Закріплення у ЦК України для характеристики географічного місця виготовлення товару поняття «географічне зазначення» також обумовлюється аналогічними мотивами: уніфікацією термінології у даній сфері правового регулювання та гармонізацією національного законодавства з міжнародно-правовими вимогами. До 1999 р. в Україні було відсутнє регулювання відносин, пов'язаних з використанням назв географічних місць у позначенні продукції, наділеної особливими властивостями, а основні документи, що забезпечували їх охорону, приймалися на міжнародному рівні та не відрізнялися усталеним термінологічним апаратом.

Першим багатостороннім правовим актом міжнародного характеру, який встановлював правову охорону «зазначення про походження» була Паризька конвенція 1883 р. Нерідко використаний нею термін indication de provenance перекладають як «вказівки про походження». Конвенція включає зазначення про походження до системи об'єктів промислової власності та статтею 10 закріплює негативні наслідки використання виробів, оснащених неправильними зазначеннями про походження продукції. Відсутність у тексті конвенції регламентації процедури їх охорони та правових засад використання, стало причиною прийняття 1891 р. Мадридської угоди про санкції за неправдиві та неправильні позначення походження виробів. Слід підкреслити, що Україна її не підписала.

Для характеристики даного виду засобів індивідуалізації Мадридська угода використовує поняття «позначення походження виробів», яке слід вважати синонімом, вжитих конвенцією 1883 р. «зазначень про походження». Водночас, Мадридська угода містить й іншу правову категорію - «регіональні найменування», що застосовується у контексті позначення походження продукції виноробства. Угода 1958 р. у ст. 2 законодавчо закріплює дефініцію «найменування місця походження» та розуміє під нею географічну назву країни, району чи місцевості, яка використовується для позначення виробу, що походить звідти, якість і властивості якого визначаються винятково чи значною мірою географічним середовищем, в тому числі природними та етнографічними факторами.

Іншим міжнародно-правовим документом, що містить засади правової охорони географічних назв, які використовуються для позначення товару є Угода TRIPS. Для характеристики цього засобу індивідуалізації Угода вживає новий термін «географічне зазначення», яке формулює як зазначення, що визначають товар як такий, що походить з території країни-учасниці, регіону або місцевості на її території, якщо ця якість, репутація або інші характеристики товару значною мірою пов'язані з його географічним походженням. Аналіз дефініції «географічне зазначення» свідчить про її близькість з поняттям «найменуванням місця походження», що закріплюється Лісабонською угодою 1958 р. Подібним є режим їх правової охорони.

Під впливом міжнародного законодавства була розроблена національна система нормативної регламентації зазначень походження товарів, основним елементом якої є Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» 1999 р. Закон включає такі поняття як «просте та кваліфіковане зазначення походження товару», «назва місця походження» та «географічне зазначення походження товару». Відповідно до нього видами зазначення походження товару є просте та кваліфіковане зазначення, яке, у свою чергу, включає назву місця походження та географічне зазначення походження товару. Кожен із цих видів ідентифікуючих позначень має свій правовий режим, особливості якого можна визначити шляхом їх співставлення.

Закон передбачає різні підстави виникнення права на просте та кваліфіковане зазначення походження товару. Відповідно до ст. 6 Закону просте зазначення не підлягає реєстрації та охороняється на підставі його використання. Охорона кваліфікованим зазначенням походження товарів надається виключно на підставі їх реєстрації, яка носить конститутивний характер. Обидва вида зазначень походження товарів служать для визначення, та розпізнавання дійсного географічного місця виготовлення продукції та повинні відповідати вимогам достовірності. Водночас, між ними існує суттєва різниця, яка полягає у відсутності зв'язку і залежності географічного середовища та властивостей товару, та обумовленості особливих властивостей, якостей чи інших характеристик товарів виключно чи головним чином природними умовами та/або людським фактором відповідного місця його виготовлення.

Аналіз змісту термінів «назва місця походження» та географічне зазначення походження» товару свідчить про їх однородовий характер. Різниця між ними обумовлюється характером позначуваного товару та особливостями місця його виготовлення.

Незважаючи на різницю термінології суттєвих розбіжностей у механізмі правової охорони НМП та ГЗП Закон не встановлює. Результатом чого стала відсутність потреби у подальшому збереженні диференціації термінологічного апарату у даній сфері.

За умов розвинутих ринкових відносин значно зростає значення спеціальних позначень, що використовуються виробниками для виокремлення та індивідуалізації себе і результатів своєї діяльності. Водночас, спостерігається збільшення випадків виникнення порушення суб'єктивних прав на засоби індивідуалізації. Такі порушення можуть мати місце не лише у рамках певного виду засобу індивідуалізації, але, і у силу подібності об'єктів виключних прав - за його межами. Насамперед, конфліктні ситуації можуть виникнути при зіткненні прав на торговельну марку та комерційне найменування, прав на географічне зазначення та торговельну марку.

