С. 38-45. . Отже, на цей час призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено законом, за умов, передбачених у ст. 69 КК, суд має право у разі вчинення особою злочину будь-якого ступеня тяжкості, в тому числі й невеликої.

Підставами призначення більш м'якого покарання у ч. 1 ст. 69 КК визнані дві групи чинників, які характеризують вчинений злочин і особу винного, а саме: а) наявність декількох обставин, які пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину; б) дані, які певним чином характеризують особу винного.

Обставини, які пом'якшують покарання, як одна з підстав застосування ст. 69 КК, повинні відповідати певним вимогам. По-перше, таких обставин повинно бути обов'язково декілька - не менше двох (п. 8 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Наявність лише однієї пом'якшуючої обставини виключає можливість застосування ст. 69 КК (ВВСУ. 2005. № 6. С. 19-20). При цьому суд враховує як ті пом'якшуючи обставини, які перелічені в ч. 1 ст. 66 КК, так й ті, які визнаються судом такими на підставі ч. 2 ст. 66 КК. По-друге, ці обставини мають знижувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, причому, істотно, тобто настільки, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було б явно недоцільним. У судовій практиці обставинами, які свідчать про доцільність застосування ст. 69 КК, найчастіше визнаються: запобігання винним шкідливих наслідків злочину, добровільне відшкодування збитку, вчинення злочину через збіг тяжких особистих обставин, відсутність тяжких наслідків, щире каяття винного й активне сприяння розкриттю злочину, другорядна роль у вчиненні злочину тощо (ВВСУ. 2004. № 12. С. 17).

Наступною підставою застосування ст. 69 КК є дані про особу винного, які можуть бути як пов'язані, так і не пов'язані зі вчиненим нею злочином. При врахуванні особи винного беруться до уваги: зразкова поведінка в побуті як до, так і після вчинення злочину, чесна трудова діяльність, позитивна характеристика, прагнення загладити заподіяну шкоду, сприяти в розкритті злочину тощо. Головне полягає в тому, що у всіх таких випадках повинні бути встановлені такі позитивні дані про особу винного, які дають суду можливість прийти до обґрунтованого припущення про те, що призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, буде цілком достатнім для досягнення його цілей.

Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, можливо за наявністю лише двох розглянутих підстав застосування ст. 69 КК у їх єдності та сукупності. Якщо судом установлені тільки обставини, що пом'якшують покарання, або лише позитивні дані про особу винного, тобто лише одна із зазначених підстав, застосування ст. 69 КК є неприпустимим.

Порядок призначення більш м'якого покарання припускає, що суд використовує один із таких варіантів застосування ст. 69 КК.

1. Суд може призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Це означає, що суд призначає той же вид (в альтернативній санкції - один із тих видів) основного покарання, який передбачений у санкції, але при цьому виходить за мінімальну межу, встановлену для нього в санкції. При цьому слід мати на увазі, що згідно з ч. 1 ст. 69 КК суд не має права призначити покарання нижче того мінімуму, який встановлений для відповідного його виду в нормах Загальної частини КК (ВВСУ. 2003. № 6. С. 30). Так, оскільки у санкції ч. 2 ст. 186 КК передбачене позбавлення волі на строк від 4 до 6 років, то суд може, керуючись ч. 1 ст. 69 КК, призначити це покарання на строк нижче чотирьох років. Проте нижче мінімуму, встановленого для відповідного виду покарання в Загальній частини КК (у нашому прикладі нижче одного року, встановленого в ч. 2 ст. 63 КК), покарання призначене бути не може, навіть при застосуванні ч. 1 ст. 69 КК. Неможливе використання такого варіанту пом'якшення покарання й у разі, коли його мінімальна межа в санкції не зазначена і, отже, збігається з тим мінімумом, який встановлений для відповідного виду покарання в Загальній частині КК. Наприклад, призначення покарання нижче від найнижчої межі неможливе за ст. 118 КК, бо в санкції цієї статті зазначені лише максимальні межі альтернативно передбачених тут виправних робіт (до двох років), обмеження волі (до трьох років) і позбавлення волі (до двох років).

2. Суд може перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції тієї статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Такий перехід означає, що суд призначає покарання, яке, по-перше, не зазначене в санкції статті, і, по-друге, є більш м'яким порівняно з тим, яке передбачене у відносно-визначеній санкції або порівняно з кожним із декількох, які фігурують в альтернативній санкції. При цьому суд має право призначити будь-який більш м'який вид основного покарання, керуючись при визначенні порівняльної їх строгості законодавчим переліком покарань, встановленим у ст. 51 КК. Так, на підставі цього переліку від позбавлення волі суд може перейти, наприклад, до обмеження волі чи до виправних робіт, від арешту до виправних або громадських робіт, а від останніх - до штрафу.

