На це вказує Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», який містить вказівку на те, що власник вправі забороняти використання належного йому знака без свого дозволу, за винятком випадків, коли таке використання не визнається згідно з цим Законом порушенням його прав (п. 3 ст. 16). У 1999 році п. 3 ст. 16 було доповнено абз. 2, яким було передбачено перший і єдиний на сьогоднішній день випадок, коли власник свідоцтва на знак не може заборонити його використання іншим особам. Так, не визнається порушенням прав власника свідоцтва добросовісне використання цього позначення іншими особами, розпочате до 1 січня 1992 р. [33.с. 77].

Отже, підбиваючи підсумки вищенаведеним міркуванням, треба вказати на те, що правове регулювання заборонних можливостей власника торгівельної марки у вітчизняному законодавстві не цілком відповідає основним міжнародним вимогам та стандартам з цього питання. На думку декотрих науковців, які займалися вивченням цієї проблеми, для усунення вказаної невідповідності Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» потребує внесення відповідних доповнень. Перш за все це стосується визначення кола заборонених до використання об'єктів, а також тих товарів і послуг, відносно яких може здійснюватись така заборона. О. Хортюк говорить про те, що в законодавстві необхідно закріпити приблизний перелік дій, вчинення яких може бути заборонено власником марки. І нарешті, основна увага повинна бути приділена визначенню випадків, коли використання марки третьою особою не визнається порушенням прав власника свідоцтва.

1.3 Огляд законодавства щодо регулювання права власності на знак для товарів та послуг: досвід України та міжнародно-правове регулювання

Підґрунтя для розвитку законодавства нашої держави щодо врегулювання питання про торгівельну марку було закладене ще за радянських часів. Та нажаль воно не було конкретним та адаптованим до кожної держави окремо. Законодавство СРСР вводило загальні правила та помітно відставало на міжнародній арені, що залишило помітний вплив у нашому законодавстві.

Наразі в Україні існує значна кількість нормативно-правових актів, які регулюють питання всіх галузей права, зокрема права інтелектуальної власності на торгову марку. Усі законодавчі акти, які певною мірою торкаються даного питання можна розподілити на декілька груп: акти загального визначення, акти про право на науково - технічну інформацію, акти про право на комерційне позначення та міжнародні договори.

До першої групи можна віднести:

* Конституцію України (ст. 41 і 54),

* Господарський кодекс України, 16 січня 2003 року (Глава 16 «Використання у господарській діяльності прав інтелектуальної власності», ст. 154-162, стаття 32 «Недобросовісна конкуренція»).

* Цивільний кодекс України (Книга четверта «Право інтелектуальної власності», ст. 418-508, ст. 1107-1114),

* Цивільний процесуальний кодекс України (ст. 126, 218, 422),

* Митний кодекс України (Глава 45 «Особливості переміщення через митний кордон України товарів, що містять об'єкти права інтелектуальної власності»), 11.07.2002.

* Закон України. Про Антимонопольний комітет України, 26.11.1993.

* Декрет Кабінету Міністрів України. Про державне мито (ст. 2-12, 3-6у), 21.01.1993.

До другої групи можна віднести:

* Закон України. Про науково-технічну інформацію, 1.07.1993.

* Закон України. Про захист від недобросовісної конкуренції, 1.01.1997.

* Закон України. Про захист економічної конкуренції, 27.02.2002.

* Закон України. Про інформацію, 2.10.1992.

* Закон України. Про наукову i науково-технічну експертизу, 10.02.1995.

До третьої групи можна віднести:

* Закон України. Про охорону прав на знаки для товарів i послуг, 1.07.1994.

* Закон України. Про охорону прав на зазначення походження товарів, 29.01.2000.

* ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», 15.05.2003.

· Інструкція про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака для товарів і послуг

· Правила складання і подання заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг.

До четвертої групи можна віднести:

* Конвенція, якою заснована Всесвітня організація інтелектуальної власності (14.07.1967), 19.09.1968.

* Мадридська Угода про міжнародну реєстрацію знаків (14.04.1891), 25.12.1991.

* Договір про закони щодо товарних знаків (27.10.1994), 13.10.1995.

* Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків (15.06.1957), 01.06.2000.

* Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків (28.06.1989), 29.12.2000.

Міжнародно-правова охорона торговельних марок (товарних знаків) певною мірою здійснюється Паризькою конвенцією про охорону промислової власності. Зазначена Конвенція була першим міжнародно-правовим актом, що визначив принципові засади міжнародно-правової охорони торговельних марок, які, до речі, у названій Конвенції називаються просто «знаки». Кожна торговельна марка, належним чином зареєстрована у країні походження, може бути заявлена в інших країнах і охоронятися такою, якою вона є. Конвенція визначає загальні правила, відповідно до яких певні позначення не можуть бути зареєстровані як торговельні марки. Конвенція визначає статус колективного знака та багато інших положень, які згодом були покладені в основу інших міжнародних договорів.

