Серед правових актів підзаконного характеру з питань профілактики ДДТТ важливе значення мають постанови та розпорядження КМУ. Деякі із них містять повноваження та визначають основні завдання певних суб'єктів профілактики ДДТТ (постанови КМУ, що затверджують «Положення про Державну автомобільну інспекцію Міністерства внутрішніх справ» від 14.04.1997р. № 341, «Про створення автотранспортних управлінь Міністерства транспорту» від 04.12.1998р. № 1913 та «Про утворення Головної державної інспекції на автомобільному транспорті» від 08.09.2004р. № 1190). З огляду на те, що відбувається реформування органів виконавчої влади, деякі міністерства, які беруть участь в профілактиці ДДТТ, на сьогодні не мають нормативно закріплених положень про ці органи.

Ведучі мову про дорожній рух як про упорядкований процес, ми маємо на увазі, що дії учасників руху, безумовно, повинні відбуватися у межах установлених правил. Чинні правила дорожнього руху України були затверджені постановою КМУ від 10.10.2001р. № 1306. Певні пункти цих Правил (1.7, 4.6, 4.14(в), 7.1, 9.8(в) та 9.9 (г), 18.9, 21.11(б-г)) стосуються питань забезпечення безпеки дітей у дорожньому процесі, а саме:

- п. 1.7 - Водії, пішоходи та пасажири зобов'язані бути особливо уважними до таких категорій учасників дорожнього руху, як діти...;

- п. 4.6 - Організовані групи дітей дозволяється водити тільки по тротуарах і пішоходних доріжках, а якщо їх немає - по узбіччю дороги у напрямку руху транспортних засобів колоною, але тільки у світлу пору доби і лише в супроводі дорослих;

- п. 4.14(в) - пішоходам забороняється допускати самостійний, без нагляду дорослих, вихід дітей дошкільного віку на проїзну частину;

- п. 7.1 - Керувати гужовим транспортом та переганяти тварин по дорозі дозволяється особам, не молодшим 14-річного віку;

- п. 9.8(в), 9.9(г) - Під час руху механічних транспортних засобів у світлу пору доби з метою позначення транспортного засобу, що рухається, ближнє світло фар повинно бути увімкнене на автобусах, що перевозять організовані групи дітей, а також аварійна світлова сигналізація повинна бути ввімкнена під час посадки чи висадки дітей з механічного транспортного засобу з розпізнавальним знаком «Діти»;

- п. 21.11(б-г) - забороняється перевозити дітей, зріст яких менше 145 см або тих, що не досягли 12-річного віку, - на передньому сидінні легкового автомобіля, мікроавтобуса (за відсутності спеціального дитячого сидіння) і на задньому сидінні мотоцикла; дітей до 16-річного віку в кузові будь-якого вантажного автомобіля; організовані групи дітей у темну пору року тощо.

Слід зазначити, що до ПДР необхідно було б внести більше норм рекомендаційного, зобов'язального та заборонного характеру, а також визначити терміни щодо питань участі дітей у дорожньому процесі.

Серед підзаконних нормативних актів на особливу увагу заслуговують нормативні документи, що затверджують комплексні програми або концепції державної політики у певній сфері. На думку Л. Ігнатова, в діяльності держави щодо забезпечення БДР велике значення має застосування програмно-цільових принципів галузевої координації. Зазначений цільовий підхід до управління профілактичною діяльністю сприяє інтеграції діяльності різних галузей, відомств,підприємств, організацій. Виходячи з їх підпорядкування досягненню кінцевої мети. Розроблення та реалізація державних або регіональних програм, за умови належного контролю і фінансування запланованих заходів, дозволяє комплексно вирішувати складні методичні, організаційні, правові й економічні завдання.