3. За наявності підстав, передбачених у ч. 1 ст. 69 КК і керуючись ч. 2 цієї статті, суд має право не призначати таке додаткове покарання, яке передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов'язкове. Отже, для застосування ч. 2 ст. 69 КК треба, передусім, встановити наявність тих підстав для виключного пом'якшення покарання, які зазначені у ч. 1 ст. 69 КК. Необхідно також, щоб додаткове покарання було, по-перше, безпосередньо передбачене в санкції статті, за якою засуджується винний, і, по-друге, закріплене в санкції як обов'язкове. Як відомо, додаткові покарання, безпосередньо зазначені в санкціях статей Особливої частини КК, можуть бути передбачені в них або як факультативні (ст. 132, ч. 2 ст. 137, ч. 2 ст. 233 КК та ін.), або як обов'язкові (ст. 151, ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 191 КК та ін.) до призначення. У першому випадку питання про доцільність призначення факультативного додаткового покарання вирішується за розсудом суду з урахуванням конкретних обставин справи, а у другому - суд зобов'язаний призначити обов'язкове додаткове покарання і має право відмовитися від його застосування лише на підставі ч. 2 ст. 69 КК.

4. Керуючись приписами частин 1 і 2 ст. 69 КК суд також може призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої для нього в санкції, і одночасно не призначати додаткове покарання, яке передбачене в санкції як обов'язкове.

5. На підставі частин 1 і 2 ст. 69 КК суд також має право перейти до іншого, не зазначеного в санкції, більш м'якого виду основного покарання й одночасно не призначати додаткове покарання, яке передбачене в санкції як обов'язкове.

Отож, варіанти застосування ст. 69 КК, наведені в останніх двох випадках, призводять до своєрідного «подвійного» пом'якшення покарання, бо суд, спираючись на приписи частин 1 і 2 цієї статті, одночасно пом'якшує два види покарання і основне, і додаткове.

Рішення суду про застосування ст. 69 КК має бути належним чином умотивоване у вироку суду з обов'язковим посилання на цю норму (ВВСУ. 2006. № 5. С. 17).

2.3 Призначення покарання за сукупністю злочинів

У ч. 1 ст. 33 КК сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден із яких її не було засуджено.

Можливі різні підходи до призначення покарання за таку сукупність, тому існують і різні законодавчі системи його призначення, до числа яких належать: а) система повного (абсолютного) складання покарань (коли всі покарання, призначені за окремі злочини, підлягають повному складанню між собою); б) система обмеженого складання покарань (коли загальна сума покарань обмежується певною межею); в) система поглинення покарань (коли найбільш суворе покарання, призначене за один із злочинів, що входять до сукупності, поглинає собою менш суворі, призначені за інші злочини); г) система обов'язкового або факультативного підвищення покарання (коли призначивши покарання за сукупністю шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд повинний за законом або на власний розсуд підвищити це покарання до певної межі); ґ) змішані системи призначення покарання (коли одночасно застосовуються і система обмеженого складання, і система поглинення або використовується сполучення цих систем із системою обов'язкового чи факультативного підвищення покарання).

Змішана система призначення покарання за сукупністю встановлена і у ч. 1 ст. 70 КК України 2001 р., де зазначено, що при сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне й додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. Отож, за сукупністю злочинів призначення покарання здійснюється в два етапи: 1) на першому з них покарання призначається окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність; 2) на другому визначається остаточне покарання за сукупністю цих злочинів.

1. Призначення покарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність, це обов'язкова вимога ст. 70 КК, відступ від якої є неприпустимим, бо такий порядок призначення покарання дає можливість без яких-небудь ускладнень застосувати амністію або помилування до кожного окремого злочину, а при перегляді вироку в апеляційній чи касаційній інстанції пом'якшити покарання, призначене за окремий злочин, або зовсім виключити його з вироку.

Призначаючи покарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність, суд керується приписами статей 65-69 КК і на цьому етапі призначає за кожний окремий злочин і основне, а, якщо необхідно, і додаткове покарання (п. 20 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Такий підхід до призначення покарання дає можливість індивідуалізувати його щодо кожного злочину з одночасним урахуванням того, що особою вчинено не один, а два чи більше злочинів.

2. Визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів здійснюється шляхом використання для цього спеціальних правил принципів поглинення або складання. Це означає, що суд призначає остаточне покарання шляхом: а) поглинення менш суворого покарання більш суворим або б) повного чи в) часткового складання призначених за окремі злочини покарань у межах, встановлених ч. 2 ст. 70 КК.

Застосовуючи принцип поглинення, суд бере до уваги не санкції статей КК, за якими кваліфіковані злочини, а конкретні міри покарання, призначені в межах цих санкцій за кожний окремий злочин. При цьому завжди менш суворе з призначених за окремі злочини покарань поглинається більш суворим. Так, якщо суд призначив за ч. 1 ст. 185 КК (крадіжка) позбавлення волі на строк 2 роки, а за ч. 3 ст. 296 КК (хуліганство) - 4 роки, то більш суворе покарання (4 роки) поглинає собою менш суворе (2 роки) і остаточне покарання за сукупністю визначається строком у 4 роки позбавлення волі.