Виходячи з уявлення про природний характер законів, які керують світобудовою в цілому і суспільством зокрема, буддисти, заперечуючи існування надприродних сил і сак-ральність варнового поділу суспільства, висунули соціальну вимогу урівняння каст. Згідно з їхнім вченням світ не створений богом, а є єдиною течією матеріальних і духовних елементів «дхарм». «Внаслідок постійної зміни «дхарм», реальність виражена як процес вічного і безперервного становлення. Мінливий перебіг буття заважає людині досягти вершин досконалості, а отже позбавляє надії на спасіння. Однак, на думку буддистів, спасіння можливе і полягає, перш за все, у стримуванні людських почуттів, бажань за умови самоспоглядання і самозаглиблення, кінцевою метою яких є вічне блаженство у злитті з божеством і досягнення абсолютного спокою - нірвани (тобто заспокоєння, згасання).

Отже, право на спасіння мають не тільки брахмани, а будь-хто, завдяки власним духовним зусиллям. Ця ідея втілилась у буддійському каноні (законі) «Дхаммапада» (Шлях чеснот). У ньому викладена універсальна етична схема буддизму, інтегрованим висновком якої є положення про те, що моральна доля кожної людини повністю контрольована самою людиною, а можливості спасіння душі необмежені. Перепоною до спасіння можуть бути виключно власні гріхи і помилки.

Таким чином, буддійським вченням підривався авторитет брахманів від народження, та їхні посягання, з огляду їх належності до вищої касти брахманів, на ідейний і політичний провід у суспільстві. Ранній буддизм є одним із варіантів природного права.

Ідеї буддизму визнавались у суспільстві настільки актуальними, що почали справляти неабиякий вплив на державну політику і законодавство. В період об'єднання Індії за правління царя Ашоки (268-232 рр. до н. е.) буддизм в Індії існував в якості державної релігії, набувши значного поширення також у країнах Південно-Східної Азії.

3. Етико-політичні вчення Стародавнього Китаю

Іншу, принципово відмінну від індійської, ситуацію спостерігаємо у Стародавньому Китаї, де станові межі мали менш істотне значення, а людина співвідносилася безпосередньо з державно-адміністративними структурами.

Державно-правова думка в Китаї виникла в добу Шань-Іньської цивілізації - складної військово-політичної структури, яка сформувалася в долині річки Хуанхе (ХІУ-ХШ ст. до н. е.). Регулюючим механізмом суспільних відносин цього періоду були етичні норми (лі), які визначали відношення членів китайської общини до правителя вана і регулювали внутрішньосімейні стосунки. Провідну роль у суспільстві відігравала патріархальна сім'я. Авторитет батька санкціонувався державною владою. Особа правителя - вана °ула напівбожественною. Легітимність його влади забезпечувалась визнанням того, що верховна регулююча сутність -Небо вручила мандат на управління наіідостоіінішому, Щоб справедливо врегульовувати усі земні справи. Імперія Дістала назву Піднебесної.

УІІ-Ш ст. до н. е. Шань-Іньська держава розпалась на кілька окремих князівств. А вже в період царювання Цінь-Ауаньді (246-210 рр. до н. е.) відновилась єдина централізована держава, водночас сформувалась політична традиція і політична культура в суспільстві. Підмурком політичної культури Китаю стала історико-політична концепція «Шу-цзин», основні положення якої зводились до таких засад: управління Піднебесною здійснюється виключно за мандатом Неба; управляти Піднебесною повинні наймудріші, освячені благодаттю не в етичному аспекті, а харизматич-но;1 правитель мусить бути взірцем моральних чеснот, справедливим і старшим, піклуватися про благо підданих, оточувати себе здібними, талановитими політиками і чиновниками.

Істотний вплив на формування політико-правової думки в Китаї мали конфуціанство, легізм, даосизм і моїзм.

Найбільш поширеними і впливовими ідеями стали полі-тико-правові принципи конфуціанства і легізму. Жодна правова система в світі не зазнала такого вагомого впливу двох протилежних ідеологій, як правова система Стародавнього Китаю. Етико-політичні догмати конфуціанства і по-літико-правова концепція легізму сформували традиційне праворозуміння китайців, заклали підвалини механізму правозастосування. Спільною рисою цих двох шкіл була їхня політична орієнтація - прагнення організувати життя китайського суспільства на «раціональних», «справедливих» засадах, але розуміння цих засад було різним. Таке становище загострювало ідеологічну суперечку. Але спільна мета сприяла компромісу. З утвердженням династії Хань (III ст. до н. е.- III ст. н. е.) відбулось злиття легізму і конфуціанства в нове вчення - ортодоксальне ханьське конфуціанство. Провідною ідеєю цієї ідеології стала конфуціанська ідея нерівності людей за соціальною, становою, ранговою належністю, а також в залежності від статі, віку, становища в сім'ї. В новій ідеології мораль і право збігалися. Норми моралі стали стереотипом поведінки, а право, на підставі жорстких карних санкцій забороняло ухилятися від виконання норм моралі. Ідеологія ортодоксального конфуціанства відіграла значну роль у створенні імперсько-бюрократичної системи управління в Китаї, яка проіснувала без змін аж до початку XX ст., в цій системі індивід виступав здебільшого «гвинтиком» величезної адміністративної машини.

Ідеологом раннього конфуціанства був Кун Фу-цзи (Конфуцій) (551-479 до н. е.). Основний зміст конфуціан ства викладено у книзі «Лунь юй» («Бесіди і висловлювання»), яка була написана учнями Кун Фу-цзи. Конфуціанство має виразний етико-гуманістичний характер. Основною філософською ідеєю цього вчення є ідея гармонії, як запорука загального космічного порядку, рівноваги в світі, а отже і щастя людей. Це гармонія між людьми і природою, гармонія в стосунках серед людей, в доброчесній, моральній поведінці, що відповідає природному закону Дао.