В Україні дотепер відсутня окрема концепція або програма (як на державному, так і на регіональному рівнях) щодо профілактики ДДТТ. Але деякі питання щодо попередження ДДТТ знайшли відображення в інших державних або комплексних програмах. Постановами КМУ від 03.01.1996р. № 5 та від 22.01.1996р. № 114 відповідно затверджено комплексну програму запобігання дорожньо-транспортному, побутовому, і дитячому травматизму, іншим нещасним випадкам невиробничого характеру на 1996-2000 роки та Концепцію організації роботи з профілактики невиробничого травматизму; постановою КМУ від 16.01.2003р. № 31 - Програму «Шкільний автобус». Постановою КМУ «Про заходи щодо поліпшення роботи з профілактики невиробничого травматизму населення України» від 28.10.1996р. № 1303 також мала на меті вдосконалення профілактичної діяльності.

Серед останніх нормативно-правових актів КМУ щодо профілактики ДДТТ слід розглянути Державну програму забезпечення безпеки руху на автомобільних дорогах, вулицях міст, інших населених пунктів і залізничних переїздах на 2003-2007 роки, схвалену розпорядженням КМУ від 29.01.2003р. № 56-р. У межах удосконалення профілактичної й освітньої діяльності у сфері БДР у Державній програмі йдеться про підвищення ефективності профілактики ДДТТ. На нашу думку, зазначений правовий акт має певні позитивні аспекти.

Завершуючи розгляд правових актів щодо питань забезпечення безпеки дітей у дорожньому процесі, необхідно згадати про постанову КМУ «Про затвердження правил послуг пасажирського автомобільного транспорту» від 18.02.1997р. № 176 та «Про внесення змін до Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту» від 29.01.2003р. № 141, які нормативно закріплюють порядок перевезення організованих груп дітей (р.II):

Ст.63 Перевезення організованих груп дітей повинно здійснюватися із забезпеченням високого рівня безпеки та надійності транспортного обслуговування.

Ст. 64. Максимальна кількість дітей для перевезення автобусом не повинна перевищувати кількості місць для сидіння, визначеної технічною характеристикою та реєстраційними документами транспортного засобу.

Ст. 65. Організовані групи дітей повинні перевозитися досвідченими водіями, які мають стаж керування транспортним засобом не менш як п'ять років.

Ст.66. Перевезення організованих груп дітей колоною з п'яти і більше автобусів здійснюється за умови супроводу відповідними територіальними підрозділами Державтоінспекції.

Ст.74. У разі настання несприятливих погодних і дорожніх умов, виходу з ладу автобуса, виникнення загрози безпеці руху, а також погіршення стану здоров'я водія необхідно припинити рух з повідомленням про це перевізника, який повинен вжити заходів для доставки дітей до кінцевого пункту маршруту, заміни автобуса, водія.

На особливу увагу зазначені правові акти заслуговують ще через те, що в них на рівні з визначенням обов'язків учасників надання послуг пасажирського автомобільного транспорту (замовника, перевізника тощо) згадується про права дітей під час перевезень.

Більшість правих норм, що регулюють діяльність щодо профілактики ДДТТ, містяться у відомчих нормативних актах, зокрема МВС України, Міністерства транспорту України, Міністерства охорони здоров'я України та ін.

Перш за все заслуговують на увагу накази, що стосуються профілактики ДДТТ безпосередньо. Це наказ Міністерства освіти України та МВС України «Про невідкладні заходи щодо попередження дитячого дорожньо-транспортного травматизму» від 25.12.1992р. № 226/733, наказ Мінтрансу України, МВС України, МОН України, Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді «Про затвердження Порядку взаємодії з питань забезпечення перевезення організованих груп дітей на оздоровлення в табори відпочинку та інші оздоровчі заклади, а також проведення туристичних та екскурсійних подорожей (поїздок)» від 27.07.2004р. № 672/831/623/120. Інші нормативні акти міністерств, відомств, органів місцевого самоврядування стосувалися окремих питань або деяких аспектів зазначеної профілактичної діяльності (наказ МВС України «Про вдосконалення діяльності Державтоінспекції МВС України» від 28.10.2003р. № 1615 та ін.).

