РОЗДІЛ ІІІ ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ОСОБИ // § 1. Злочини проти життя

Для застосування ст. 119 необхідно встановити наявність необережної вини щодо злочинного наслідку — смерті іншої людини. Саме ж діяння, яке заподіяло такий результат, може бути як необережним, так і умисним.

У частині 2 ст. 119 встановлено відповідальність за необе­режне вбивство двох або більше осіб.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 119 — обмеження волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 119 — позбавлення волі на строк від п’яти до восьми років.

Доведення до самогубства (ст. 120). Об’єктом цього злочи­ну є життя людини.

Об’єктивна сторона (ч. 1 ст. 120) злочину полягає в дове­денні особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження її людської гідності.

Жорстоке поводження — це безжалісні, грубі діяння, що зав­дають потерпілому фізичних та психічних страждань (морду­вання, заподіяння тілесних ушкоджень, побоїв, позбавлення коштів для існування, житла, їжі, одягу, необґрунтовані стяг­нення, несправедливе позбавлення заохочень, різного роду зну­щання).

Шантаж — це загроза розголосити про потерпілого відомості, які останній бажає зберегти в таємниці (наприклад, відомості про тяжку хворобу тощо). Ці відомості можуть бути також по­милковими, такими, що не відповідають дійсності. Важливо, що вони мають такий характер, що потерпілий не хоче їх розголо­шувати.

Примус до протиправних дій — це загроза фізичним насиль­ством, залякування, заподіяння побоїв тощо з метою примуси­ти потерпілого, наприклад, брати участь у злочині.

Систематичне приниження людської гідності — це різного роду тривале принизливе ставлення до потерпілого (образи, наклеп, анонімні обвинувачення, знущання над честю жінки, цькування, несправедлива критика). Судова практика не відно­сить до такого роду обставин розірвання шлюбних відносин одним із подружжя, відмову від укладання шлюбу, припинення співжиття, подружню зраду, якщо при цьому не здійснювалися інші дії, що принижують людську гідність. Не можуть також кваліфікуватися за ст. 120 випадки самогубства внаслідок вчи­нення щодо особи будь-яких законних дій (наприклад право­мірного звільнення з роботи), а також внаслідок повідомлення хоча й таких, що принижують гідність особи, але достовірних, таких, що відповідають дійсності, відомостей (за умови, що вони повідомлялися не в образливій чи цинічній формі).

У частині 2 ст. 120 передбачено відповідальність за доведен­ня до самогубства або замаху на нього особи, яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винного, або такі самі дії, вчинені щодо двох або більше осіб, а в ч. 3 ст. 120 — щодо непов­нолітнього, тобто особи, якій не виповнилося 18 років.

Під матеріальною залежністю слід розуміти випадки, коли потерпілий отримує від винного істотну матеріальну підтрим­ку або перебуває на його утриманні (наприклад, залежність не­працездатної жінки від чоловіка, неповнолітніх дітей від батьків, підопічних від опікунів тощо).

Під іншою залежністю слід розуміти залежність підлеглого від начальника, учня від викладача, одного родича від іншого та ін.

Стаття 120 застосовується лише при настанні самогубства або замаху на самогубство. Між вказаною в ст. 120 поведінкою винного і самогубством потерпілого чи замахом на нього має бути причинний зв’язок.

Суб’єктивна сторона злочину, який розглядається, може по­лягати як в умислі, так і в необережності.

Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 120, можуть бути осо­би, які досягли 16-річного віку. Для притягнення до відповідаль­ності за ч. 2 ст. 120 необхідно, щоб суб’єктом була особа, від якої потерпілий перебував у матеріальній або іншій залежності.

Оскільки самогубство або замах на нього кримінальної відпо­відальності не тягне, підбурювання до самогубства і пособництво в самогубстві також не караються законом. Підбурювання до самогубства або пособництво в самогубстві особи, яка через вік або стан психіки не могла усвідомлювати свої дії чи керува­ти ними, кваліфікується як умисне вбивство за умови, що само­губство мало місце.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 120 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 120 — обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлен­ня волі на той самий строк; за ч. 3 ст. 120 — позбавлення волі від семи до десяти років.

Погроза вбивством (ст. 129). Погрожуючи посягнути на життя, винний викликає у людини почуття тривоги і неспокою, заважає її нормальній роботі та відпочинку.

З об’єктивної сторони під погрозою вчинити вбивство слід розуміти виявлений зовні намір позбавити іншу людину жит­тя. Це може бути вчинено словесно, письмово, за допомогою різного роду дій (жестів, міміки, демонстрації зброї тощо).

Погроза має бути реальною, тобто сприйматися потерпілим як така, що може здійснитися. Реальність її встановлюється су­дом у кожному окремому випадку, виходячи з конкретних об­ставин справи. При цьому необхідно враховувати як суб’єктив­ний (сприйняття потерпілим), так і об’єктивний (спосіб та інтен­сивність вираження, особа винного, характер відносин між ним і потерпілим тощо) критерії. Погроза має бути звернена до кон­кретної особи і висловлена особисто потерпілому або через третіх осіб. Злочин вважається закінченим із моменту, коли по­грозу було доведено до відома потерпілого.

Суб’єктивна сторона злочину, який розглядається, — пря­мий умисел. При цьому не має значення, чи збирався винний реалізувати свою погрозу, достатньо того, щоб у потерпілого були реальні підстави побоюватися її виконання.

Суб’єктом злочину може бути особа, яка досягла 16-річного віку.

У випадку, коли винний, не обмежившись погрозою, здійснює дії, які створюють умови для вбивства або безпосередньо спря­мовані на його здійснення, відповідальність настає за приготу­вання до вбивства чи замах на нього.

Якщо погроза вбивством є ознакою іншого, більш тяжкого злочину, ст. 129 не застосовується.

У частині 2 ст. 129 передбачено відповідальність за погрозу вбивством, вчинену членом організованої групи.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 129 — арешт на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до двох років; за ч. 2 ст. 129 — позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років.

 

1 Див. : Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практи­ку в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 // Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 1.