Наступним важливим міжнародним актом є Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків. Угода укладена в 1891 р. Переглядалася в Брюсселі в 1900 р., у Вашингтоні - в 1911 р., в Гаазі - в 1925 р., в Лондоні - в 1934 р., в Ніцці - в 1957 р. і в Стокгольмі - в 1967 р. До тексту Угоди були внесені поправки і доповнення. Угода відкрита для тих держав, які беруть участь у Паризькій Конвенції. Ратифікаційні грамоти чи акти норм про приєднання здаються на зберігання Генеральному директорові ВОІВ [19.с. 2].

Заявою прем'єр-міністра В. Фокіна України від 26 серпня 1992 р. підтверджена чинність в Україні Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків у такому вигляді, як вона була переглянута у Стокгольмі 14 липня 1967 р. і доповнена 2 жовтня 1979 р. До протоколу до Мадридської угоди Україна приєдналася відповідно до Закону України №1763-ІІІ від 1 червня 2000 р. Угода регулює питання, пов'язані з міжнародною реєстрацією знаків у Міжнародному бюро ВОІВ у Женеві. Реєстрації, що здійснюються відповідно до Угоди, мають назву «міжнародних» з огляду на те, що кожна реєстрація має чинність у ряді країн і потенційно - у всіх державах-учасницях.

Розглядаючи дане питання, також потрібно звернутися до такого міжнародного документу, як Договір про закони з торговельних марок. Договір прийнятий Дипломатичною конференцією 27 жовтня 1994 р. Цей Договір застосовується до знаків, що складаються із візуальних позначень за умови, що тільки ті з договірних сторін, які приймають до реєстрації об'ємні знаки, зобов'язані поширювати чинність даного Договору на такі знаки. Договір не застосовується до топографічних знаків і знаків, що складаються не із візуальних позначень, зокрема, до звукових чи нюхових, а також до колективних, сертифікаційних і гарантійних. Договір про закони з товарних знаків уточнює і конкретизує деякі положення Мадридської угоди та інших міжнародних угод з товарних знаків [19.с. 6].

Досліджуючи законодавчу базу, яка регулює питання права власності на знак для товарів та послуг, я помітила значні тенденції до розвитку та удосконалення законодавства у світі та нашої держави зокрема. Нажаль, треба засвідчити той факт, що ми маємо досить непевне становище у міжнародному правовому просторі, що не дає нам змоги перейняти деякі норми та приєднатися до інших правових міжнародних договорів, які регулюють питання стосовно знаків на товари та послуги.

2. Особливості права власності на знак для товарів та послуг

2.1 Суб'єкти права власності на знак для товарів та послуг

Як і будь-які інші правовідносини, правовідносини у сфері права на торгівельну марку (знак для товарів та послуг) має свій суб'єктний склад. У ст. 493 ЦК України зазначається, що суб'єктами права інтелектуальної власності на знак для товарів та послуг є фізичні та юридичні особи. Та додає те, що воно одночасно може належати декільком фізичним та юридичним особам.

ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» більш конкретизує дане положення і вказує на те, що іноземні особи та особи без громадянства мають рівні з особами України права, відповідно до міжнародних договорів України чи на основі принципу взаємності [4.с. 4].

Та розкриваючи питання суб'єктного складу, виявляється певна особливість. Згідно нашого законодавства існує два поняття, які слід відрізняти між собою. Це «суб'єкт права власності на знак для товарів та послуг» та «суб'єкт права на подання заявки на знак для товарі і послуг», оскільки не кожен хто подає заявку на знак для товарів і послуг у подальшому ним володіє.

З другою групою все зрозуміло, дані суб'єкти чітко схарактеризовані у главі 44 ЦК України та ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Зокрема, вони зазначають, що суб'єктом права на подання заявки на знак для товарів і послуг може бути будь-яка особа. Це передусім громадянин України, громадяни іноземних держав та особи без громадянства. Це будь-які юридичні особи - юридичні особи України, юридичні особи, постійне місцеперебування яких у зарубіжних країнах. Це може бути будь-яке інше об'єднання тих чи інших осіб. Право на подання заявки на знак для товарів і послуг мають також правонаступники зазначених осіб.

Стосовно суб'єктів права власності на знак для товарів та послуг можна також в першу чергу зазначити положення глави 44 ЦК України та ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», але позначаючи свої відмінності. Як приклад, розглянемо правовий статус суб'єктів права на ліцензійний знак (розуміється знак, який використовується суб'єктом господарювання на підставі ліцензійного договору чи договору комерційної концесії) визначається наступним. Відповідно до ст. 1109 Цивільного кодексу України, правовий статус сторін (ліцензіара і ліцензіата) визначається ліцензійним договором на передачу права користування торговельною маркою (далі - ліцензійний договір). Ліцензійний договір є консенсуальним і двостороннім правочином, за яким ліцензіар зобов'язується передати право на використання торговельної марки іншій особі (ліцензіату), що бере на себе обов'язок вносити ліцензіару обумовлені договором платежі і здійснювати інші дії, передбачені законом.

У даному договорі також існують певні особливості стосовно його суб'єктів. Як правило можна виділити два типи ліцензіара та два типи ліцензіата. Тож, керуючись межами їх компетенції визначаються: