Оскільки умови класичного договору узгоджуються і встановлюються всіма його учасниками, цивільне законодавство встановлює додаткові гарантії прав сторони, що приєднується. Зокрема їй надається можливість вимагати розірвання чи зміни договору, якщо він позбавляє її прав, що зазвичай надаються за договорами такого типу, виключає чи обмежує відповідальність іншої сторони за порушення зобов'язання або містить інші явно обтяжуючі для сторони, що приєдналась, умови, які вона, виходячи із своїх інтересів, не прийняла б у випадку своєї участі в формуванні договірних умов. Однак з метою виключення можливості зловживання своїми правами стороною, що приєдналась, ст. 634 ЦК покладає на неї обов'язок доведення неприйнятності для неї таких умов. [3, ст. 634]

Яскравим прикладом обмеження свободи договору в інтересах кредитора може слугувати інститут способів забезпечення зобов'язань. Деякі з них, як-от неустойка і завдаток, спрощують використання майнових стимулів, інші призводять до появи додаткового боржника (порука і банківська гарантія) або замінюють довіру до особи боржника довірою до речі, як-от застава і притримання. [8].

Очевидно, що виходячи із принципу свободи договору, сторони мають право на підставі взаємного узгодженого волевиявлення і самостійно встановити обмеження своєї договірної свободи, наприклад у попередньому договорі або договорі на користь третьої особи.

Є доцільним розглянути обмеження свободи договору на прикладі її окремих елементів. Зокрема обмеження свободи укладення договору можуть бути розподілені на негативні, які встановлюють неможливість укладення договору між певними суб'єктами, та позитивні, що встановлюють обов'язкове укладення договорів та/або включення до них певних умов.

Обмеженням свободи укладення договору є покладення на певну особу обов'язку укласти його у встановлених законом випадках. Таким чином здійснюється виняток із принципу недопустимості примусу до укладення договору не інакше як у судовому порядку. Прикладами обов'язкових договорів можна вважати публічний договір, основний договір, укладений на виконання попереднього, договір з особою, що виграла торги, договори поставки чи підряду для державних потреб, соціальної оренди житлових приміщень, банківського рахунку, договір, заснований на державному замовленні.

Публічним є договір, укладений з комерційною організацією, що встановлює її обов'язки з продажу товарів, виконанню робіт чи наданню послуг, які така організація за характером своєї діяльності повинна надавати їх кожному, хто до неї звернувся [3, ст. 633]. Такій комерційній організації забороняється надавати переваги окремим особам при укладенні публічного договору, встановлювати неоднакові ціни для своїх споживачів (окрім окремих категорій громадян), а при необґрунтованому ухиленні від укладення публічного договору споживач може примусити її до цього або вимагати відшкодування завданих таким ухилення збитків у судовому порядку. До публічних договорів можна віднести договори купівлі-продажу, прокату, енергопостачання, побутового підряду, перевезення транспортом загального користування, банківського вкладу з громадянином, зберігання товарів на складі загального користування, зберігання у камерах зберігання транспортних організацій, особистого страхування, договори про надання готельних, туристичних, медичних послуг, послуг зв'язку тощо.

Обмеження свободи сторін обирати вид договору, як правило, витікають із природи відносин, що регламентуються відповідними договорами, та їхнього суб'єктного складу. Зокрема гарантом, як учасником договору банківської гарантії, може бути банк або інша фінансова організація, кредитором за кредитним договором, що виконується за рахунок так званих залучених коштів може бути лише кредитна організація, фінансовим агентом за договором факторингу може бути лише спеціалізована організація, укладати договір банківського внеску можуть лише банки, страхувальниками за договорами страхування можуть бути лише спеціалізовані страхові організації. Укладення зазначених договорів неналежними суб'єктами є об'єктивно неможливим, а такі договори - нікчемні. Окрім цього, відповідність обраного сторонами виду договору його задекларованим цілям забезпечується через інститути фіктивних [9, ст. 234] та удаваних [3, ст. 235] правочинів. Наприклад, у ролі фіктивного правочину, вчиненого без наміру досягнення правових наслідків, може виступати договір купівлі-продажу без наміру передати річ у власність, а удаваним правочином, укладеним для приховання іншого правочину, може бути договір оренди, який фактично є договором застави.

Свободу сторін обирати спосіб укладення (форму) договору обмежено обов'язковістю письмової форми договору, а також його нотаріального посвідчення та державної реєстрації у прямо передбачених законом випадках та допустимістю його укладення шляхом мовчання лише у випадках, прямо передбачених законом або угодою сторін.

Інший виняток із загального правила про вільну форму договору щодо господарських договорів встановлено у Господарському кодексі України (далі - ГК). Тоді коли укладення господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб (не в формі єдиного документа), укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів має здійснюватися не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа [2, ст. 184].

