- ухвалення рішень є особливою функцією керівника, який повинен її виконувати в процесі управлінської праці та нести відповідальність за наслідки рішень;

- рішення займає в процесі управління центральне місце.

Отже, від ефективності прийняття управлінських рішень органами публічної влади залежить забезпечення високих стандартів якості життя, надання якісних послуг, сталий розвиток громадянського суспільства та добробут держави в цілому.

Діяльність з управління, застосування різних його засобів утворюють управлінський процес. Він починається з надходження ззовні інформації в рецептори (до органів публічного колективу, посадовим особам). Вони сприймають інформацію, відбирають, відстежують і частково оцінюють її. На цій основі регулюючі органи роблять остаточну оцінку інформації, приймають рішення і видають управлінські команди, які підтримують стабільність публічного колективу або, навпаки, змінюють його.

Управлінський процес - це система різних відносин. В ньому є прямі і зворотні зв'язки. Вплив керуючого суб'єкта (органу, посадової особи і т.д.) на об'єкт - це встановлення прямих зв'язків з об'єктом. Такий вплив може бути постійним (наприклад, підпорядкованість по службі), епізодичним або тимчасовим (наприклад, введення надзвичайного стану на термін 30 діб в певному регіоні Росії, що поширюється на всіх осіб, що знаходяться на території регіону). Вплив може бути досить активним, навіть силовим (заходи державних органів з припинення страйку, визнаного судом незаконним), а може бути м'яким «управлінням диригента» або зовсім зовні непомітним. Для добре налагодженого управління характерно саме останнє. Чи не аврали і штурми, надзвичайні і екстрені заходи, а поточна, непомітна на перший погляд управлінська робота завжди дає найкращий ефект. Звичайно, в надзвичайних ситуаціях необхідні і надзвичайні заходи, коли форми прямого управління різко змінюються. Однак застосовувати їх слід вкрай обережно, оскільки вони можуть зруйнувати управлінський механізм.

3. Публічне адміністрування як важлива складова частина сучасної політичної думки

Традиційна модель публічного адміністрування може бути охарактеризована як адміністрування, що здійснюється під формальним контролем політичного керівництва, базується на бюрократичних принципах управління і наявності в органах публічного адміністрування постійних, нейтральних та безособових співробітників, котрі мотивуються тільки суспільними інтересами, однаково служать будь-яким правлячим субґєктам і реалізують політику, обумовлену цими субґєктами, не привносячи в неї нічого свого.

Дослідження публічної політики в країнах Заходу конституювали її в самостійну наукову дисципліну як «держава в дії». Публічна політика трактується як наука про «публічну дію», тобто вирішує завдання публічного менеджменту. Вивчення публічної політики розпочинається від вже загально визнаної відмінності між двома поняттями: policy (політика як програма діяльності) і politics (політика як система поглядів). Проблема публічної політики розглядається в аспекті зростаючої нездатності сучасної держави вирішувати соціальні проблеми населення. Поняття «публічна політика» в буденному сприйнятті тісно пов'язане з політично активно функціонуючим «демократичним суспільством». Завдання публічної політики - досягнення консенсусу, тобто суспільної згоди щодо зафіксованих проблем.

Публічна політика включає в себе як сукупність об'єктивних соціальних структур (форма розподілу ресурсів), так і сукупності суб'єктивних структур (легітимних практичних схем та понять). Публічна політика як дійсність об'єктивного порядку «оформлюється» легітимними практичними схемами, які є дійсністю суб'єктивного порядку.

Публічну політику можна представляти як програму дій. Спрямовану на розв'язання певної проблеми чи комплексу проблем, досягнення певної мети.

Характерні риси публічної політики:

1. Публічність політики - виражає інтереси всієї нації. Для її успіху потрібна добровільна підтримка всіх дійових осіб цієї політики. Реалізація політики - процес, спрямований як по горизонталі, так і по вертикалі. Відсутність горизонтальної складової публічної політики в посткомуністичних країнах суттєво знижує її ефективність і збільшує ризик невдачі, оскільки публічна підтримка реалізації політики та партнерство з дійовими особами поза управлінською вертикаллю замінена на двостороннє спілкування між окремими (переважно державними) агенціями та органами прийняття рішень. Це призводить до обмеження ресурсів та інструментів здійснення, знижує об'єктивну оцінку результатів здійснення політики, підвищує ризик хибності в послідовності виконавчих дій та розподілі ресурсів, закладає помилки в реалізації наступних планів і політик.

2. Прозорість політики. Обмеження участі інших дійових осіб у публічній політиці спілкуванням з органами прийняття рішень призводить до фільтрації інформації. Зумисна фільтрація інформації можлива в випадках прагнення органів прийняття рішень подати свою діяльність у вигідному для себе світлі, а ненавмисна може бути пов'язана з відсутністю в інших дійових осіб чіткого бачення всієї політики і небажання витрачати час та ресурси на збір повної інформації.

3. Безперервність політики. Будь-яка публічна політика має початок, але не має кінця. Публічна політика є ланкою загального стратегічного плану розвитку нації в цілому чи окремих її складових, реалізація якої здійснюється в межах певної системи, розвивається та трансформується разом з нею. Наявність горизонтальної складової додає певної свободи для трансформування цієї системи, а брак її робить систему мало гнучкою. Внаслідок цього зміна політичного керівництва держави не рідко призводить до деформації чи руйнування попередньої системи здійснення публічної політики, і відповідно, до призупинення чи викривлення самої публічної політики. Постає необхідність докладання значних зусиль щодо формулювання і реалізації нової публічної політики, спрямованої не лише на розв'язання проблеми, а й на подолання наслідків попередньої публічної політики.

4. Залучення та використання ресурсів для реалізації публічної політики. Горизонтальна складова публічної політики автоматично передбачає залучення ресурсів усіх дійових осіб, зацікавлених у результатах політики. Брак горизонтальної складової змушує органи прийняття рішень обмежуватися лише доступними для державних органів управління ресурсами або зважуватись на різну конфіскацію ресурсів, втрачаючи партнерів реалізації публічної політики.

Ідея громадської думки передує поняттю публічної політики в її сучасному сенсі, хоча її сучасне значення тісно пов'язане з розвитком більш колективних моделей політичного життя. Громадська думка була поняттям, яке розвивалось разом з розвитком політичних інституцій і способів її поширення.

Список використаних джерел

1. http://www.vuzlib.org/beta3/html/1/11993/12060/

2. inpos.com.ua/398

3. oridu.odessa.ua/11/rozklad/10-14_09_2012.doc

4. Бакуменко В.Д. Формування державно-управлінських рішень: проблеми теорії, методології, практики: Монографія. - К.: Вид-во УАДУ, 2000. - 320 с.

5. Державне управління: Словник-довідник / Уклад.: В.Д. Бакуменко (кер.творч.кол.), Д.О. Безносенко, В.М. Князев, С.О. Кравченко, Л.Г. Штика та ін.; За заг.ред. В.М. Князева, В.Д. Бакуменка. - К.: Вид-во УАДУ, 2002. - 228 с.

6. Державне управління: теорія і практика / Заг. ред. проф. Авер'янова В.Б. - К.: Юрінком Інтер. 1998. 43 с.

7. Технологія прийняття управлінських рішень: навч.посіб. / Уклад. В.Д. Бакуменко. - К.: Вид-во НАДУ при Президентові України, 2007. - 20с.