У розвитку російського просвітництва велику роль відіграли М.В. Ломоносов, О.М. Радищев та ін. І якщо людська гідність - ідеал сучасника століття Просвітництва, до якого повинен був прагнути кожний і боротися за нього, то в першій половині XIX століття бурхливо розвинулася "позитивістська юриспруденція", негативно настроєна до всього "природженого" і "невід'ємного", основний зміст якої зводиться до того, що: "закон охороняє життя, тілесну недоторканність, свободу або честь громадян, але ніяких суб'єктивних громадянських прав на життя, свободу і т. ін. немає, і сама конструкція цих прав є штучною". Наслідком такого "реалістичного вчення" є відхід "з юридичної сцени" ідеї суб'єктивних прав особи, у тому числі й права на гідність [149, с. 122].

"Крах природно-правової доктрини спричинив падіння разом з іншими її тезисами й теорії природжених прав особи" [149, с. 122].

Такий негативний процес через свій протиприродний характер не міг продовжуватися тривалий час, і тому не випадково вже наприкінці XIX століття в суспільному житті багатьох країн ідея прав особи, і зокрема ідея людської гідності, знову стала переважною. Піком піднесення української правової та політичної думки щодо порушеної проблеми є 70-80-і роки зазначеного століття. Великий внесок у збагачення теорії про права й свободи людини зробили такі видатні історичні особи, як Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Маркіян Шашкевич, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Драгоманов та інші. Особливо це актуально для діяльності Михайла Драгоманова, який тісно пов'язував завдання соціально-політичних перебудов, національного визволення та прогресу людства з розвитком і розширенням прав і свобод людини. Он відстоював і захищав не тільки права й свободи української нації, прагнення українського народу до національного й соціального визволення, створення власної держави, вільної у своєму розвиткові, а й основні права людини як загальнолюдську цінність [5, с. 5-6]. М. Драгоманов приділяв увагу також ідеї людської гідності як основі її правового статусу. Сучасний дослідник його творчості Т. Андрусяк правильно відзначив, що боротьба М. Драгоманова за політичну свободу неминуче привела його до висновку про те, що "збереження людської гідності неможливе при одній тільки зовнішній політичній свободі, а вимагає економічної забезпеченості", а для цього необхідним є "перегляд всього соціально-економічного становища народних мас", наявність і гарантованість не тільки політичних або громадянських прав людини, а й економічних, соціальних та культурних [5, с. 81].

Висновкам М. Драгоманова понад сто років, але вони не втратили своєї актуальності й сьогодні, коли ми знову і знову, будучи вже на початку XXI століття, повертаємося, здавалось би, до тих самих проблем, що хвилювали наших предків. Це не означає, що XX століття не ставило їх на порядок денний. І в цей історичний період ідея людської гідності порушувалася не меншою мірою, але її епопею можна охарактеризувати такими ж злетами й падіннями, які притаманні практично всьому історичному процесові розвитку цієї ідеї. Так, ще на початку 60-х років підкреслювалося, що питання про людську гідність - це насамперед питання про права людини, про їх реальне забезпечення [14, с. 10], а насправді різко відчувалася недостатність поваги людської гідності з боку держави, що, на жаль, залишається відчутною не тільки моральною, але й правовою вадою практично всього ХХ століття.

Повертаючись до XIX століття, слід ще раз відмітити, що його друга половина - час важливих соціально-економічних змін у житті Росії та України, а роки, що передували жовтневій революції 1917 року, були відзначені різким піднесенням правосвідомості й виходу її на позиції досягнень світової юридичної культури. Не випадково саме в цей період одержав достатній розвиток правовий інститут захисту честі й гідності. Причому він набув міжгалузевого характеру, а тому був предметом вивчення та дослідження не тільки на рівні галузевого правознавства, а й з точки зору загально-правової думки. Приміром, 1903 року була видана "Загальна теорія права" під редакцією В.І. Лебедєва, у якій не тільки порушуються актуальні питання захисту честі й гідності особи, а й робиться тлумачення багатьох понять, і в тому числі самої честі: "Всякий розуміє, що таке честь, як би по-різному не розумів окремі вчинки, що ображають честь; ідея честі цілком зрозуміла з боку психологічного: у її основі лежить почуття людської гідності, і звідси вимога, щоб до мене ставилися відповідно до моєї людської гідності та громадського стану; інакше ставлення ображає наше почуття і, бажаючи піддати кривдника покаранню за образу нашої честі, ми цим хочемо сказати йому, що його погане ставлення до нас було несправедливим і що за це він повинен зазнати відповідальності" [88, с. 21].

Аналізуючи цю цитату, можна помітити, що, незважаючи на досить докладну інтерпретацію, поняття честі дається автором лише на рівні культурних уявлень про неї. В.І. Лебедєв торкається і категорії "людська гідність", але не надає їй самостійного значення, а тільки відмічає, що почуття людської гідності лежить в основі честі. Таке становище пояснюється тим, що об'єктом правового захисту на той період виступала лише честь, а гідність такого статусу не мала. Цей же автор ставить і питання про надання честі статусу об'єкта цивільно-правового регулювання, а не тільки захисту, оскільки, на його думку, "покарання за образу честі також зовсім не є відновленням честі, яка, зрозуміло, не втрачається внаслідок образи" [88, с. 21].