Обмеження свободи сторін договору у визначенні його умов виникають при укладенні типових і приблизних договорів, договору приєднання, попереднього договору або договору на користь третьої особи.

Норма про використання типового договору є диспозитивною, а отже, його використання проводиться за волею сторін, вираженою у цивільному договорі. Відповідно до ст. 630 ЦК договором може бути передбачено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку. Якщо використання типових договорів не передбачене у договорі, вони можуть застосовуватися і як звичай ділового обороту [3, ст. 630].

Стаття 637 ЦК передбачає, що для тлумачення умов договору можуть використовуватися типові договори, навіть якщо в самому договорі відсутнє посилання на них. Таким чином, положення типових договорів можуть застосовуватись незалежно від умов цивільно-правового договору [3, ст. 637]. Приблизні договори (приблизні умови договорів) розглядаються та підлягають застосуванню як умови того чи іншого конкретного договору лише у випадку, коли у відповідному договорі передбачено, що окремі його умови регулюються тими чи іншими приблизними умовами, розробленими для договорів відповідного типу. В інших випадках приблизні умови підлягають субсидіарному застосуванню як звичаї ділового обороту.

Відповідно до ст. 635 ЦК попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Однак договір про наміри і зокрема, протокол про наміри, в якому відсутнє узгоджене волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, таким не вважається. Таким чином, набуває розвитку норма статті 626 ЦК про договір як домовленість та ст. 627 ЦК про волевиявлення сторін як обов'язкова складова свободи договору.

У договорі на користь третьої особи боржник є зобов'язаним перед визначеною або невизначеною договором третьою особою [3, ст. 636]. В деяких випадках обидві сторони такого договору не мають права розірвати або змінити його без згоди на це третьої особи. Свобода договору в такому випадку обмежується в інтересах третьої особи, а не суспільства чи однієї з сторін. Однак таке обмеження також відбувається за узгодженим волевиявленням сторін, які погоджуються на нього при укладенні відповідного договору на користь третьої особи. 

Окрім цього, спеціальні обмеження свободи визначення умов договору встановлює і ГК, передбачаючи типові та примірні господарські договори, договори приєднання та договори на основі державного замовлення [2, ст. 179]. Зміст примірного господарського договору визначається сторонами на основі орієнтовних умов, рекомендованих органом управління, окремі з яких сторони мають право за взаємною згодою змінювати або доповнювати. Сторони типового господарського договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України або іншим органом державної влади, не можуть відступити від його змісту, але мають право конкретизувати його, а сторона, що вступає до договору приєднання, не має права наполягати на зміні його умов. Окрім цього, зміст договору, що укладається на виконання державного замовлення, повинен відповідати такому замовленню. 

Висновок

Таким чином, свобода договору в цивільному праві означає можливість сторін на основі взаємного узгодженого волевиявлення вільно укладати договір, обирати його вид та спосіб укладення, а також визначати зміст такого договору.

Однак свобода договору не є абсолютною, з точки зору Г. Ф. Шершеневича «безмежна свобода договору підлягає утискам під зростаючим тиском суспільних інтересів» [10].

Її відносний характер виявляється у наявності певного роду обмежень, зумовлених інтересами суспільства (абстрактного кола учасників цивільних відносин), однієї зі сторін чи третьої особи або узгоджених самими сторонами договору. Такі обмеження договірної свободи окреслено на втілення загальних принципів цивільного права - справедливості, розумності та добросовісності.

В якості епілогу можемо навести наступне твердження:

“Свобода договору…стала поряд із правом приватної власності однією з основ сучасного правопорядку.” Г. Ф. Шершеневич [10]

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28.06.1996 // Відомості Верховної Ради України. N 30. Ст. 141. -- Зі змінами та доповненнями станом на 25.04.2013 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.rada.gov.ua/

2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. Відомості Верховної Ради України N 18, N 19-20, N 21-22. Ст.144. -- Зі змінами та доповненнями станом на 25.04.2013 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.rada.gov.ua/

3. Цивільний Кодекс України від 16 січня 2003 р. -- Зі змінами та доповненнями станом на 25.04.2013 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15/page6 .

4. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право: общие положения - М., 1997.

5. Граве К., Лунц Л. Страхование. - М., 1960

6. Дзера О.В.Договірне право України. Загальна частина : навч. посіб. / Т.В. Боднар, О.В. Дзера, Н.С. Кузнецова та ін.; за ред. О.В. Дзери. -- К. : Юрінком Інтер, 2008. -- 896 с

7. Київець О.В. Договірне право України : навч. посібник / О. В. Київець. - К.: КНЕУ, 2008. - 456 с.

8. Танага А. Н. Принцип свободы договора в гражданском праве России - СПб: Юридический центр Пресс, 2003

9. Цалін С. Д. Принцип свободи волі в історії соціальної філософії та філософії права. - Х.: Основа, 1998

10. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права (за виданням 1907 року). - М., 1995