Природно-правове розуміння права як ідейна основа правового виховання

Тітомир-Зотова О.С.

Упровадження демократичних засад державного розвитку в Україні зумовлює необхідність виховання людини в дусі нових суспільних поглядів [1, с. 218]. Розвиток демократії, правової держави і громадянського суспільства неможливий без самоорганізації та соціальної активності громадян, які зумовлені належним рівнем їх політико-правової культури і правосвідомості, впливом правового виховання [2, с. 197]. Це, у свою чергу, указує на актуальність звернення до питань світоглядних і методологічних основ правового виховання, дослідження його практичних моделей, аналізу взаємозв'язку правового виховання та правової культури як факторів розвитку української державності, обговорення стану й перспектив розвитку правової культури і правового виховання в сучасній Україні.

Визначення сутності правового виховання також не може не враховувати того, що на формування й розвиток людини впливає багато факторів. При цьому сама людина не є пасивною істотою, вона є суб'єктом свого формування та розвитку. Потрібна науково обґрунтована система виховних впливів на особистість людини. Така система має спиратися на антропологічні засади, які лежать в основі будь-якого процесу виховання [3, с. 120]. Адже, за образним висловом, «люди є істотами, що ставлять запитання» («question-asking beings») [4, p. 85].

Виклад основного матеріалу. На сьогодні жити в суспільстві, не знаючи юридичних правил, які регулюють поведінку людей, майже неможливо. Знання чинних законів, розуміння необхідності їх виконання стає важливим для кожної людини. право держава виховання

Як справедливо відзначають вітчизняні дослідники, установлення сутності правового виховання й розкриття його значення на сучасному етапі державотворення в Україні великою мірою залежить від розуміння самого права (праворозуміння), адже «інтерпретація правового світогляду неминуче зумовлюватиметься праворозумінням його носія» [6, с. 7].

Праворозуміння являє собою «... усвідомлення правової дійсності через призму правових теорій, доктрин, концепцій. Воно є формою пізнання сутності і ролі права у регулюванні суспільних відносин, що заснована на науковому обґрунтуванні правових явищ, незалежній правовій культурі і правосвідомості громадян. . Провідне місце серед підходів праворозуміння займає гуманістичне розуміння права як соціальної цінності й одного з найважливіших надбань цивілізації» [7, с. 48]. Той чи інший тип праворозуміння відображається в суспільній правовій свідомості у вигляді найбільш загальних визначальних, сутнісних ознак, що характеризують переважне ставлення суспільства до права, його особливе правосприйняття. Панівний у певній спільноті тип право розуміння, у свою чергу, справляє конститутивний вплив на всю правову систему загалом [8, с. 306; 9, с. 12].

На підставі такого критерію, як домінуюче пра- ворозуміння, пропонується виділяти такі періоди в дослідженні проблеми правового виховання.

1. Початок поглибленого вивчення проблем правового виховання: кінець 40-х та 50-ті рр. ХХ ст. У цей період розуміння права як зведеної в закон волі панівного класу починає розмиватися, а зміцнення соціалістичного ладу пов'язується не тільки з революційним примусом, а й з правосвідомістю, яка формується державними органами й громадськими організаціями під керівництвом Комуністичної партії.

2. Активізація напрацювань з цієї проблеми: 60- 80-ті рр. ХХ ст. У цей час досліджено різні форми та методи правового виховання, здійснено спробу сформулювати поняття «правове виховання», з'ясувати його мету й завдання (наукові доробки Ф.Ф. Третьякова, О.А. Лукашевої, В.В. Тищенка, Т.І. Демченко та ін.). У зв'язку з нормативістською інтерпретацією права, яка зводила його до сукупності нормативних актів, крізь призму реалізації ідеологічної функції держави опрацьовується концепція правового виховання й соціально-правової діяльності держави, спрямованої на відтворення законослухняної поведінки населення, яка має переважно примусово-обмежувальний характер.

3. Поява окремих праць, спрямованих на критику догматичного стилю виховання та просвітницько-пропагандистського механізму впливу на людей (В.К. Забігайло, М.І. Козюбра, В.В. Оксамитний, П.М. Рабінович та ін.). Критично-реалістичний підхід до правового виховання (середина 80-х - початок 90-х рр. ХХ ст.) був пов'язаний як із розвитком широкого підходу до праворозуміння, так і з процесами демократизації суспільства.

4. Кардинальні зміни в дослідженні проблем правового виховання відбуваються з 90-х рр. ХХ ст. їх було зумовлено розвитком незалежної державності колишніх радянських республік і конституційним закріпленням процесу формування в них правової державності.

Основане на розрізненні права та закону природно-правове розуміння права, яке здобуло поширення в цей період, вимагає багатогранного, комплексного підходу до розкриття теоретико-методологічних і практичних аспектів правового виховання, у якому на перше місце виходить прищеплення поваги до прав людини як широких мас населення, так і посадовців. Саме на таку зміну в ціннісно-світоглядному аспекті методології правознавства звертав увагу академік НАН України В.Я. Тацій: «Сьогодні вкрай необхідно зорієнтувати молодь на поглиблене розуміння значення права як найбільш універсального, легітимного засобу регулювання взаємин між людьми, особою та державою, заснованого на визнанні людини найвищою соціальною цінністю, взаємній відповідальності людини та держави. Саме такий методологічний підхід сприятиме формуванню у студентської молоді оновленого юридичного світогляду, що спирається на міцний фундамент морально-правових якостей, здатних стати на заваді асоціальній поведінці, здійсненню правопорушень» [10, с. 30].