Дао - одне з фундаментальних понять китайської філософії, що позначає природний, вічний і всезагальний закон спонтанного виникнення, розвитку і кінця Всесвіту. Дао у вченні Конфуція - це природний моральний закон, етичний принцип та обов'язок перед державою. Реалізація і удосконалення Дао можливе лише через навчання й формування гуманності (додержання законів і традицій предків), що є необхідними заходами на шляху до гармонізації супільства. Гармонія в суспільстві, згідно з вченням Конфуція, - це «воля Неба». Формою такого суспільства є сукупність соціальних груп, що складаються з колективів, об'єднаних спільними інтересами. Спільною метою цілеспрямованого об'єднання в подібні колективи є реалізація ідеї «сяо» -синівської любові, пошани до старших, а також представників, що належать до вищого рангу в ієрархії суспільних (державних) відносин.

Керуючись ідеєю гармонізації суспільства, та спираючись на традиційну для Китаю ідеалізацію патріархальної сім'ї, Конфуцій розвинув патріархально-патерналістську концепцію держави. Згідно з його поглядами держава подібна до великої патріархальної сім'ї. Влада імператора (сина Неба) уподібнена владі батька і є недоторканною і священною. Відносини правителя, правлячих і підданих аналогічні сімейній ієрархічній підпорядкованості.

Політичним ідеалом Конфуція була аристократична форма правління, яка зобов'язує правителя і чиновників дотримуватися принципів добра і справедливості, а найвищою чеснотою підданих - віддано служити правителю і мати послух перед «старшими» (чиновниками). Існуючий у суспільстві поділ людей на вищих і нижчих («благородних мужів» і «дрібних нікчемних людців») Конфуцій обґрунтовував як справедливий стан, який повністю узгоджується із загальним законом справедливості Дао. Засобом підтримки справедливості у державі, згідно з Конфуцієм, є не позитивний закон, а норми доброчинності і моралі, основним змістом яких виступають компроміс і злагода, які досягаються шляхом дотримання «міри» у прагненнях і жаданнях людей.

Негативне ставлення Конфуція до позитивного закону було викликане імперативно-наказовою формою, та жорсткими санкціями останнього. Законодавчу форму Конфуцій розглядав лише як мірило, зразок правильної поведінки, але яка не вимагає суворого дотримання і обов'язкового судового захисту.

Таким чином конфуціанство започаткувало ідею патер-налістської природи держави.

У III--V ст. до н. е. в Китаї періоду Чжаньго посилилась роль права з його стабільними каральними санкціями. В цю добу остаточно сформувалося завершене вчення про управління народом і державою - легізм, школи законників. Ідеологи легізму Гуань Чжун, Шан Ян, чиї погляди узагальнені в легістській «Книзі правителя області Шань» («Шань дзюнь іиу»), розв'язували суспільні проблеми виключно в інтересах держави, розглядаючи окрему людину лише як засіб для досягнення загальнодержавних цілей.

Легісти першими в історії політичної думки Стародавнього Світу (і людства взагалі) раціоналістично обґрунтували думку про несумісність політики і моралі, що суперечило існуючій на той час традиції ототожнення моралі і політики. Вони відстоювали ідею абсолютної влади правителя, який повинен правити методом «батога і пряника» на основі позитивних жорстоких законів, які тотально регламентували б життя підданих і не підлягали осуду та оскарженню.

Підмурком ідеології легізму є концепція деспотичної держави, в якій одноосібним творцем законів є імператор (правитель); держава тотально регулює економіку; відбувається систематичне оновлення державного апарату шляхом призначення на посади чиновників і на засадах рівних можливостей при висуванні на адміністративні посади; діє єдиний принцип титулування на підставі чіткого розмежування між правлячими станами, з відповідною системою привілеїв, нагородженням за віддану імператорові армійську службу і військові доблесті; панує єдиний принцип колективної відповідальності з уніфікованим мисленням чиновників і цензорським наглядом за роботою державного апарату.

Легісти проповідували ідею мілітарної держави, яка розширює свої кордони шляхом завоювань інших народів. Проголошували ідею жорстоких покарань, без яких, на їх думку, існування суспільства позбавлене сенсу; відмовлялись визнавати зв'язок між мірою покарання і тяжкістю проступку, наполягали на жорстокому незворотному покаранні навіть за найменше порушення наказів імператора, заперечуючи апеляції про помилування. Таке ставлення до покарань без оскарження формувало в правовій свідомості поняття злочин проти держави.

Таким чином, легісти започаткували ідею тоталітарної держави з її непогрішимістю і тотальною вседозволеністю.

Зачатки роздумів про природне походження держави і права знаходимо в даосизмі - філософському вченні про існування Всесвіту і людського суспільства. Формування цього вчення асоціюється в історії філософської і політичної думки з іменами Лао-цзи (Лі Ер) і Чжуан-цзи (IV-III ст. до н. е.). Ідеї цих мислителів втілені в трактаті «Лао-цпі» («Дао де дзін») і просякнуті іронічним, неприховано негативним ставленням до державної служби. Згідно з їхнім вченням держава, як і Всесвіт, виникла і розвивається згідно з законом Дао. У філософії Лао-цзи Дао - це незримий, всюдисущий закон природи, суспільства, поведінки і мислення, що невідокремлений від матеріального світу і править ним. Стосовно до Дао всі рівні, бо він втілює вищу добродійність і природну справедливість. Будь-яке насильство, війни, загарбання чужих територій не повинні стати практикою державного життя. Всі штучно створені державні інституції, що формою і змістом суперечать закону Дао, є хибними і ведуть суспільство у небуття.