Рішення органів місцевого самоврядування мали відіграти також значну роль у вирішенні багатьох питань профілактики ДДТТ на певній території, враховуючи особливості місцевості. Стаття 6 та 7 відносяться до компетенції міської та районної ради депутатів і міської та районної виконавчої влади, селищної та сільської рад депутатів та їх виконавчих органів здійснення та фінансування заходів, пов'язаних із профілактикою ДДТТ:

- контроль за організацією навчання різних соціально-вікових груп населення Правил дорожнього руху;

- проведення роботи по пропаганді безпеки дорожнього руху;

- контроль за виявленням дорожньо-транспортних подій та впровадженням заходів у місцях їх концентрації, на аварійно-небезпечних ділянках вулиць, доріг та залізничних переїздах;

- забезпечення виконання вимог законодавства та рішень центральних органів державної виконавчої влади України з питань дорожнього руху і його безпеки;

- сприяння організації та здійсненню медичної допомоги потерпілим у дорожньо-транспортних подіях та інших заходів щодо медичного забезпечення безпеки дорожнього руху;

- формування міських і районних фондів, у тому числі позабюджетних, для фінансування програм і окремих заходів, спрямованих на розвиток дорожнього руху та його безпеки;

- здійснення заходів щодо профілактики дитячого дорожньо-транспортного травматизму тощо.

Але серед нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування, на жаль, дуже мало таких, що стосувалися б організації діяльності щодо забезпечення безпеки дітей на дорогах. Так, рішенням Київської міської ради від 28.12.2004р. № 1051/2461 затверджено Програму соціально-економічного та культурного розвитку Києва на 2005р. Заходи із зниження рівня дорожньо-транспортного травматизму серед дітей, що містилися у підрозділі «Громадська безпека» (п. 3.10.3) Програми обмежувалися лише участю у проведенні цільових профілактичних операцій «Літо», «Канікули», «Увага! Діти на дорозі!» тощо.

Висновки і пропозиції

Аналіз вітчизняних нормативно-правових актів, що містять правові норми щодо профілактики ДДТТ, дозволяє окреслити основні недоліки правової регламентації зазначених правовідносин.

По-перше, більшість нормативно-правових актів лише частково стосуються забезпечення безпеки дітей на дорогах (в основному ці акти регулюють інші правовідносини) і тому не мають чіткого взаємозв'язку між собою. Таким чином, відсутній системний підхід у правовому забезпеченні діяльності з профілактики ДДТТ.

По-друге, у зв'язку з недосконалістю деяких правових актів або відсутністю певної конкретизації дій учасників правовідносин під час практичної діяльності суб'єктів профілактики виникають суттєві труднощі у реалізації наявних правових приписів.

По-третє, багато правових норм, що регулюють діяльність із профілактики ДДТТ, мають тимчасовий характер або обмежуються певним строком виконання (програми, заходи тощо). Максимальний термін дії таких норм збігатиметься з терміном дії того нормативно-правового акта, в якому міститься ця норма. У наступному нормативно-правовому акті, що регулюватиме подібні правовідносини, норми щодо профілактики ДДТТ можуть бути відсутні взагалі. Таким чином відсутній постійний і послідовний підхід до правового забезпечення зазначеної діяльності.

По-четверте, зміни, що відбуваються у сучасному законодавстві, не завжди своєчасно втілюються в правових актах виконавчих органів.

По-п'яте, скасування дії багатьох нормативних актів (насамперед це стосується наказів МВС), без подальшого прийняття нових актів, які б регулювали подібні відносини, виходячи із сучасних реалій, залишило багато питань профілактики як ДДТТ, так і дорожньо-транспортної аварійності без належної правової регламентації.

Враховуючи зазначені недоліки з метою вдосконалення правового забезпечення профілактики ДДТТ, пропонуємо:

1. Внести доповнення до Закону України «Про дорожній рух», які б окреслили основні суб'єкти профілактики ДДТТ, основні напрями та принципи профілактичної діяльності, права дітей на безпечну участь у дорожньому русі.