Звичайно, різні суспільства визначають право відповідно до власного історичного досвіду, своєї системи цінностей і відповідного політичного контексту [11, р. 4]. Однак природно-правове розуміння права дає змогу сформувати спільне уявлення про нього як про універсальну систему справедливих установлень, що створюють умови для здійснення вільної волі, зближує його з мораллю, оскільки і право, і мораль є соціальними регуляторами.

Саме тому правове виховання на сучасному етапі державотворення в Україні має сприяти формуванню у свідомості членів суспільства нового праворозуміння, основаного на ідеях і цінностях природно- правової концепції.

Поняття справедливості і свободи, будучи основними цінностями моралі, пояснюють і природу права. Правове й моральне нормування соціального життя мають загальні ціннісні підстави, які обґрунтовують безумовну значущість людської особистості. Однак ці ціннісні підстави мають різні змістові оцінки. Право будується на цінностях формальної рівності, справедливості, що полягає в еквівалентності одержаного й наданого, свободи як умови здійснення правових відносин [12, с. 180].

Варто зазначити, що в юридичній літературі представлено різні підходи до класифікації типів праворозуміння [13, с. 217].

Так, П.М. Рабінович пропонує такі критерії для класифікації типів праворозуміння: 1) залежно від визнання чи, навпаки, відсутності зв'язку між виникненням «права» та людською свідомістю; 2) за способом обґрунтування, аргументації - наукове й позанаукове; 3) за культурно-цивілізаційною поширеністю - «західне» та «східне»; 4) за соціально- змістовною природою - етнічно-національне, класове, професійне тощо; 5) за кількісним складом носія, суб'єкта праворозуміння - індивідуальне й колективне; 6) залежно від того, інтереси яких суб'єктів відстоює, - індивідуалістичне та комунітарне [14, с. 26].

Статусу однієї з найбільш обґрунтованих у сучасній загальнотеоретичній і філософсько-правовій літературі набуває класифікація типів правового мислення на правовий об'єктивізм, правовий суб'єктивізм та інтерсуб'єктивізм [15, с. 130]. Однак головним питанням, на яке по-різному відповідають зазначені підходи праворозуміння, є питання про місце суб'єкта у формуванні правової реальності, що не може бути методологічною основою дослідження проблем правового виховання.

В аспекті досліджуваної проблеми для нас найбільший інтерес становить поділ типів розуміння права на природно-правовий і позитивістський, «межовою лінією» між якими є питання про співвідношення права з мораллю (природою, розумом, божественним началом), необхідність оцінювання права з погляду надправових (або надпозитивних) цінностей або наявність чи відсутність залежності праворозуміння від регулятивної діяльності держави, її органів [16, с. 10]. Так, зокрема, Ф.А. Гайєк убачав головну причину протистояння позитивістів і прихильників природно-правової концепції у ставленні до цінностей, які не є власне правовими, але водночас з позиції природного права є такими, порушення яких призводить до втрати правом його конститутивних ознак, «право стає неправим» [17, с. 94]. При цьому причиною «суперечки між правовим позитивізмом і теоріями природного права» вчений називає запропоновану давніми греками «облудну дихотомію всіх явищ на «природні» (physei, що значить «за природою») і «штучні» пото («за звичаєм») або thesei («за свідомим рішенням»).

На тих самих позиціях стоїть відомий теоретик права А.В. Поляков, який диференціює природно- правовий і позитивістський типи праворозуміння за ставленням до цінностей. Перший тип праворо- зуміння, зазначає вчений, оснований на думці, згідно з якою право є ціннісним явищем, з чого виникає теоретична спокуса все право звести до певних цінностей (рівності, свободи, прав людини, загального блага, справедливості тощо). Протилежна ж концепція намагається повністю виключити право зі сфери цінностей, обґрунтувавши його не органічно - як багатоєдність (уключаючи й ціннісний аспект), а механістично - як сукупність певних однорідних елементів - норм належного або законів, установлених державою, хоча й не заперечує власної цінності права [18, с. 14].

Основний критерій розмежування природноправового й позитивістського способів обґрунтування правової реальності у ставленні до цінностей убачають й інші вчені [15, с. 41; 19, с. 18]. Зокрема, С.І. Максимов головною рисою, що відрізняє правовий позитивізм від концепції природного права, називає саме прагнення позитивістів надати ціннісно-нейтральне поняття права, адже, на відміну від позитивістів, представники природного права, визначаючи природу права, звертаються до поняття справедливості й загального блага. Позитивізм наполягає на неможливості відрізнити право таке, яким воно реально існує, від права, яким воно має бути [19, с. 18].

Для інших способів осмислення правової реальності проблема необхідності оцінювання права з позиції надправових (або надпозитивних) цінностей не є ключовою. А отже, як видається, саме природно- правове розуміння права як регулятора, який формує у членів суспільства світогляд, сприяє визнанню ними цінності та соціальної значущості свободи, гуманізму, демократії, справедливості, толерантності тощо, має лежати в основі правового виховання на сучасному етапі державотворення в Україні.