Правова охорона зазначень походження товару періоду Середньовіччя забезпечувалася системою регламентації таврування продукції цеховими клеймами. У подальшому правове регулювання зазначень походження товару здійснювалося законодавством про фабричні та торгові клейма. Вперше зазначення походження товару, як самостійний об'єкт права, на міжнародному рівні розглядається Паризькою конвенцією 1883 р., яка до переліку об'єктів промислової власності відносить «вказівки про походження», а ст. 10 передбачила можливість застосування положень про захист знаків та фірмових найменувань у разі прямого або непрямого використання неправдивих вказівок про походження продуктів. Розвиток національної системи охорони зазначення походження товару, як самостійного об'єкту регулювання, було започатковано французьким законом 1905 р. Перший законодавчий акт, який передбачав охорону найменування місць походження також був прийнятий у Франції 6 травня 1919 р. На відміну від зазначення походження товару, для правової охорони якого необхідним був лише факт справжнього виробництва товару у межах відповідної території, охорона, згідно закону 1919 р., надавалася лише таким товарам, які походили з конкретного району та зобов'язані своїми специфічними якостями місцю походження.

Окремого аналізу заслуговує процес виникнення та становлення правової охорони засобів індивідуалізації на території сучасної України. Їх історичний розвиток відбувався у загальному контексті генезису ідентифікуючих позначень країн Європи, але, водночас, можна відмітити вплив ряду факторів економіко-політичного характеру, які зумовили особливості їх правової регламентації.

Як і в інших країнах, першими засобами індивідуалізації, накладання яких увійшло у загальну практику, були знаки власності. Наступним етапом у їх розвитку стало виникнення знаків авторства, які використовувались ремісниками для позначення виготовленої ними продукції. Порівняно з європейськими державами, зародження та розвиток цехових організацій на території сучасної України, яка входила до складу Речі Посполитої, відбувався значно пізніше, приблизно з XV-XVI ст. Перші ремісничі організації, подібні до цехів, виникли у Київські Русі в 11-12 ст., але остаточне їх поширення відбулося лише після надання українським містам магдебурзького права. Цехи були скасовані у Російській імперії лише 1902 р., що на століття пізніше їх скасування іншими європейськими країнами.

Розвиток промисловості у ХVIII ст. призвів до посилення конкурентної боротьби та зростання ролі фабричних та торгових клейм, як засобу індивідуалізації виробленої продукції. Але перші правові акти про таврування російських виробів не були спрямовані на захист інтересів товаровиробників, а мали суто фіскальний характер. Зокрема, згідно Новоторгового Статуту, обнародуваного 22 квітня 1667 р., російські товари повинні доставлятися до митниць для сплати мита. При цьому, на товари накладалися клейма та печатки для посвідчення сплати належного з них мита.

Указом від 13 березня 1744 р. вперше здійснено правове регулювання індивідуальних торговельних клейм, які накладалися на полотняну продукцію російськими виробниками. Указ встановлював, щоб на всіх наявних у Москві та в губерніях фабриках на всяких полотнах, сукнах і тому подібних речах витикати на обох кінцях літери російські, чиєї саме фабрики й у якому місті зроблені. Клейма, якими тарувалися російські матерії, виконували інформаційну функцію, вказуючи на джерело їх походження. Їх накладання стосувалося продукції текстильної промисловості та носило обов'язковий характер. Тому указ 1744 р. не є законодавчим актом у сфері правового регулювання товарних марок, його слід вважати першою спробою нормативної регламентації використання індивідуальних торгових клейм у Російській імперії.

Уперше змінюється позиція царського уряду на таврування, як на фіскальний захід, та надається клейму значення товарного знака в указі Катерини ІІ від 16 січня 1783 р. З метою недопущення контрабанди було вирішено позначати російську коштовну парчу особливими знаками їх виробників. У кінці указу сказано, що на інших матеріях, на фабриках, де вони виробляються, класти такі клейма залишається на їх розсуд; у чому нікому жодного примусу не робити. Тобто, вводився принцип факультативного таврування. Таким чином, вперше за виробниками текстильної промисловості було закріплено право, а не обов'язок маркувати свої вироби спеціальним ідентифікуючим позначенням.

Підтвердив дане правило новий указ 5 лютого 1830 року про фабричні клейма. У подальшому його текст був включений до Статуту про фабричну та заводську промисловість 1857 р., ст. 74 якого також закріпила принцип добровільності у використанні торгових клейм. «Таврування чи нетаврування російських різного роду фабричних і мануфактурних виробів, надається на волю кожного виробника. Жодних розшуків на фабриках і домашніх закладах, чи клеймуються їх вироби, чи ні, не допускається».

В юридичній науці вже протягом тривалого часу домінує позиція, що указ 1830 р. був «першим Законом, що встановлював цивільно-правову охорону товарних знаків», за яким «власники певних виробництв зобов'язані були мати спеціальні клейма, якими вони мали позначати свої вироби». Якщо перша частина даної тези не викликає заперечень, то вказівка на обов'язковість таврування виробів суперечить буквальному змісту указу 1830 р., який чітко передбачає можливість факультативного таврування фабричної продукції російських виробників. Таким чином, указ 1830 р. є першим законодавчим актом, спрямованим на правову охорону товарних знаків у Російській імперії, що закріплює принцип факультативності таврування будь-якої номенклатури товарів.