Комерційне найменування та торговельна марка мають багато спільних рис: вони обидва стосуються об'єктів, що забезпечують індивідуалізацію підприємців, права на їх використання мають абсолютний характер. Крім того, оригінальне словесне позначення може вживатися одночасно у вигляді торгівельної марки та розрізняльної частини комерційного найменування. Проте, існує різниця між об'єктами, які можуть використовуватися у вигляді комерційного найменування та торговельної марки. Торговельними марками можуть бути слова, літери, цифри, зображувальні елементи будь-які інші позначення чи їх комбінації, придатні для вирізнення товарів і послуг, що виробляються чи надаються однією особою від товарів і послуг інших осіб. Комерційне найменування існує лише у вигляді словесного позначення, структура якого включає вказівку на організаційно-правову форму особи та спеціальне оригінальне слово, необхідне для розрізнення юридичної особи від інших господарюючих суб'єктів.

Суттєва різниця простежується також у сфері сконструйованого законодавцем правового режиму суб'єктивних прав на засоби індивідуалізації. Вона проявляється як у призначенні відповідних прав, так і в їх правовій природі. Право на комерційне найменування діє безстроково, протягом усього періоду функціонування юридичної особи та виникає при її створенні. Можна відзначити його тісний зв'язок з особистими правами та обмежені можливості розпорядження. Для права на торговельну марку характерна строковість дії; можливість вільного надання та передачі; виникнення на підставі реєстрації після проведення експертизи органом, що виконує функцію патентного відомства.

Правова охорона торговельних марок в Україні порівняно з охороною комерційних найменувань, є більш досконалою і охоплює комплекс взаємопов'язаних нормативних актів, основу яких становлять положення Глави 44 ЦК України та Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», створена розгалужена система підзаконних актів у даній сфері. Охорона марок здійснюється також на підставі відповідних конвенцій членом яких є Україна.

Законодавство, присвячене правовому регулюванню комерційних найменувань складається з Глави 43 ЦК України та декількох нормативних актів, в яких використовується термін «фірмове найменування», але які не забезпечують комплексної та цілеспрямованої регламентації відносин, що виникають у даній сфері. На міжнародно-правовому рівні основний правовий акт у галузі охорони промислової власності - Паризька конвенція 1883 р. лише у ст. 8 вказує на екстериторіальний характер права на фірмове найменування, відносячи більш детальне визначення їх правового режиму до компетенції національного законодавства.

2. Суб'єктивні права на засоби індивідуалізації

2.1 Правова природа та особливості суб'єктивних прав на засоби індивідуалізації

Основним змістом абсолютних правовідносин є можливість вимагати захисту від дій будь-якої третьої неуправомоченої особи, яка порушує чи створює загрозу порушення відповідного права. Такі абсолютні права повною мірою належать суб'єкту права на найменування місця походження товару та суб'єкту права на колективну торговельну марку. Зокрема, згідно ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» свідоцтво надає його власнику виключне право забороняти іншим особам використовувати без його згоди. Наділений даною правомочністю також суб'єкт права на кваліфіковане зазначення походження товару - ст. 17 п. 4 Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів», ст. 503 ЦК України).

Водночас, обсяг повноважень суб'єкта права на географічне зазначення та суб'єкта права на колективну торговельну марку суттєво відрізняється від змісту прав особи у сфері інших результатів інтелектуальної діяльності. Такі особи позбавлені можливістю розпорядження. Аналогічно суб'єкт права на колективну торговельну марку не вправі її відчужити чи надати іншій особі. Право на використання колективної марки може належати будь-якій особі, яка входить до об'єднання, на ім'я якого вона зареєстрована.

Обмеження існують також у механізмі розпорядження правом на комерційне найменування. ЦК України у п. 2 ст. 490 допускає передачу майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування лише разом з цілісним майновим комплексом чи його відповідною частиною.

Слід також наголосити на іншій особливості прав на засоби індивідуалізації - обмеженість обсягу правової охорони порівняно з характером охорони прав об'єктів авторського та патентного права. Якщо обсяг правової охорони твору чи винаходу обмежується лише часовими рамками та територіальними кордонами, то у галузі засобів індивідуалізації він ще більш лімітований. Зокрема, межі охорони торговельної марки визначається переліком товарів чи послуг, географічного зазначення - характеристиками товару та районом його походження, комерційного найменування - предметом діяльності юридичної особи. Тому на території однієї держави, в один і той же час може бути декілька не пов'язаних між собою правоволодільців ідентичної торгівельної марки, яка використовується для позначення різних класів товарів чи послуг; функціонувати юридичні особи з однаковими комерційним найменуванням, що реалізують свою діяльність у різних сферах чи діяти особи, що застосовують для позначення своєї продукції єдине географічне зазначення.

Зазначене дає підстави стверджувати, що право на комерційне найменування, торговельну марку та географічне зазначення також належать до категорії абсолютних. Їх суб'єкт вправі вимагати заборони використання відповідних засобів індивідуалізації від будь-якої неуправомоченої особи, але не від суб'єкта, що правомірно застосовує ідентичний об'єкт правової охорони.

Встановлення основних теоретичних конструкцій, на яких ґрунтується побудова групи прав на засоби індивідуалізації, та окреслення їх юридичної природи дозволяє охарактеризувати видові, родові та типові ознаки суб'єктивних прав на комерційні найменування, торговельні марки і географічні зазначення. Враховуючи їх однорідний характер, близькість об'єктів та єдність функціональних особливостей, доцільно провести дослідження даних прав через призму порівняльно-правового аналізу ознак правомочностей суб'єкта на комерційне найменування.