По-восьме, правозастосовча діяльність державних органів і посадових осіб завжди здійснюється відповідно до визначених, загальновизнаних у всіх країнах принципів. Серед них найважливіше значення мають принципи законності, соціальної справедливості, доцільності й обґрунтованості, що застосовуються в порядку правозастосування тих чи інших рішень.

Що означає в практичному плані кожнен з цих принципів і як вони погоджуються між собою?

Принцип законності означає чітке і неухильне виконання державними органами і посадовими особами закону в процесі правозастосовчої діяльності.

Застосування норм права, писав у зв'язку з цим Г. Ф. Шершеневич, "по точному їхньому змісту, незважаючи на результати застосування в тих чи інших конкретних випадках", є той принцип законності, що складає умову правового порядку.

Вимога дотримання закону в правозастосовчій діяльності - це слідування букві і духу закону, що застосовується; дія правозастосовчих органів і посадових осіб в рамках наданих їм повноважень; строге і неухильне дотримання встановленої процедури; прийняття в результаті правозастосовчої діяльності юридичних актів встановленої форми (указ, наказ, рішення, постанова і т.п.).

Принцип соціальної справедливості означає діяльність правозастосовчого органу і посадової особи в інтересах не яких-небудь громадян чи груп, а в інтересах усього суспільства. Зрозуміло, не можна не рахуватися з тим, що "норми права, що виникають в результаті класової боротьби", як відзначали Г. Ф. Шершеневич (і інші юристи дореволюційної Росії), "відбивають інтереси панівних класів сильніше, ніж інтереси інших класів" і що застосування норм права "агентами влади, судової й адміністративної", з погляду соціальної справедливості "ще більш схиляє дію законів у цьому напрямку", виділяє їх як акти, що обслуговують у першу чергу інтереси пануючих шарів. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907г.). М.: Спарк, 1995.С.81

Однак це зовсім не означає, що правозастосовчі органи і посадові особи, діючи в інтересах пануючих кіл, не повинні керуватися інтересами всього суспільства, дотримуватися принципу соціальної справедливості. У правовій державі це повинно бути неодмінною умовою їхньої діяльності.

Принцип доцільності в правозастосовчій діяльності означає врахування конкретних умов застосування того чи іншого нормативно-правового акту, прийняття до уваги специфіку сформованої ситуації в момент винесення рішення, вибір найбільш оптимального варіанту реалізації правових вимог у тих чи інших конкретних обставинах.

Принцип обґрунтованості правозастосовчої діяльності означає повне виявлення, ретельне вивчення і використання всіх матеріалів, що стосуються справи, ухвалення рішення тільки на основі достовірних, добре перевірених, не підлягаючих сумніву фактів. Даний принцип лежить в основі інших принципів. Порушення принципу обґрунтованості при прийнятті правозастосовчого акту є вагомою підставою для його скасування.

Принцип доцільності, з одного боку, і принципи законності і справедливості - з іншого, нерідко входять у протиріччя. Суть їх полягає в тому, що в процесі формування норм права, що є правилами загального характеру, неможливо врахувати всю розмаїтість конкретних випадків і обставин, що виникають у тих чи інших життєвих умовах в процесі їхнього застосування.

Розкриваючи зміст "різкої суперечливості" принципу справедливості і принципу доцільності, Г. Ф. Шершеневич писав, що один принцип "протестує проти норми з точки зору реальних індивідуальних інтересів" під впливом почуття, породжуваного конкретною дією норми, і в ім'я активної політики, що вимагає "узгодження з умовами даного моменту". Інший принцип відстоює норму з погляду абстрактних суспільних інтересів в ім'я розуму, здатного осягти численні індивідуальні інтереси "поза безпосереднім зіткненням з ними в конкретних умовах".

При відомій розбіжності принципів законності і доцільності виникає визначений "зазор", що дозволяє правозастосовчому органу самому вирішувати питання, з урахуванням конкретних обставин про вибір оптимального шляху застосування даної норми права, про сполучення принципу законності і принципу доцільності. У правозастосовчого органу, зокрема в суду, виникає можливість і необхідність визначати в кожному конкретному випадку, при розгляді кожної конкретної справи, як найбільш оптимально сполучити загальні вимоги норми права зі специфічними обставинами процесу її застосування.

Здійснюючи правозастосовчу діяльність, суд, а разом з ним і будь-який інший державний орган чи посадова особа не повинні виходити за рамки закону.