26 лютого 1896 р. у Росії прийнятий Закон «Про товарні знаки». Як відзначали російські цивілісти, при його створенні були враховані положення Паризької конвенції 1883 р., тому Закон 1896 р. можна вважати зразком тогочасної правової регламентації об'єктів інтелектуальної власності. Про високий рівень юридичної техніки закону 1896 р. свідчить і та обставина, що окремі його положення були використані більшовицьким урядом при розробці на початку 20- х років власних нормативних актів у даній сфері.

На відміну від товарного знаку у Росії право на фірму не одержало законодавчого регулювання. Проте, як відзначали дослідники, інститут фірми був відомий російському праву. Тому, незважаючи на відсутність системного регулювання інституту фірми в Росії в єдиному правовому акті, все ж існувало певне нормування окремих елементів фірми. У 1889 р. був розроблений проект «Положення про торговий запис і про фірми», який, як багато російських законопроектів, незважаючи на усвідомлену необхідність у правовому регулюванні інституту фірми, не став законом.

У Російській імперії зазначення походження товару не отримало самостійного правового регулювання. Його правова охорона забезпечувалася загальними положеннями законодавства про фабричні та торгові клейма. Вже перший російський указ 1744 р., що стосувався таврування матерій індивідуальними клеймами, містив обов'язок «вытыкать по всякой штуки на обоихъ концахъ литеры Россійскія, чьей именно фабрики и въ которомъ городъ дъланы». Указ Катерини ІІ 1783 р. також передбачав позначення дорогих матерій особливим штемпелем, «дабы по оному узнать можно было, что тъ товары суть рукодълія Россійскаго и на чьей именно фабрикъ сдъланы». Обов'язкові вимоги до змісту фабричного клейма містив указ 1830 р. На ньому мало зазначатися ім'я та прізвище фабриканта, принаймні початковими літерами та місце знаходження фабрики. Тому, слід підкреслити, що аналіз нормативних джерел ХVIII-XIX ст. про таврування продукції свідчить, що охорона зазначень походження товару здійснювалася через систему правового регулювання товарних знаків шляхом позначення у формі торгових та фабричних клейм місця виготовлення продукції на виробах російських промисловців. Але вже російській Закон 1896 р. через систему диференціації процедурного оформлення виникнення виключних прав на товарні знаки та позначення місцезнаходження виробника, створив нормативні передумови для законодавчого виокремлення зазначення походження як самостійного правоохоронного об'єкту.

Законодавство про засоби індивідуалізації радянського періоду пройшло складний та достатньо суперечливий шлях розвитку. Якщо особливості розвитку правової охорони товарних знаків достатньо детально розглядаються в юридичній літературі, то закономірності регламентації інших ідентифікуючих позначень залишилися практично поза увагою науковців, що є результатом їх неналежного законодавчого впорядкування у радянську епоху.

Після 1917 р. спостерігається тенденція до зменшення правового регулювання засобів індивідуалізації у радянській правовій системі. Це явище пояснюється причинами економічного характеру: за умов військового комунізму, за умов практично повної ліквідації приватного сектору, втрачають значення конкурентні механізми просування товару на ринку. За цих обставин зменшується потреба в індивідуалізації продукції чи її виробника оригінальним позначенням, здатним привернути увагу споживача до виготовленого виробу. Але вже один із перших декретів нової влади мав на меті забезпечити регулювання відносин у сфері використання товарних знаків. Увага законодавця до проблем їх правової охорони слід обумовлювати не «серйозним практичним значенням» товарних знаків для радянської влади чи далекоглядністю тодішнього керівництва, а його бажанням поповнити мізерний революційний бюджет додатковими грошовими коштами за рахунок встановлення зборів з власників товарних знаків. Тому виданий 15 серпня 1918 р. декрет Раднаркому «Про мито на товарні знаки» не передбачав скасування царського закону 1896 р., а був виданий для його зміни і доповнення та містив правило про обов'язкове, під страхом втрати чинності засвідчення товарних знаків у відділі Внутрішньої торгівлі Народного комісаріату Торгівлі і Промисловості. У 1919 р. Вищою Радою Народного господарства РРФСР була видана інструкція про «Товарні знаки державних підприємств». Згідно її положень вироби та товари, створені державними підприємствами, не могли позначатися товарними знаками, якими користувалися приватні торгово-промислові підприємства до їх націоналізації.

З початком нової економічної політики постає проблема правової охорони товарних знаків. Тому 10 листопада 1922 р. був прийнятий Декрет РНК РРСФР «Про товарні знаки». Даний Декрет РНК РРФСР спочатку мав силу лише в межах РРФСР. На Україні одночасно з ним діяв декрет РНК УСРР від 3 березня під тим же заголовком. Він містив незначні відмінності від російського аналога. Водночас, можна відмітити, що факт регламентації товарних знаків декретом РНК УСРР не приймається до уваги рядом українських науковців, які стверджують, що до прийняття Закону «Про правову охорону знаків для товарів і послуг» 1993 р., «Україна свого законодавства про товарні знаки не мала». У зв'язку з наведеним, більш історично вірним видається положення, що Україна у складі Радянського Союзу не здійснювала самостійного правового регулювання товарних знаків.

Після утворення СРСР виникла необхідність уніфікації цивільного законодавства радянських республік. Тому декрет РНК СРСР від 18 липня 1923 р. «Про товарні знаки» скасував всі видані до нього законодавчі акти про охорону товарних знаків та поширив єдине загальносоюзне законодавство на всю його територію. Суттєвих новел Декрет не містив та забезпечував регламентацію товарних знаків згідно Декрету РРФСР.